Постанова № 66498406, 25.04.2017, Луганський окружний адміністративний суд

12.3

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

25 квітня 2017 рокуСєвєродонецькСправа № 812/194/16

Луганський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Шембелян В.С.

при секретарі судового засідання - Олійник О.А.

за участю представника відповідача - Філатової Ю.Ф.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного територіального управління юстиції у Луганській області про поновлення на роботі, стягнення коштів, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до суду з вказаним позовом, в якому, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог (т.1 а.с.170), просить суд:

скасувати наказ Головного управління юстиції у Луганській області (відповідача) від 02.02.2015 №222 «Про звільнення ОСОБА_2»;

поновити позивача на публічній службі з дня звільнення;

стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням в сумі 10848,24 грн;

зобов'язати відповідача виплатити позивачу премію за 2014 рік;

стягнути з відповідача на користь позивача заробітну плату за січень 2015 року в сумі 885,71 грн та компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків виплати заробітної плати за січень 2015 року в сумі 367,75 грн;

стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу у зв'язку із затримкою видачі трудової книжки в сумі 11752,26 грн;

стягнути з відповідача на користь позивача відшкодування моральної шкоди в сумі 20000 грн.

Обгрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач посилалася на ті обставини, що вона з листопада 2011 року перебувала на публічній службі в штаті відповідача на посаді головного спеціаліста відділу державної реєстрації юридичних осіб та легалізації об'єднань громадян реєстраційної служби Головного управління юстиції у Луганській області.

Про своє звільнення позивач дізналася з довідки про заробітну плату за 2015 рік, що була надіслана відповідачем на електронну адресу позивача 01.12.2015 року на її звернення. Копію наказу про звільнення та трудову книжку не отримувала.

Звільнення вважає незаконним, оскільки її не було належним чином своєчасно попереджено про переміщення установи до іншої місцевості, необхідність надання згоди на роботу в іншій місцевості, а також про майбутнє звільнення у разі відмови від переміщення разом з установою. В листопаді, грудні, січні та лютому для продовження публічної служби позивач з незалежних від неї причин у зв'язку з небезпекою для життя та здоров'я не змогла виїхати з м. Луганська до м. Сєвєродонецька Луганської області, куди перемістилася установа відповідача у зв'язку з проведенням АТО.

Останню заробітну плату позивач отримувала за грудень 2014 року на картковий рахунок, відкритий у відділенні АТ «Ощадбанк» м. Луганська, 26.12.2014 в сумі 713,01 грн.

30.03.2015 позивач в м. Харкові стала на облік як тимчасово переміщена особа з окупованої території України.

23.09.2015 позивач рекомендованим листом зверталася до відповідача з вимогою про надання розрахунків її заробітної плати з липня 2014 року по січень 2015 року, однак відповіді не отримала. Довідка про заробітну плату за 2015 рік була надіслана відповідачем на електронну адресу позивача 01.12.2015 року у відповідь на її повторне звернення.

Суму компенсації втрати частини заробітної плати за січень 2015 року в зв'язку з порушенням строків її виплати позивач обчислила, виходячи з розміру нарахованої до виплати суми - 885,71 грн станом на 01.03.2016.

Позивачу не була нарахована премія за 2014 рік, яку отримали інші працівники установи відповідача, виплата якої передбачена ст.47 Закону України «Про державну службу від 17.11.2011 №4050-VI.

Суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням позивач обрахувала за період з 02.02.2015 по 01.02.2016 в розмірі 10848,24 грн (за один рік з часу звільнення відповідно до вимог ч.2 ст.235 КЗпП України).

Суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку із затримкою видачі трудової книжки позивач обрахувала за період з 03.02.2015 по 01.03.2016 в розмірі 11752,26 грн відповідно до вимог ч.5 ст.235 КЗпП України.

Завдана неправомірним звільненням позивачу моральна шкода полягає у моральних стражданнях та постійному нервовому напруженні та хвилюваннях, що відчувала позивач у зв'язку з неможливістю виїхати з м. Луганська та вийти на роботу до установи відповідача, невиплатою відповідачем їй понад 12 місяців заробітної плати за січень 2015 року, премії за 2014 рік, та розрахунку при звільненні в розмірі 963, 64 грн, а також у втраті позивачем нормальних життєвих зв'язків через втрату роботи та необхідність вжиття позивачем додаткових зусиль для організації свого життя.

В судовому засіданні протягом розгляду справи в суді позивач, особисто надавала пояснення щодо обставин справи, підтримала заявлені позовні вимоги в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнала в повному обсязі, надала суду письмові заперечення проти позову (т.1 а.с. 72-82).

На підставі наявних в матеріалах справи документів судом встановлено такі обставини, що мають значення для вирішення справи по суті.

Сторонами визнаються ті обставини, що позивач протягом 2014 року до моменту звільнення 02.02.2015 перебувала на публічній службі в штаті відповідача на посаді головного спеціаліста відділу державної реєстрації юридичних осіб та легалізації об'єднань громадян реєстраційної служби Головного управління юстиції у Луганській області.

Трудову книжку чи копію наказу про звільнення відповідач позивачу не вручав, отже, строк звернення до суду позивачем відповідно до вимог ст. 233 КЗпП України не пропущено.

У зв'язку з проведенням АТО установу відповідача було переміщено з м. Луганська в іншу місцевість - до м. Сєвєродонецьк, змінено адресу знаходження. Установа відповідача перебувала у простої до 26 листопада 2014 року.

Ці обставини також підтверджені відповідними наказами № 4-В «Про встановлення простою» від 20.08.2014, № 1-В «Про зміну місця розташування» від 30.07.2014, № 2-В «Про зміну місця розташування» від 19.08.2014, № 46-В «Про переміщення органів та установ Луганської області» від 25.11.2017 ( т.1, а.с. 83, 87, 88, 91).

Позивач відповідно до листа Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації дійсно подавала заяву для обліку її як переміщеної особи 21.07.2014 (т. 1 а.с. 148-149).

Однак, на час переміщення установи відповідача до іншої місцевості позивач не знаходилася на підконтрольній Україні території, перебувала у м. Луганську з 21 вересня 2014 року і передавала відповідачу через інших осіб заяви на відпустки, в телефонному режимі звірялася про їх отримання та повідомляла про неможливість виїхати на підконтрольну Україні територію через загрозу життю та здоров'ю. На ці обставини позивач посилалася в усних та письмових поясненнях (т.1а.с.5), ці обставини також визнає відповідач, який надав суду накази про відпустки позивача № 664 від 06.10.2014 та № 962 від 05.11.2014 (т.1 а.с. 89-90).

Однак, позивач стверджує, що після видання наказу відповідачем № 59-В «Про переміщення апарату Головного управління юстиції у Луганській області» від 01.12.2014 ( т.1 а.с. 112) на її мобільний номер їй ніхто з співробітників відповідача не дзвонив, отже, вона не отримувала офіційного попередження про майбутнє звільнення у разі відмови в переміщенні разом з підприємством. На підтвердження цих обставин надала довідкову інформацію про надані послуги телефонних розмов за період з 01.12.2014 по 31.12.2014 та копію договору про надання послуг рухомого (мобільного) телефонного зв'язку від 20.01.2014 за своїм телефонним номером (т. 4 а.с. 8-16).

Наявність цих доказів, на думку позивача, спростовує зміст акту № 1 від 01.12.2014 (т. 1 а.с. 113), а також надані 07.09.2016 в судовому засіданні показання свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які підтвердили зміст зазначених документів.

Надаючи оцінку вказаним доказам, суд керується вимогами глави 6 КАС України.

Так, відповідно до ч.1 ст.69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Згідно з ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Частина 3 статті 72 КАС України обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказуватися перед судом, якщо проти цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Як вбачається з пояснень позивача та наказів про її відпустку, що видавалися відповідачем на підставі її заяв вже в фактично переміщеній установі, позивач знала, куди мають бути подані такі заяви, подавала їх, отже, достеменно знала про фактичне переміщення установи відповідача до іншої місцевості.

Відпустки відповідачем надавалися позивачу на підставі її заяв, отже дата закінчення останньої відпустки та дата, з якої позивач мала приступити до виконання своїх обов'язків за місцем роботи в іншій місцевості, також позивачу була відомо достеменно.

Позивач не надала суду доказів на підтвердження тих обставин, що вона вживала певні заходи для повідомлення відповідача про те, що вона згодна зі зміною істотних умов праці, а саме: згодна продовжити роботу в цій установі в іншому населеному пункті, а також, що вона фактично повідомляла відповідача про причини свого невиходу на службу після закінчення відпустки, підстави такого невиходу.

Позивач взагалі не надала суду доказів на підтвердження тих обставин, що вона після виїзду з м. Луганська до м. Харкова на підконтрольну Україні територію (що підтверджено довідкою про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції від 30.03.2015 № 6327009278 ( т.1 а.с.191)) намагалася прибути до свого місця роботи та приступити до виконання своїх службових обов'язків.

