Постанова № 66617212, 17.05.2017, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 травня 2017 р. Справа № 804/2461/17 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіКонєвої С.О. при секретарі судового засіданняСергієнко В.Ю. за участю представників сторін: від позивача: від відповідача: ОСОБА_7., ОСОБА_5 ОСОБА_6 розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом Громадянина Республіки Палестини ОСОБА_7. до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Новомосковського районного відділу про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

12.04.2017р. Громадянин Республіки Палестини ОСОБА_7. звернувся з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Новомосковського районного відділу та, з урахуванням заяви про доповнення позовним вимог від 17.05.2017р., просить:

- визнати незаконними дії Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Новомосковського районного відділу при прийнятті рішення про примусове повернення позивача за межі України у термін до 21.04.2017р. у зв'язку з втратою підстав для перебування в Україні передбачені п.15 ст.14 (чого саме в рішенні не зазначено);

- зобов'язати Головне управління Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Новомосковського районного відділу продовжити позивачеві строк перебування в Україні;

- зобов'язати Головне управління Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Новомосковського районного відділу видати позивачеві посвідку на тимчасове проживання в Україні.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 23.03.2017р. він здав свій національний паспорт, посвідку на тимчасове проживання в Україні та документи, які зазначені в п.6 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012р. №251 (далі - Порядок № 251) до відповідача для продовження дії посвідки позивача на тимчасове проживання в Україні, проте працівниками відповідача відносно позивача та його дружини - ОСОБА_3 були складені протоколи про адміністративне правопорушення та винесено відповідні постанови про стягнення штрафу у розмірі 510 грн. та 340 грн. за прострочення подачі документів на продовження дії посвідки на тимчасове проживання в Україні. Незважаючи на те, що вказані суми штрафів були позивачем та його дружиною сплачені, проте відповідач відмовився приймати у позивача документи на продовження терміну дії посвідки. Навпаки, 23.03.2017р. відповідачем було прийнято рішення про примусове повернення позивача за межі України у термін до 21.04.2017р. з підстав того, що позивачем втрачені підстави для перебування його в Україні передбачені п.15 ст.14 (якого саме закону в рішенні не зазначено). Позивач та його представник вважають, що вказані вище дії працівників відповідача суперечать нормам чинного законодавства та порушують його права на продовження навчання на території України з підстав того, що порушення позивачем Порядку № 251 не передбачає відмову у продовженні терміну дії посвідки за прострочення строків подання документів на продовження дії посвідки за ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення за якою передбачено лише штрафні санкції, які і були застосовані відповідачем до позивача і його дружини, а тому позивач та його представник вважають, що при прийнятті рішення про відмову у продовженні дії посвідки на тимчасове проживання в Україні працівники відповідача прийняли рішення безпідставно. Також позивач та його представник вказують і на те, що позивач не порушував жодного з пунктів ст.17 Порядку № 251 та на даний час позивач не може повернутися в країну свого походження у зв'язку з тим, що кордон сектору Газу з боку Республіки Єгипет закритий. На думку позивача та його представника, відповідачем безпідставно та незаконно було прийнято рішення про відмову у продовженні позивачеві терміну дії посвідки на тимчасове проживання в Україні.

Позивач та його представник у судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечував, у письмових запереченнях на позов просив у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю посилаючись на те, що 23.03.2017р. позивач дійсно звернувся до відповідача з питання продовження терміну дії посвідки на тимчасове проживання в Україні, але відповідно до п.10 Порядку № 251 посвідка на тимчасове проживання в Україні видається строком до одного року з можливістю її продовження щоразу на один рік на підставі заяви іноземця та документів, зазначених у підпункті 4 пункту 6 Порядку № 251, які подаються до територіального органу Державної міграційної служби не пізніше ніж за 15 днів до закінчення строку дії посвідки, проте у позивача термін дії посвідки закінчився ще 03.03.2017р. За вказане правопорушення на порушника та приймаючу сторону були складені протоколи та постанови про застосування штрафу. Окрім того, за п.10 Порядку № 251 після закінчення дії посвідки на тимчасове проживання в Україні, іноземець зобов'язаний у семиденний строк знятися з реєстрації за місцем проживання та виїхати за межі України. При цьому, посвідка на тимчасове проживання передається приймаючій стороні, яка була зобов'язана подати її до відповідача, чого не було виконано. У зв'язку з невиконанням позивачем міграційного законодавства Новомосковським РВ ГУ ДМС України в Дніпропетровській області згідно ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» 23.03.2017р. було прийнято рішення про примусове повернення позивача за межі України. Одночасно з цим, представник відповідача вказує на те, що посилання позивача на п.17 Порядку № 251 щодо відмови позивачеві у продовженні дії посвідки на тимчасове проживання в Україні стосується відмови у видачі посвідки, а не продовження її дії, а ч.3 ст.17 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» стосується продовження строку перебування в Україні. Проте позивач не звертався до відповідача з питаннями щодо продовження терміну перебування та будь-якого рішення відповідачем щодо відмови у продовженні дії терміну перебування не приймалося. Згідно ч.1 ст. 17 згаданого вище Закону, іноземцю може бути продовжено строк перебування, якщо іноземець перебуває на території України на законних підставах. Станом на дату звернення - 23.03.2017р. позивач знаходився на території України незаконно. За викладеного, представник відповідача вважає, що дії відповідача є законодавчо аргументованими, вчиненими відповідно до повноважень та вимог ч.1 ст.26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», ст.19 Конституції України. Додатково у поясненнях від 17.05.2017р. представник відповідача вказав на те, що зазначення у оспорюваному рішенні п.15 ст.14 без посилання на норму відповідного закону посадовою особою відповідача внесено помилково, малось на увазі, що позивач перейшов на нелегальне становище та підставою для прийняття оспорюваного рішення про повернення позивача за межі України було порушення позивачем міграційного законодавства наслідком якого є прийняття оспорюваного рішення згідно до вимог ч.1 ст.26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Також, представник відповідача зазначив, що у зв'язку з поданням позивачем заяви про уточнення позовних вимог 17.05.2017р., йому не потрібен додатковий час для підготовки до судового засідання згідно до вимог ст.137 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки предметом спору є одне й те саме рішення, а зобов'язання вчинити певні дії є вже похідними вимогами, які додаткового часу для їх вивчення не потребують.

У судовому засіданні оголошувалася перерва до 17.05.2017р.

У ході судового розгляду справи судом встановлені наступні обставини у даній справі.

Громадянин Республіки Палестини ОСОБА_7. ІНФОРМАЦІЯ_1 прибув на територію України 11.12.2010р. через КПП «Бориспіль» з метою воз'єднання сім'ї з громадянкою України та Головним управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області було видано посвідку на тимчасове проживання в Україні НОМЕР_1 строком до 03.03.2017р., що підтверджується копією змісту паспорту позивача, наявного у матеріалах справи ( а.с.7).

З метою продовження дії посвідки на тимчасове проживання в України, 23.03.2017р. позивач разом зі своєю дружиною ОСОБА_3 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Новомосковського районного відділу та цього ж дня 23.03.2017р. посадовими особами відповідача було встановлено факти прострочення позивачем термінів подання документів на продовження терміну дії посвідки на тимчасове проживання в Україні, не вжиття заходів щодо звернення з питанням про продовження терміну дії посвідки у строки, визначені законодавством, не зняття у семиденний строк з місця реєстрації та не виїзд за межі України, що є адміністративним правопорушенням. За вказане правопорушення позивача та приймаючу сторону - дружину позивача - ОСОБА_3 було притягнуто до адміністративної відповідальності за ст.ст.203, 205 Кодексу України про адміністративні правопорушення у вигляду штрафу у розмірі 340 грн. та 510 грн. відповідно про що були складені протоколи та постанови про адміністративні правопорушення від 23.03.2017р., що підтверджується наявними у справі їх копіями (а.с.8-11).

Факти сплати штрафу за вказані вище правопорушення позивачем та його дружиною підтверджуються копіями квитанцій від 23.03.2017р., які наявні в матеріалах справи (а.с.12).

