Ухвала суду № 66454162, 03.05.2017, Апеляційний суд Тернопільської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 607/13555/16-цГоловуючий у 1-й інстанції Грицак Р.М. Провадження № 22-ц/789/423/17 Доповідач - Ткач З.Є.Категорія - 19

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 травня 2017 р. колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Тернопільської області в складі:

головуючого - Ткача З.Є.

суддів - Шевчук Г. М., Загорський О. О.,

при секретарі - Шмигельська І.З.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Еталон" на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 січня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Еталон" про визнання недійсним договору фінансового лізингу із застосування наслідків недійсності правочину,-

В С Т А Н О В И Л А :

В листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ТзОВ Лізингова компанія Еталон " про визнання недійсним договору фінансового лізингу із застосування наслідків недійсності правочину.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 13 квітня 2016 року він уклав з відповідачем договір фінансового лізингу №004351 з додатками №1, №2, №3, відповідно до якого ТзОВ "Лізингова компанія "Еталон" зобов'язалось придбати у свою власність та передати йому у користування транспортний засіб - трактор Dongfeng 244 D, вартістю 100000 грн. 00 коп., а він зобов'язався періодично сплачувати за користування трактором лізингові платежі згідно з умовами договору. Відповідно до умов договору 13 квітня 2016 року він сплатив на рахунок ТзОВ "Лізингова компанія "Еталон" грошові кошти в сумі 10000 грн.

Вказав, що умови оспорюваного договору є несправедливими та такими, що порушують права споживача, що містять істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. п.2 ст.18 Закону України Про захист прав споживачів.

Крім того, зазначав, що у відповідача відсутня ліцензія на надання послуг в сфері ринків фінансових послуг та договір є недійсним в силу ч.1 ст. 227 ЦК України.

Крім того, договір не було посвідчено нотаріально, що тягне його недійсність в силу вимог ч. 1 ст. 220 ЦК України та статті 19 Закону України Про захист прав споживачів, яка забороняє застосування нечесної підприємницької діяльності.

Тому у зв'язку з наведеним просив суд визнати договір фінансового лізингу недійсним та стягнути з ТОВ "Лізингова компанія "Еталон" на його користь сплачені за договором лізингу платежі в розмірі 10000 грн.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 11 січня 2017 року вирішено:

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» - про визнання недійсним договору фінансового лізингу та повернення коштів - задовольнити.

Визнати недійсним договір фінансового лізингу № 004351 від 13.04.2016 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» та ОСОБА_1.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» (код ЕДРПОУ 38865527) в користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 10000,00 грн.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» (код ЕДРПОУ 38865527)в користь ОСОБА_1 грошові кошти у відшкодування судових витрат суму судового збору в розмірі 551 грн.20 коп.

В апеляційній скарзі ТзОВ «Лізингова компанія «Еталон» просить рішення суду скасувати, та ухвалити нове, яким у позові ОСОБА_1 відмовити, посилаючись на те, що спір вирішено з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи. Відповідач посилався на те, що ОСОБА_1 належним чином ознайомлений з умовами договору, погоджувався з ними, що підтверджується власноручно підписаною ним заявою. Помилковим є висновок суду щодо несправедливих умов договору, так як позивачем не доведено одночасну наявність ознак для кваліфікації умов договору несправедливими. Помилковим твердження суду щодо відсутності компенсації від відповідача у зв'язку з розірванням або невиконанням договору та відсутності у лізингоодержувача права розривати договір, оскільки таке право передбачене п.4 ч.3 ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів", яке дозволяє не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови останнього укласти або виконати договір лише при наявності відповідної компенсації від продавця, при цьому така компенсація передбачена п. 12.12, у вигляді 80% від суми авансового платежу. Невірною є позиція суду щодо обов'язковості наявності ліцензії для надання послуг фінансового лізингу. Помилковим є висновок суду про обов'язковість нотаріального посвідчення спірного договору, оскільки він за своєю природою є договором фінансового лізингу, а не договором найму (оренди) транспортного засобу, та спеціальним законом така умова не передбачена.

Сторони у судове засідання не з'явилися, однак належним чином повідомлені про день, час та місце слухання справи, тому колегія суддів з врахуванням вимог ч. 2 ст. 305 ЦПК України вважає за можливе розглянути справу у відсутності сторін.