Таким чином, відсутність цих доказів, а також сама поведінка позивача, яка лише через півроку перебування на підконтрольній Україні території звернулася до відповідача з приводу отримання заробітної плати засобами електронного зв'язку, свідчать про небажання (незгоду, відмову) позивача приступити до фактичного виконання обов'язків державного службовця за своєю посадою в іншій місцевості. Надані стороною позивача докази не спростовують цих обставин.

На спірні правовідносини розповсюджується дія норм Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 № 3723-XII та норм КЗпП України в тій частині правовідносин, що не врегульовані нормами спеціального закону.

Згідно з частинами 1, 4 статті 32 КЗпП України переведення в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.

Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу - з підстав відмови працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмови від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці.

Отже, доводи позивача про незаконність її звільнення, оскільки вона не відмовлялася від виходу на роботу в переміщеній установі, є необґрунтованими. Судом встановлено той факт, що до відома відповідача до 02.02.2015 позивачем не було доведено її волевиявлення щодо згоди на роботу в переміщеній установі, тому наказ відповідача про звільнення позивача є законним.

За встановлених обставин суд також не знаходить підстав для задоволення вимог позивача в частині поновлення на роботі, та стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням, тому в задоволенні вимог позивача в цій частині слід відмовити за необґрунтованістю.

Судом на вимогу позивача вживалися заходи для забезпечення доказів наявності факту виплати відповідачем премії за 2014 рік, сам відповідач цей факт заперечував, пояснюючи, що підстав для нарахування річної премії не було, оскільки відповідач майже півроку перебував у стані простою. На вимогу суду відповідачем надавалися позивачу для ознайомлення всі витребувані матеріали в оригіналах, на підставі яких позивач не знайшла підтвердження інформації щодо видання відповідачем наказу про виплату премії працівникам установи за 2014 рік, про що позивач надавала відповідні усні пояснення в судовому засіданні; долучення до матеріалів справи копій чи витягів з цих документів позивач вважала не доцільним.

Тому, відсутні підстави для задоволення вимог позивача і в цій частині.

Стосовно вимог позивача щодо стягнення з відповідача на користь позивача сум середнього заробітку за період з 03.02.2015 по 01.03.2016 - час вимушеного прогулу у зв'язку із затримкою видачі трудової книжки, суд встановив такі обставини.

Згідно з вимогами ч.5 ст.235 КЗпП України в разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Відповідач посилається на фактичну неможливість видачі ним оригіналу трудової книжки позивачу, оскільки всі трудові книжки працівників відповідача були ним втрачені з незалежних від нього причин та залишилися на непідконтрольній на даний час Україні території в - м. Луганську. Вислати дублікат трудової книжки до м. Луганська, де перебувала позивач на момент її звільнення, у відповідача не було об'єктивної можливості за відсутності засобів поштового зв'язку з цією територією. Крім того, за отриманням дублікату трудової книжки позивач до відповідача не зверталася, адресу свого тимчасового проживання на підконтрольній Україні території, на яку відповідач міг направити їй цей документ не повідомляла.

Позивач в усних поясненнях суду визнала факт відсутності засобів поштового зв'язку між м. Луганськом та м. Сєвєродонецьком на період спірних правовідносин, а також підтвердила той факт, що з приводу отримання трудової книжки чи її дублікату до відповідача не зверталася, адресу на підконтрольній Україні території, на яку відповідач міг направити їй цей документ не повідомляла.

За таких обставин, суд не має підстав для встановлення вини відповідача в затримці видачі позивачу трудової книжки, отже вимоги позивача щодо стягнення з відповідача сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку із затримкою видачі трудової книжки також є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Що стосується вимог позивача в частині стягнення заробітної плати за січень 2015 року та суми компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, судом встановлені такі обставини.

Сторони визнають ту обставину, що останню заробітну плату позивач отримувала за грудень 2014 року на картковий рахунок, відкритий у відділенні АТ «Ощадбанк» м. Луганська, 26.12.2014 в сумі 713,01 грн, що підтверджено наданою позивачу роздруківкою з банківського рахунку (т.1 а.с. 27 зв.бік).

З довідки № 136 від 03.06.2016 та наказу про звільнення позивача № 222 від 02.02.2015 (т.1 а.с.114, 168) вбачається, що їй були нараховані та невиплачені сума заробітної плати за січень 2015 та компенсація невикористаної відпустки на час звільнення в загальній сумі 1849,35 грн без утримання установлених законом податків та інших обов'язкових платежів.