Окрім того, 23.03.2017р. посадовими особами відповідача у зв'язку зі знаходженням позивача нелегально на території України, порушення позивачем законодавства України, про що були складені відповідні протоколи та постанови про адміністративне правопорушення, також було прийнято і рішення про примусове повернення позивача за межі України та зобов'язано позивача залишити територію України у термін до 21.04.2017р. на підставі положень ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (а.с.14).

Позивач просить визнати незаконними дії відповідача при прийнятті рішення про повернення його за межі України від 23.03.2017р., зобов'язати відповідача продовжити позивачеві строк перебування в Україні та зобов'язати видати йому посвідку на тимчасове проживання в Україні посилаючись на те, що прострочення строків подачі документів на продовження терміну дії посвідки на тимчасове проживання в Україні не є підставою для відмови йому у продовженні терміну дії посвідки на тимчасове проживання в України та відмови позивачеві у строках перебування в Україні у відповідності до п.17 Порядку №251 та ч.3 ст. 17 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Заслухавши позивача та його представника, представника відповідача, а також заслухавши в якості свідка в судовому засіданні дружину позивача - ОСОБА_3, які брали участь у судовому засіданні, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про відсутність обгрунтованих правових підстав для задоволення позову, виходячи з наступного.

Відповідно до п.1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014р. № 360 Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Згідно з п.2 Положення ДМС у своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, указами Президентами України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, порядок їх в'їзду, перебування в Україні та виїзду з території України врегульовуються Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011р. №3773-VІ ( далі - Закон №3773), Порядком оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012р. №251 (далі - Порядок № 251), а також Інструкцією про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрацією Державної прикордонної служби, Служби Безпеки України від 23.04.2012р. №353/271/150 ( далі - Інструкція).

Так, у відповідності до вимог п.10 Порядку № 251 посвідка на тимчасове проживання видається строком до одного року з можливістю його продовження щоразу на один рік на підставі заяви іноземця чи особи без громадянства та документів, зазначених у підпункті 4 пункту 6 цього Порядку, які подаються до територіального органу або підрозділу ДМС не пізніше ніж за 15 днів до закінчення строку дії посвідки.

Після закінчення строку дії посвідки на тимчасове проживання іноземець та особа без громадянства зобов'язані в семиденний строк зняти з реєстрації місця проживання та виїхати за межі України. При цьому, посвідка на тимчасове проживання передається приймаючій стороні, яка зобов'язана подати її територіальному органові або підрозділові ДМС за місцем проживання іноземця та особи без громадянства протягом десяти днів з моменту зняття з реєстрації.

Згідно з пунктом 1.5 Інструкції іноземці можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, зокрема на підставі рішення територіальних органів, територіальних підрозділів ДМС, про примусове повернення або примусово видворенні на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду про примусове видворення.

Пунктом 1.6 вказаної вище Інструкції також встановлено, що підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців за межі України є, зокрема, дії іноземців, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Також і ч.1 ст.26 Закону №3773 передбачено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, зокрема, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Змістовний правовий аналіз вищезазначених норм Закону №3773, Порядку №251 та Інструкції дає підстави для висновку, що уповноважені органи державної міграційної служби (міграційні органи, органи Служби Безпеки України, органи внутрішніх справ, прикордонні органи) наділені повноваженнями щодо прийняття рішень про примусове повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну у разі, якщо дії іноземця порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Так, зі змісту оспорюваного рішення про примусове повернення позивача за межі України, прийнятого 23.03.2017р., вбачається, що вказане рішення було прийнято у зв'язку з порушенням позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а саме: до закінчення терміну посвідки на тимчасове проживання в Україні не звернувся з питання продовження строку її дії та протягом семи днів не знявся з реєстраційного обліку та не виїхав за межі України за що позивача та його дружину(приймаючу сторону) - ОСОБА_3 було притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді застосування штрафних санкцій у розмірі 510 грн. та 340 грн. відповідно на підставі ст.ст.203, 205 Кодексу України про адміністративні правопорушення за постановами від 23.03.2017р., який сплачено у повному обсязі. При цьому, зміст оспорюваного рішення містить посилання і на те, що позивачем "втрачено підстави для перебування в Україні передбачені п.15 ст.14» та вказане рішення прийнято на підставі положень ст. 26 Закону №3773 (а.с.14-15).

