Ухвала суду № 66601304, 15.05.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

15 травня 2017 року м. Київ К/800/16426/17

Суддя Вищого адміністративного суду України Черпак Ю.К., розглянувши матеріали касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, військової частини А 0476, третя особа - Генеральний штаб Збройних Сил України, про визнання протиправним наказу, зобов'язання припинити (розірвати) контракт,

встановив:

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2017 року, відмовлено в задоволенні позову про визнання протиправним наказу командира військової частини від 26 вересня 2016 року про продовження строку контракту про проходження військової служби та зобов'язання припинити (розірвати) контракт про проходження військової служби.

Судами встановлено, що 27 вересня 2013 року ОСОБА_1 уклав з Міністерством оборони України в особі командира військової частини А0281 контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України (далі - Контракт), строком на три роки.

25 серпня 2016 року позивач звернувся до т. в. о. командира військової частини А0476 з рапортом про звільнення його після закінчення строку контракту з військової служби у зв'язку з небажанням її продовжувати.

26 вересня 2016 року наказом командира військової частини А0476 №200 ОСОБА_1 продовжено строк контракту про проходження військової служби до оголошення демобілізації, а також на строк, необхідний для прийняття рішення щодо укладання нового контракту.

Відмовляючи у задоволенні позову суди виходили з того, що контракт позивача продовжено до оголошення демобілізації, однак станом на момент звернення позивача до командира військової частини А0476 з рапортом про звільнення його з військової служби, в Україні діяв особливий період, а рішення про демобілізацію Президентом України не приймалось. Позивач не належить до жодної з категорій осіб, визначених частині восьмій статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII), якими встановлені випадки звільнення військовослужбовців з військової служби під час дії особливого періоду.

За визначенням, викладеним у статті 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21 жовтня 1993 року №3543-ХІІ (далі - Закон № 3543-ХІІ), мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу.

Особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

За змістом наведеної норми особливий період настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 19 Закону №2232-XII військовослужбовці, які проходять кадрову або строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, громадяни призовного віку, які мають вищу, професійно-технічну, повну або базову загальну середню освіту і не проходили строкової військової служби, військовозобов'язані, а також жінки, які не перебувають на військовому обліку, укладають контракт про проходження військової служби за контрактом з додержанням умов, передбачених статтею 20 цього Закону. Форма, порядок і правила укладення контракту, припинення (розірвання) контракту та наслідки припинення (розірвання) контракту визначаються положеннями про проходження військової служби громадянами України, якщо інше не передбачено законом.

Частиною 9 статті 23 Закону № 2232-XII встановлено, що у разі настання особливого періоду для військовослужбовців, у яких закінчився строк військової служби, встановлений цією статтею, військова служба, а для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, - дія контракту продовжується понад встановлені строки на період до оголошення демобілізації, крім випадків, визначених частиною восьмою статті 26 цього Закону.

У частині восьмій статті 26 Закону №2232-XII наведено перелік військовослужбовців, які звільняються з військової служби під час дії особливого періоду.

Разом з тим, закінчення періоду мобілізації не є самостійною підставою для припинення особливого періоду та в проміжках між періодами проведення мобілізації стан особливого періоду не припинявся, а під час дії особливого періоду звільнення з військової служби військовослужбовців у зв'язку із закінченням строку дії контракту, не передбачено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Зазначає, що на момент припинення контракту і звернення до відповідача із рапортом про звільнення з військової служби мобілізація не проводилась і особливий період не діяв.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 213 КАС України касаційна скарга має містити обґрунтування вимог особи, що подає касаційну скаргу, із зазначенням того, у чому полягає порушення норм матеріального чи процесуального права та як вони вплинули на правильність вирішення справи.

Відповідно до положень пункту 5 частини п'ятої статті 214 КАС України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

Виходячи зі змісту касаційної скарги, оскаржуваних судових рішень, в яких надана відповідна оцінка доказам, у тому числі доводам касатора, які він зазначав також у судах попередніх інстанцій, касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній аргументи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, оскільки заявник не навів підстав, які б дозволили вважати, що суди неправильно застосували норми матеріального або процесуального права.

Керуючись статтями 211, 213, пунктом 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України,

ухвалив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, військової частини А 0476, третя особа - Генеральний штаб Збройних Сил України, про визнання протиправним наказу, зобов'язання припинити (розірвати) контракт.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя Ю.К. Черпак