Посилання відповідача на вимоги постанови КМУ про «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійсненні соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей» № 595 від 07.11.2014 щодо обгунтування відсутності в нього підстав для виплати заробітної плати не є слушними, оскільки суперечать вимогам ст. 24 Закону України «Про оплату праці» та ст. 43 Конституції України.

За таких обставин нараховані позивачу відповідачем суми заробітної плати за січень 2015 та компенсація невикористаної відпустки на час звільнення в загальній сумі 1849,35 грн підлягають стягненню без утримання установлених законом податків та інших обов'язкових платежів.

Частиною другою статті 11 КАС України встановлено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

ОСОБА_2 в позовній заяві просить стягнути з відповідача на її користь заробітну плату за січень 2015 року в сумі 885,71 грн.

З метою повного захисту порушених прав Позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та стягнути з Відповідача на користь ОСОБА_2 заробітну плату за січень, лютий 2015 року в загальній сумі 1849,35 грн без утримання установлених законом податків та інших обов'язкових платежів.

Вимога позивача стосовно стягнення на її користь сум компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати є такою, що заявлена передчасно, оскільки згідно зі ст.ст. 4, 7 Закону України від 19.10.2000 р. №2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць, до суду ж бути оскаржена громадянином саме відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації. Як встановлено судом, зазначені вище суми відповідачем позивачу ще не виплачувалися, а факту відмови відповідача у нарахуванні позивачу та виплаті компенсації на вказані суми позивачем не підтверджено належними доказами. Тому в задоволенні цієї вимоги також слід відмовити за необгрунтованістю.

Стосовно вимог позивача про стягнення з відповідача суми відшкодування завданої позивачу моральної шкоди суд має такі висновки.

Згідно з статтею 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Як зазначає позивач завдана неправомірним звільненням позивачу моральна шкода полягала у моральних стражданнях та постійному нервовому напруженні та хвилюваннях, що відчувала позивач у зв'язку з неможливістю виїхати з м. Луганська та вийти на роботу до установи відповідача, невиплатою відповідачем їй понад 12 місяців заробітної плати за січень 2015 року, премії за 2014 рік, та розрахунку при звільненні в розмірі 963, 64 грн, а також у втраті позивачем нормальних життєвих зв'язків через втрату роботи та необхідність вжиття позивачем додаткових зусиль для організації свого життя.

Судом не встановлено факту незаконного звільнення позивача, а також вини відповідача у неможливості позивача вийти на роботу в його установу. Крім того, позовна заява не містить посилання на докази самого факту наявності моральних страждань позивача у зв'язку з втратою роботи чи невиплатою заробітної плати, навпаки свідчить про те, що позивач не висловлювала свого наміру (бажання, згоди) приступити до виконання службових обов'язків за своїм місцем роботи в переміщеній установі протягом тривалого часу перебування вже позивача на підконтрольній Україні території, і протягом тривалого часу не зверталася за виплатою нарахованої заробітної плати навіть електронними засобами зв'язку.

За таких обставин, позивач не довів суду наявності факту заподіяння їй моральної шкоди протиправними діями відповідача, тому в задоволенні її вимог щодо стягнення з відповідача суми відшкодування моральної шкоди суд також відмовляє.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" розподіл судових витрат між сторонами відповідно до вимог статті 94 КАС України не проводиться.

Керуючись ст.ст. 2, 7-14, 18, 19, 69-72, 86, 87, 94, 143, 158, 160-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_2 до Головного територіального управління юстиції у Луганській області про поновлення на роботі, стягнення коштів - задовольнити частково.

Стягнути з Головного територіального управління юстиції у Луганській області (адреса: вул. Єгорова, 22, м. Сєвєродонецьк, Луганська область, 93404, код ЄДРПОУ 34941884) на користь ОСОБА_2 (ідентифікаційний код НОМЕР_2, адреса: АДРЕСА_1 картковий рахунок НОМЕР_3) заробітну плату за січень, лютий 2015 року в загальній сумі 1849,35 (одна тисяча вісімсот сорок дев'ять гривень 35 коп.).

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити за необґрунтованістю.

Постанова може бути оскаржена до Донецького апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення постанови з одночасним поданням її копії до суду апеляційної інстанції. У разі складення постанови у повному обсязі відповідно до частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Повний текст постанови складено та підписано 03 травня 2017 року.

Суддя В.С. Шембелян