У ході судового розгляду справи, позивач та його представник не оспорювали факту встановленого адміністративного правопорушення, а саме: прострочення строку подання документів на продовження строку дії посвідки на тимчасове проживання в Україні (не пізніше ніж за 15 днів до закінчення строку дії посвідки), встановленого п.10 Порядку №251.

Як зазначив сам позивач, а також було підтверджено і свідком ОСОБА_3, з питання продовження строку дії посвідки вони звернулися до відповідача вперше 09.03.2017р., тобто з порушенням вищевказаного терміну, оскільки строк дії посвідки на проживання позивача в Україні закінчився 03.03.2017р.

При цьому, позивач та свідок не надали жодних доказів, які б свідчили про поважність причин порушення строку звернення до міграційної служби про продовження дії посвідки позивача на тимчасове проживання в Україні, встановленого п.10 Порядку №251.

Навпаки, позивач та свідок ОСОБА_3 підтвердили факт встановленого правопорушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, постанови про притягнення їх до адміністративної відповідальності у встановленому законодавством порядку не оскаржили та повністю сплатили штрафні санкції, що підтверджено як їхніми поясненнями в судовому засіданні, так і наданими суду копіями квитанцій, які наявні у справі (а.с.12).

Отже, суд приходить до висновку, що позивачем порушений законодавчо встановлений порядок перебування на території України, що є підставою для застосування заходів примусового повернення позивача за межі України та у спірних правовідносинах є необхідним і достатнім засобом реагування відповідача на вищенаведені факти виявлених порушень законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

За викладених обставин, дії відповідача по прийняттю рішення про примусове повернення позивача за межі України цілком відповідають вищенаведеним вимогам Інструкції та Закону №3773.

При цьому, судом враховується і те, що до позивача не застосовано заборону подальшого в'їзду в Україну, яка закріплена в ч.2 ст.26 Закону №3773.

Частина ч. 2 ст. 71 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

В той же час, і ч.1 ст. 71 вказаного вище Кодексу, покладає обов'язок позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги та заперечення.

Відповідно до ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Позивачем та представником позивача не було надано жодних доказів та не наведено жодних підстав, які б свідчили про відсутність фактів встановлених порушень законодавства про правовий статус іноземця та осіб без громадянства, з урахуванням того, що факти прострочення позивачем строків подання документів на продовження строку дії посвідки на тимчасове проживання в Україні встановлені наявними в матеріалах справи доказами та не оспорені позивачем у встановленому законодавством порядку, а також і підтверджені позивачем та свідком - дружиною позивача ОСОБА_3

При цьому, судом критично оцінюються доводи позивача про неможливість звернення до відповідача з питання продовження строку дії його посвідки у 15 денний термін до закінчення строку дії посвідки, тобто у період з 15.02.2017р. по 03.03.2017р.(день закінчення строку дії посвідки) через те, що він хворів, а свідок не мала змоги звернутися до відповідача, так як була зайнята складанням сесії у навчальному закладі та працівники відповідача їй не роз'яснили норм чинного законодавства, оскільки доводи про хворобу жодними доказами позивач підтвердити не зміг, а доводи свідка взагалі є неспроможними так як у вказаний термін можливо було виділити певний час для подання документів на продовження терміну дії посвідки позивача на тимчасове проживання в Україні, при цьому, не знання законів не звільняє особу від відповідальності згідно до вимог Конституції України.

Є неспроможними і доводи представника позивача про те, що дії відповідача по прийняттю рішення про примусове повернення позивача за межі України порушують його права на продовження навчання на території України, оскільки жодних доказів про проходження навчання позивачем на території України суду не надано, при цьому, із матеріалів справи вбачається, що позивач прибув на територію України не з метою навчання, а з метою воз'єднання сім'ї з громадянкою України (а.с.14).

Судом не можуть бути прийняті до уваги та покладені в основу цього судового рішення і доводи представника позивача про те, що вказане порушення Порядку № 251 не є підставами для відмови у продовженні терміну дії посвідки згідно до вимог ч.3 ст.17 Закону №3773 з огляду на те, що в судовому засіданні встановлено, що відповідачем рішення про відмову у продовженні терміну дії посвідки чи про відмову у видачі посвідки на тимчасове проживання в України відносно позивача не приймалося взагалі, а тому не можуть бути предметом судового розгляду у цій справі.

