Постанова № 66359570, 31.01.2017, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 січня 2017 р. Справа № 804/7360/16 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Єфанової О.В. розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів, -

ВСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_2 до Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області в якому позивач просить:

визнати протиправною бездіяльність суб'єкта владних повноважень Управління СБ України у Дніпропетровській області, код ЄДРПОУ 20001496, яке розташоване за адресою: вул. Святослава Хороброго, 23, місто Дніпро, у вигляді невиплати мені - ОСОБА_2, зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1, грошової компенсації замість неотриманого речового забезпечення;

стягнути з Управління СБ України у Дніпропетровській області, код ЄДРПОУ - 20001496, яке розташоване за адресою: вул. Святослава Хороброго, 23, місто Дніпро на користь позивача матеріальні збитки за неотримане речове забезпечення у розмірі 5219,34 грн.

В обґрунтування позову зазначив, що порядок компенсації за речове майно встановленийстаттею 9-1 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2011-XII) та Законом України «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів», однак всупереч зазначених норм така компенсація відповідачем позивачу не виплачена, а тому позовні вимоги необхідно задовольнити.

Відповідачем надано заперечення в якому зазначено, що виплати грошової компенсації за неотримане речове майно, які передбачені ч.2 ст. 9-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не поширюються на військовослужбовців, звільнених з військової служби.

Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував та просив відмовити в задоволенні позову.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 зарахована на військову службу до СБ України наказом Управління СБ України у Дніпропетровській області № 15-ос від 18.01.1994 року, звільнена з військової служби в СБ України згідно з підпунктом «в» пункту 61 (у відставку) та підпунктом «в» пункту 63 (за віком) Положення про проходження військової служби військовослужбовцями СБ України, затвердженого Указом Президента України від 27.12.2007 року №1262/2007, згідно з абзацом 6 пункту 1 частини 8 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», та відповідно до наказу Першого заступника Голови СБ України № 2238-ос від 30.12.2014 року, виключена зі списків особового складу наказом начальника Управління СБ України у Дніпропетровській області № 4-ос від 14.01.2015 року, починаючи з 19.01.2015 року.

Після звільнення з військової служби Позивач зверталася до Управління з заявами (вх. № 4-832 від 17.11.2015 року та вх. № 4-749 від 06.09.2016 року) в яких клопотала про надання їй грошової компенсації замість неотриманого при звільненні зі служби речового майна. Відповідями за обл. № 5/11-2508 від 01.12.2015 року та обл. № 55/19-736 від 23.09.2016 року, Управлінням було повідомлено про відсутність бюджетних асигнувань на зазначені цілі, а також зауважено на факт відсутності рапорту Позивача щодо виплати грошової компенсації, всупереч вимогам підпункту 1.18 Розділу III Порядку відпуску речового майна та застосування норм забезпечення речовим майном у мирний час в СБ України, затвердженого Наказом ЦУ СБ України від 17.07.2014 року № 396. Зазначене підтверджується довідками № 2 від 04.01.2017 року та довідкою №1а від 14.01.2015 року, в яких повідомляється, що будь-яка інформація, яка б свідчила про подання Позивачем до звільнення з військової служби рапортів про отримання належного речового майна або компенсації замість нього в Управлінні відсутня.

Спірні правовідносини врегульовані Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 р. № 2011-XII(далі - Закон № 2011-XII) та Порядком виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно від 16 березня 2016 р. № 178 (далі - Порядок № 178).

Згідно з вимогами ч. 2ст. 9 названого Закону (в редакції, яка діяла до 11 березня 2000р.) військовослужбовці одержують за рахунок держави грошове забезпечення, а також речове майно і продовольчі пайки або за бажанням військовослужбовця грошову компенсацію замість них.

Відповідно до вимог п.п. 1,2 Порядку № 178 визначено механізм виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, Держспецзв'язку і Управління державної охорони (далі - військовослужбовці) грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (далі - грошова компенсація). Виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу. Дія цього Порядку не поширюється на військовослужбовців строкової військової служби, курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети, кафедри, відділення військової підготовки.

Як убачається з п. 3 названого Порядку, грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця.

Згідно з вимогами ст. 2 Закону України «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів» від 17 лютого 2000 р. №1459-ІІІ, що набрав чинності 11 березня 2000 р., ним призупинено дію ч. 2 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ в частині одержання військовослужбовцями речового майна або за їх бажанням грошової компенсації замість нього.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань соціального захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і деяких інших осіб» від 3 листопада2006 р. № 328-Vст. 9 Закону № 2011-ХІІ викладено в новій редакції, а також доповнено статтею 9-1 (у редакції, чинній до 1 січня 2008 р.), якою було передбачено, зокрема, що продовольче та речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що встановлюються Кабінетом Міністрів України. Військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, мають право на отримання замість належних їм за нормами забезпечення предметів речового майна грошової компенсації в розмірі вартості зазначених предметів.

При цьому положення ч. 2 ст. 9-1 Закону № 2011-ХІІ регулюють порядок виплати компенсації замість речового майна військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, і не поширюються на військовослужбовців, звільнених з військової служби.

Так, судом встановлено, що на момент звернення позивача про отримання грошової компенсації замість речового майна Закон № 2011-ХІІ не передбачав такого права для військовослужбовців, звільнених у запас або відставку.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від19 березня 2013 року у справі № 21-38а13, від 27 травня 2014 року № 21-132а14 та від 24 червня 2014 року № 21-253а14.

Згідно з вимогами ст. 244-2 КАС України рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Наведене свідчить, що позивач звернулась до відповідача із заявою щодо отримання грошової компенсації замість речового майна не під час проходження військової служби, а вже після звільнення у відставку, то у неї, відповідно, відсутнє право на одержання грошової компенсації за неотримане речове майно.

Згідно з ч. 1ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Постанова суду може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Дніпропетровський окружний адміністративний суд з одночасним направленням копії апеляційної скарги особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі складення постанови у повному обсязі, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна, скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

У разі якщо справа розглядалась судом за місцезнаходженням суб'єкта владних повноважень і він не був присутній у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, але його було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо у суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Постанова суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.В. Єфанова