Дослідивши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши надані сторонами докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з наступних мотивів.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір фінансового лізингу за свою природою не відповідає принципу добросовісності та рівності сторін у договорі, його положення містять істотний дисбаланс прав та обов'язків сторін договору на шкоду споживача, є несправедливими, у відповідача відсутня ліцензія на здійснення діяльності з послуг фінансового лізингу, при укладені сторонами спірного договору не були дотримані вимоги закону про нотаріальне посвідчення, а тому наявні правові підстави для визнання договору недійсним в цілому із застосуванням наслідків недійсності правочину.

З такими висновками суду слід погодитись, оскільки вони відповідають вимогам закону і ґрунтуються на матеріалах справи.

Судом першої інстанції встановлено, що 13 квітня 2016 року між ОСОБА_1 та ТзОВ «Лізингова компанія «Еталон» було укладено договір фінансового лізингу №004351 з додатками, за умовами якого ТзОВ "Лізингова компанія "Еталон" зобов'язалося придбати у свою власність предмет лізингу у вигляді трактора Dongfeng 244 D вартістю 100000 грн. та передати його у користування позивача, який у свою чергу зобов'язався сплачувати за користування трактором періодичні лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору. Відповідно до додатку № 2 до Договору встановлено графік сплати лізингових платежів.

На виконання на умов договору фінансового лізингу позивач ОСОБА_1 сплатив ТзОВ «Лізингова компанія «Еталон» грошові кошти в розмірі 10000,00 грн., як реєстраційний платіж згідно договору №004351, що підтверджується квитанцією №62-653К від 13 квітня 2016 року.

Даний договір був укладений у простій письмовій формі.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного Кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР "Про фінансовий лізинг".

Крім цього, ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" від 12.05.1991 року № 1023-ХІІ містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

За змістом ч.5 ст.18 вищевказаного Закону у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

У разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч. 6 ст.18 Закону Україн "Про захист прав споживачів").

Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в ч.2 ст.18 Закону № 1023-ХІІ, і зокрема, умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача."

Зі змісту вищевказаної статті вбачається, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п.6 ч.1 ст. 3, ч.3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві (постанови Верховного Суду України від 11.09.2013 року в справі № 6-40цс13, від 16.12.2015 року в справі № 6-2766цс15, від 11.05.2016 року в справі № 6-65цс16, від 19.10.2016 року в справі № 6-1551цс16).

Несправедливими згідно з ч.3 ст.18 Закону № 1023-ХІІ є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника) (п.2); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (п.3); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (п.4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (п.11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (п.13).

Суд першої інстанції вірно встановив, що умови договору створюють значну перевагу у правах лізингодавця над правами та обов'язками лізингоодержувача.

Так пунктами 12.1-12.12 Договору стосовно лізингоодержувача встановлена відповідальність у вигляді сплати штрафних санкцій, одностороннього розірвання договору лізингодавцем, відшкодування збитків, повернення предмета лізингу. Споживач же позбавлений можливості захистити свої права та інтереси у випадку порушення відповідачем умов договору.

Згідно п. 12.12 Договору, у випадку розірвання договору лізингоодержувачем до сплати авансового платежу, лізинговадець повертає сплачені кошти за вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору в сумі 20 % від сплаченої суми авансових платежів. Комісія за організацію даного договору лізингоодержувачу не повертається.

Отже, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що положення розділу 12 Договору є несправедливими, оскільки встановлюють жорстку відповідальність за порушення умов договору лише споживача, усувають відповідальність відповідача, не надають право споживачу вимагати дострокового розірвання договору, передбачають покладення на споживача штрафу за дострокове розірвання договору, і надають відповідачу право не повертати суму комісії за організацію договору у випадку дострокового розірвання договору споживачем.

Окрім того, умовами договору передбачено право лізингодавця розірвати договір в односторонньому порядку за умови невиконання лізингоодержувачем його положень, однак таке право у лізингоодержувача умовами договору не передбачено (пункти 4.3 - 4.4 договору).

На підставі вказаного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вище вказані умови договору є несправедливими по відношенню до споживача ОСОБА_1, оскільки всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу, а тому наявні передбачені законом (ст. 203, 215 ЦК України, ст.18 ЗУ "Про захист прав споживачів") підстави для визнання укладеного між сторонами по справі договору лізингу недійсним та застосування наслідків недійсності правочину у вигляді стягнення з відповідача в користь позивача сплачених останнім на виконання умов договору коштів у сумі 10000 грн.