Так, зі змісту позову та заяви про доповнення позовних вимог видно, що предметом спору у цій справі є не дії відповідача щодо прийняття рішення про відмову у видачі посвідки чи про відмову у продовженні строку її дії, а дії відповідача вчинені при прийнятті рішення про примусове повернення позивача за межі України, прийняте 23.03.2017р. на підставі положень ст.26 Закону №3773.

Також слід зазначити, що не можуть бути визнані обгрунтованими підставами для визнання незаконними дій відповідача при прийнятті оспорюваного рішення про примусове повернення позивача за межі України зазначення відповідачем у рішенні п.15 ст.14 без вказівки норми закону, яка регулює вказані правовідносини, оскільки оспорюване рішення містить посилання на те, що воно прийняте на підставі положень ст. 26 Закону №3773 про що в судовому засіданні підтвердив представник відповідача та вказав на те, що вказані у рішення п.15 ст.14 без зазначення норми якого саме закону чи нормативно-правового акту, зазначені помилково.

Посилання позивача та його представника на те, що позивач зараз не може повернутися в країну свого походження у зв'язку з закриттям кордону сектору Газу з боку республіки Єгипет, не може бути підставою для визнання незаконними дій відповідача по прийняттю рішення про примусове повернення позивача за межі України з огляду на те, що ні норми Закону №3773, ні норми Інструкції не передбачають у переліку вказаних підстав для залишення позивача на території України, вказані норми законодавства України передбачають можливість повернення позивача не в країну походження, а в третю країну за межі України.

З огляду на вищевказане не підлягають задоволенню і позовні вимоги позивача про зобов'язання відповідача продовжити позивачеві строк перебування в Україні та видати йому посвідку на тимчасове проживання в Україні, виходячи з того, що вказані позовні вимоги є похідними від вимог про визнання дій незаконними при прийнятті рішення про примусове повернення за межі України та можуть бути задоволені лише за умови визнання незаконними дій відповідача при прийнятті рішення про примусове повернення позивача за межі України, окрім того, слід зазначити, що питання продовження строку перебування в Україні та питання видачі посвідок на тимчасове проживання в Україні вирішуються органами Державної міграційної служби на підставі заяв іноземців та подання відповідного переліку документів, тобто є дискреційними повноваженнями державної міграційної служби та судове рішення не може підміняти повноваження суб'єкта владних повноважень у наведених вище питаннях без наявності у відповідача заяви іноземця та встановленого чинним законодавством певного пакету документів.

При цьому, судом не береться до уваги доводи позивача та його представника про те, що позивачеві було відмовлено у прийнятті документів на продовження дії посвідки на тимчасове проживання в Україні та видачі посвідки, оскільки позивач будь-яких доказів про відмову у прийнятті документів відповідачем не надав, також і не надав будь-яких інших доказів додаткового вжиття заходів щодо подання таких документів відповідачеві, зокрема, відправлення таких документів засобами поштового зв'язку та інше.

За таких обставин, враховуючи вищенаведені встановлені в судовому засіданні обставини у цій справі та досліджені судом документи, проаналізувавши норми чинного законодавства України, суд приходить до висновку про те, що дії відповідача по прийняттю рішення про примусове повернення позивача за межі України від 23.03.2017р. прийняті у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Інструкцією, Порядком № 251, ст.26 Закону №3773 та з дотриманням вимог ст. 19 Конституції України.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч.2 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.

За викладеного та з урахуванням вимог ч.2 ст.94 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 71, 86, 94, 122, 160, 161, 162, 163,167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову Громадянина Республіки Палестини ОСОБА_7. до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі Новомосковського районного відділу про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.

Постанова може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції з одночасним направленням копії апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня проголошення постанови або протягом десяти днів з моменту отримання копії постанови відповідно до вимог ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова суду набирає законної сили у порядку та у строки, визначені ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст постанови складений -22.05.2017р.

Суддя С.О. Конєва