Постанова № 66301107, 21.03.2017, Верховний Суд (до 15.12.2027 - Верховний Суд України)

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2017 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Гриціва М.І.,

суддів Берднік І.С., Волкова О.Ф., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є.,

Кривенди О.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л.,

за участю: секретарів судового засідання - Ключник А.Ю., Шатило Р.П.,

представників: позивача - Бондарця В.А.,

відповідача - Воробйової М.В., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції справу за позовом державного підприємства «Завод імені В.О. Малишева» (далі - Підприємство) до управління Пенсійного фонду України в Комінтернівському районі м. Харкова (далі - управління ПФУ, ПФУ відповідно) про скасування рішення,

встановила:

У березні 2013 року Підприємство звернулося до суду з позовом, у якому просило скасувати рішення управління ПФУ від 14 березня 2013 року № 243 «Про застосування штрафних санкцій за несплату, неповну сплату суми єдиного внеску одночасно з видачею сум виплат, на які нараховуються єдиний внесок (авансових платежів)» у сумі 1 336 638 грн 66 коп. за період травень-грудень 2012 року (далі - Рішення).

Вимоги мотивувало тим, що управління ПФУ, прийнявши Рішення, не врахувало вимог Закону України від 6 вересня 2012 року № 5213-VI «Про деякі питання заборгованості підприємств оборонно-промислового комплексу - учасників Державного концерну «Укроборонпром» та забезпечення їх стабільного розвитку» (далі - Закон № 5213-VI), згідно з частиною першою статті 1 якого підлягають списанню не сплачені на день набрання чинності цим Законом суми заборгованості підприємств оборонно-промислового комплексу (у тому числі встановлені судовими рішеннями та реструктуризовані) з платежів до ПФУ, Фонду соціального страхування України та Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття <…>, а саме: заборгованість зі сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування; внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та пенсійне страхування; єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування; <…>; накладених (нарахованих) сум штрафів та пені, а також суми штрафів та пені, які підлягають (підлягатимуть) накладенню (нарахуванню) на день набрання чинності цим Законом. Підприємство включено до складу Державного концерну «Укроборонпром», заборгованість зі сплати певних більших сум єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та суми штрафів і пені виникли протягом часу, на який поширюється дія Закону № 5213-VI, тому такі суми підлягали списанню на підставі цього Закону.

Застосування штрафних санкцій за несплату, неповну сплату суми єдиного внеску, що були несплачені, сплачені неповно впродовж часу (жовтень-грудень 2012 року), який не охоплюється дією положень Закону № 5213-VI, вважає таким, що суперечить статтям 1, 12 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [у редакції, чинній до набрання чинності редакцією цього Закону на підставі змін, внесених Законом України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 4212-VI), тобто в редакції, чинній до 19 січня 2013 року; далі - Закон № 2343-ХІІ]. Згідно з положеннями цих статей штрафні санкції за несплату чи несвоєчасну сплату єдиного внеску не застосовуються до боржника, щодо якого порушено провадження про банкрутство і одночасно ухвалою господарського суду введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, однією з яких і є вимога сплати недоїмки з єдиного внеску за період жовтень-травень 2012 року. Зазначив також, що 27 грудня 2011 року господарський суд Харківської області порушив провадження про банкрутство Підприємства, ввів процедуру розпорядження його майном як майном боржника, призначив розпорядника майном та вжив заходів щодо забезпечення вимог кредиторів.

Харківський окружний адміністративний суд постановою від 13 листопада 2013 року, залишеною без змін ухвалами Харківського апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2014 року та Вищого адміністративного суду України від 8 вересня 2015 року, позов задовольнив частково: визнав протиправними та скасував Рішення в частині зобов'язання Підприємства сплатити заборгованість з єдиного внеску (авансових платежів) на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а також сум штрафних санкцій, накладених (нарахованих) на Підприємство за несплату чи несвоєчасну сплату за період з травня до 30 жовтня 2012 року. Таке рішення суд мотивував посиланням на частину першу статті 1 Закону № 5213-VI, оскільки заборгованість зі сплати зазначеного платежу та штрафних санкцій підлягала списанню в розмірі, що підпадав під дію положень цього Закону.

Вимоги Підприємства про незастосовність до нього штрафних санкцій за несплату, неповну сплату єдиного внеску (авансових платежів) за період часу після 30 жовтня й по грудень 2012 року, тобто за заборгованість з цього платежу, яка не підлягала списанню за Законом № 5213-VI, суд визнав необґрунтованими і незаконними та в цій частині відмовив у їх задоволенні. Спростовуючи твердження Підприємства про те, що за невиконання зобов'язань, які виникли після порушення провадження про банкрутство, штрафні санкції не накладаються через введення мораторію на їх застосування, суд послався на належність невиконаних зобов'язань і застосованих фінансових заходів впливу до поточних вимог, на які «за загальними правилами нараховуються неустойка (штраф, пеня), застосуються інші санкції…» у разі невиконання чи неналежного виконання грошових зобов'язань та зобов'язань зі сплати обов'язкових платежів. Як зазначено у рішенні суду, мораторій не зупиняє виконання боржником зобов'язань зі сплати обов'язкових платежів, що виникли після введення мораторію, і не звільняє від відповідальності за їх несплату чи несвоєчасну, неповну сплату.

Підприємство не погодилося з рішенням суду касаційної інстанції і подало заяву про його перегляд Верховним Судом України зі встановленої пунктом 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) підстави. Переконує, що правові висновки цього рішення не відповідають висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 грудня 2012 року, 12 березня і 1 жовтня 2013 року (справи №№ 3-67гс12, 3-71гс12, 3-27гс13 відповідно) щодо застосування частини четвертої статті 12 Закону № 2343-ХІІ, суть яких зводиться до того, що боржник повинен виконувати зобов'язання, що виникли після введення мораторію, але пеня та штраф за їх невиконання або неналежне виконання не нараховуються, за винятком випадків, які можуть бути встановлені спеціальними нормами законодавства.

Просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позову та ухвалити нове рішення - про задоволення позову.

Отже, в заяві порушується питання про усунення розбіжностей в розумінні та застосуванні норм матеріального права, зокрема, положень статті 12 Закону № 2343-ХІІ щодо підстав, умов, строку та порядку заявлення і розгляду вимог про виконання зобов'язань та/чи сплати штрафних санкцій боржником, що виникли після порушення провадження про банкрутство останнього та введення мораторію на задоволення вимог кредиторів, а також чи поширюється дія мораторію на вимоги саме поточних кредиторів.

У судовому засіданні представник позивача просить задовольнити заяву, пославшись на доводи, подібні до наведених у заяві. Представник відповідача просить в задоволенні заяви відмовити, вважаючи, що підстав для задоволення заявлених вимог немає.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах та Судової палати у господарських справах Верховного Суду України заслухала пояснення сторін, перевірила матеріали справи й дійшла висновку про таке.

Підґрунтям, фактичними підставами, які зумовили оспорене правозастосування, стали такі обставини.

28 лютого 2013 року відділ контрольно-перевірочної роботи за нарахуванням та сплатою платежів управління ПФУ провів планову перевірку Підприємства щодо правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та інших платежів, контроль за нарахуванням та сплатою яких покладено на ПФУ, а також достовірності відомостей, поданих до Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування за період з 1 січня до 31 грудня 2012 року. За наслідками перевірки склав акт від 28 лютого 2013 року № 18 (далі - Акт).

На підставі Акта управління ПФУ 14 березня 2013 року винесло Рішення про застосування до Підприємства штрафних санкцій у сумі 1 336 638 грн 66 коп. (10 відсотків несплачених або несвоєчасно сплачених сум).

У часі перевірка правильності нарахування, обчислення та сплати Підприємством єдиного внеску проводилася після порушення провадження про банкрутство останнього, яке, як зазначено вище, було порушено 27 грудня 2011 року ухвалою господарського суду Харківської області.

Факт заборгованості зі сплати сум єдиного внеску з травня до 30 жовтня 2012 року, необхідність її сплати та сплати штрафних санкцій за невиконання або неналежне виконання цього зобов'язання за вказаний проміжок часу фактично не викликали заперечень.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 Закону № 5213-VI цей Закон набирає чинності та вводиться в дію з дня його опублікування. Його дія поширюється на підприємства оборонно-промислового комплексу, включені до складу Державного концерну «Укроборонпром» станом на дату набрання чинності цим Законом. Цей Закон був опублікований й набрав чинності 30 жовтня 2012 року.

За абзацом шостим статті 1 Закону № 2343-ХІІ терміном «кредитор» позначається юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів). Конкурсні кредитори - це кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство. До конкурсних кредиторів відносяться також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство. Поточні кредитори - це кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство. Згідно з абзацом двадцять четвертим цієї статті терміном «мораторій на задоволення вимог кредиторів» позначається зупинення виконання боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство, грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

За абзацами другим-четвертим частини четвертої, частинами п'ятою, шостою статті 12 Закону № 2343-ХІІ протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів: забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства; не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів).

Мораторій на задоволення вимог кредиторів застосовується до вимог кредиторів щодо відшкодування збитків, що виникли у зв'язку з відмовою боржника від виконання зобов'язань, у порядку, передбаченому частиною десятою статті 17 цього Закону.

Дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату заробітної плати, аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю та життю громадян, авторської винагороди, на невикористані та своєчасно не повернуті кошти Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Згідно із Законом № 4212-VI Закон № 2343-ХІІ був викладений в новій редакції, набрав чинності й почав діяти з 19 січня 2013 року (далі - Закон № 2343-ХІІ у редакції Закону № 4212-VI).

В абзаці восьмому статті 1 цього Закону дається визначення терміна «кредитор», згідно з яким ним є юридична або фізична особа, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника; конкурсні кредитори - це кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - це кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство; забезпечені кредитори - це кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя).

Відповідно до частини четвертої статті 4 цього ж Закону суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України (далі - ПК), а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений ПК.

За частинами першою, третьою, п'ятою статті 19 Закону № 2343-ХІІ у редакції Закону № 4212-VI мораторієм на задоволення вимог кредиторів вважається зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.

Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів: забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від продажу майна боржника), перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж, а також у разі звернення стягнення на заставлене майно та виконання рішень у немайнових спорах; забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій; не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій; зупиняється перебіг позовної давності на період дії мораторію; не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання, три проценти річних від простроченої суми тощо.

Дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на вимоги поточних кредиторів; на виплату заробітної плати та нарахованих на ці суми страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування; відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю та життю громадян; на виплату авторської винагороди, аліментів, а також на вимоги за виконавчими документами немайнового характеру, що зобов'язують боржника вчинити певні дії чи утриматися від їх вчинення.

Згідно з абзацом четвертим частини восьмої статті 23 Закону № 2343-ХІІ у редакції Закону № 4212-VI поточні кредитори з вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство, можуть пред'явити такі вимоги після прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. До визнання боржника банкрутом спори боржника з кредиторами, які мають поточні вимоги до боржника, вирішуються шляхом їх розгляду у позовному провадженні господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Відповідно до підпункту 7 частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній станом на 19 січня 2013 року, господарським судам підвідомчі спори з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений ПК.

Отже, якщо зіставити час виникнення заборгованості зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (травень-грудень 2012 року), дату проведення перевірки щодо правильності нарахування, обчислення та сплати названого платежу і день прийняття Рішення (14 березня 2013 року), а також, що головне, дату звернення до суду з позовними вимогами (березень 2013 року), то можна дійти висновку, що на час прийняття Рішення і звернення до суду з позовом щодо його оскарження спори боржника з кредиторами, які мають поточні вимоги до боржника, до визнання останнього банкрутом вирішуються шляхом їх розгляду у позовному провадженні господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

За частиною другою статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Закони України можуть передбачати вирішення певних категорій публічно-правових спорів у порядку іншого судочинства, в тому числі господарського.

Згідно з частиною другою статті 5 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Отже, не вдаючись до предметного (сутнісного) з'ясування заявлених вимог, суб'єктний склад сторін, особливо статус Підприємства, стосовно якого порушено провадження про банкрутство та яке перебуває в особливому правовому режимі, визначеному Законом № 2343-ХІІ у редакції Закону № 4212-VI, характер спору - стягнення заборгованості зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування, в тому числі штрафних санкцій та пені, у зв'язку з несвоєчасною їх сплатою (перерахуванням), нормативне регулювання юрисдикції судів, під дію яких підпадають описані правовідносини, дають підстави вважати, що як суд касаційної, так і суди попередніх інстанцій помилково розглянули в порядку адміністративного судочинства заявлені позовні вимоги і постановили судові рішення. Відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини другої статті 243 КАС усі рішення, прийняті у цій справі по суті спору, підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю.

Рішення про закриття справи не обмежує сторони у реалізації права на судовий захист у порядку господарського судочинства.

Отже, заява підлягає частковому задоволенню.

Керуючись статтями 241−243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України

постановила:

Заяву державного підприємства «Завод імені В.О. Малишева» задовольнити частково.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2013 року, ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2014 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 8 вересня 2015 року скасувати.

Закрити провадження у справі за позовом державного підприємства «Завод імені В.О. Малишева» до управління Пенсійного фонду України в Комінтернівському районі м. Харкова про скасування рішення.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий М.І. ГрицівСудді: І.С. БерднікО.Ф. ВолковА.А. ЄмецьТ.Є. ЖайворонокО.В. КривендаО.Б. ПрокопенкоІ.Л. Самсін