Доводи апеляційної скарги, що пунктом 12.12 Договору передбачена компенсація у розмірі 80% від суми авансового платежу є надуманою та спростовується матеріалами справи.

Як вбачається із п. 12.12 договору фінансового лізингу така компенсація становить 20% від сплаченої суми авансового платежу, а не 80% як зазначає апелянт.

Крім того, суд вірно врахував зміст позовних вимог і прийшов до обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір фінансового лізингу вчинено під впливом обману, оскільки позивач був введений в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.

Згідно норм ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 №9, роз'яснено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Норми статті 230 ЦК України не застосовуються щодо односторонніх правочинів.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Суд прийшов до обґрунтованого висновку про те, що при укладенні оспорюваного договору лізингу представником позивача мало місце замовчування відсутності у товариства статусу фінансової установи та відсутності ліцензії на здійснення діяльності з надання послуг фінансового лізингу, у зв'язку з чим позивача введено в оману щодо прав ТзОВ «Лізингова компанія «Еталон» на укладання договору фінансового лізингу.

З огляду на положення Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» послуги з фінансового лізингу ТзОВ «Лізингова компанія «Еталон» мало право здійснювати лише за умови набуття статусу фінансової установи, та отримання відповідних ліцензій.

Судом першої інстанції не встановлено наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії), що суперечить вимогам законодавства. Не представлена ліцензія і при розгляді справи в апеляційному суді.

З урахуванням цих обставин суд першої інстанції вірно застосував положення частини першої статті 227 ЦК України, згідно якої правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч.1 ст. 60 ЦПК України саме апелянт повинен довести належними доказами обставини, на які він посилається як на підставу для задоволення його вимог, що ним зроблено не було.

Доводи апеляційної скарги, що відповідачу не потрібна ліцензія для надання послуг фінансового лізингу спростовується правовою позицією Верховного Суду України у справі 6-2766цс15 від 16.12.2015 року, яка є обов'язковою в силу ст. 360-7 ЦПК України.

Суд першої інстанції вірно врахував, що в порушення вимог ст. 184 ЦК України, ні в договорі фінансового лізингу, ні в специфікації (додаток 3) до Договору не було визначено індивідуальних ознак предмету лізингу, а тому споживач не в змозі захистити своє право на отримання предмету лізингу в належній комплектації та якості, оскільки не володіє повною інформацією про предмет лізингу за який сплачує кошти.

Крім того, пунктом 3.7. договору встановлено, що лізингоодержувача повідомлено та попереджено про усі особливі властивості транспортного засобу, які можуть бути небезпечні для життя та здоров'я та інше. Однак, ні про які особливості його не попереджали. Також сертифіката відповідності на трактор ніхто не надавав лізингоодержувачу.

Таким чином мало місце порушення вимог ст. 19 Закону України Про захист прав споживачів якою встановлено, що нечесна підприємницька практика забороняється.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачем не здійснювалась нечесна підприємницька практика є необґрунтованими, оскільки, як вбачається із Договору та додатків до нього, не в повній мірі визначена основна характеристика трактора Dongfeng 244 D.

Крім того, колегія судів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо вимог закону про нотаріальне посвідчення договору фінансового лізингу.

Виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України.

Згідно ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі і за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Судом встановлено, що договір фінансового лізингу №004351 від 13 квітня 2016 року, укладений між сторонами, нотаріально посвідчено не було.

Відповідно до ч.1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Вищенаведена позиція відповідає правовій позиції Верховного Суду України у справі 6-2766цс15 від 16.12.2015 року, яка є обов'язковою в силу ст. 360-7 ЦПК України.

ОСОБА_2 юстиції за вих. № 7865/4279-0-33-16/8 від 10 березня 2016 року, на який посилається апелянт, носить виключно інформаційний характер, не є нормативно-правовим актом і не встановлює правових норм, про що вказано і в даному листі.

На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду першої інстанції доводами апелянта не спростовані, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для зміни або скасування рішення суду.

Керуючись ст.ст. 307, 308, 314 ЦПК України,колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» відхилити.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 січня 2017 року залишити без змін.

Ухвала колегії може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 20 днів, шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді: