Ухвала суду № 66301024, 26.04.2017, Верховний Суд (до 15.12.2027 - Верховний Суд України)

У Х В А Л А

26 квітня 2017 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П.,

Сімоненко В.М.,

розглянувши заяву ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 21 липня 2016 року в справі за позовом Токмацької місцевої прокуратури Запорізької області, як правонаступника прокурора Вільнянського району Запорізької області та Запорізького міжрайонного екологічного прокурора в інтересах держави до Вільнянської районної державної адміністрації, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4 про визнання недійсними розпоряджень та повернення земельної ділянки у власність держави,

в с т а н о в и л а:

Вільнянський районний суд Запорізької області рішенням від 13 січня 2016 року в задоволенні позовних вимог Токмацької місцевої прокуратури Запорізької області, як правонаступника прокурора Вільнянського району Запорізької області та Запорізького міжрайонного екологічного прокурора в інтересах держави відмовив.

Апеляційний суд Запорізької області рішенням від 21 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року, позов Токмацької місцевої прокуратури Запорізької області, як правонаступника прокурора Вільнянського району Запорізької області та Запорізького міжрайонного екологічного прокурора в інтересах держави задовольнив: визнав недійсним розпорядження голови Вільнянської районної державної адміністрації Запорізької області №31 від 17 січня 2011 року «Про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_5», яким ОСОБА_5 передано у власність земельну ділянку за кадастровим номером НОМЕР_2 площею 1,1000 га; витребував у ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_1) у власність держави вказану земельну ділянку.

У квітні 2017 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_4 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 60 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 88 Водного кодексу України (далі - ВК України) та статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

На обґрунтування заяви ОСОБА_4 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 та 31 липня, 4 вересня 2013 року, 23 жовтня 2014 року, 27 липня 2016 року, постанови Вищого господарського суду України від 3 березня 2014 року, 30 вересня 2015 року та на постанову Верховного Суду України від 22 травня 2013 року.

Колегія суддів вважає, що у допуску справи до провадження слід відмовити з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільно процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне неоднакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

У справі, рішення в якій просить переглянути заявниця, задовольняючи позовні вимоги Токмацької місцевої прокуратури Запорізької області як правонаступника прокурора Вільнянського району Запорізької області та Запорізького міжрайонного екологічного прокурора в інтересах держави, суд апеляційної інстанції виходив з того, що розпорядження державної районної адміністрації про передачу спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_5 суперечить приписам статей 20, 54, 84, 122 ЗК України та статей 3, 4, 88 ВК України і в порядку статті 21 ЗК України підлягає визнанню недійсним, оскільки спірна земельна ділянка знаходиться поза межами цього населеного пункту на відстані 10 метрів від затоки річки Дніпро у 100 метровій прибережній захисній смузі та перебуває у власності держави. Також установивши, що ОСОБА_5 відчужила спірну земельну ділянку на підставі договору дарування ОСОБА_6, а остання в свою чергу, на підставі договору купівлі-продажу, на користь ОСОБА_4, суд дійшов висновку про наявність підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, для витребування спірної земельної ділянки у ОСОБА_4

Суд касаційної інстанції залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції зазначив, що така позиція узгоджується з висновком Верховного Суду України викладеним у постанові від 19 листопада 2014 року (№6-182цс14), згідно з яким природоохоронний орган повинен враховувати нормативні розмірі прибережних захисних смуг у тих випадках, коли відсутня землевпорядна документація щодо визначення розмірів і меж водоохоронних зон.

У наданих для порівняння ухвалах від 3 та 31 липня, 4 вересня 2013 року, 27 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив у силі рішення судів першої й апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсними та скасування наказів державної адміністрації, які стосуються відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, оскільки прокурор не надав належних доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка відноситься до земель водного фонду та розташована в прибережній захисній смузі.

В ухвалі від 23 жовтня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ та в постанові від 3 березня 2014 року Вищий господарський суд України, переглядав рішення про скасування розпоряджень державної адміністрації у зв'язку з недотриманням вимог порядку зміни цільового використання та призначення земельних ділянок, які перебувають у користуванні або власності юридичних осіб.

У наданій для порівняння постанові від 30 вересня 2015 року Вищий господарський суд України, залишаючи в силі рішення судів першої й апеляційної інстанції про відмову у задоволенні вимог щодо визнання незаконним та скасування рішень про відведення земельної ділянки, визнання недійсними договорів оренди землі, тощо, зазначив, що спірні земельні ділянки знаходяться в межах населеного пункту та порядок встановлення прибережних захисних смуг саме в населених пунктах, з огляду на законодавчі приписи, передбачає необхідність врахування конкретних умов забудови в межах міст.

Таким чином, у наданих для порівняння судових рішеннях та в судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, наявні різні фактичні обставини справи, що не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 року, міститься висновок про те, що відповідно до статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм, з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності, за окремими проектами, що розробляються, узгоджуються та затверджуються відповідними органами, встановлюються прибережні захисні смуги з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61 ЗК України та 89 ВК України). Зі змісту вище визначених норм випливає, що дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоб навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища в цілому й конкретному водному об'єкту зокрема.

Порівняння змісту наданої постанови Верховного Суду України зі змістом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав стверджувати, що зазначена ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у вказаній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За таких обставин вважати заяву ОСОБА_4 обґрунтованою немає підстав.

Відповідно до статті 360 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в допуску справи до провадження, якщо подана заява є необґрунтованою.

Керуючись статтями 353, 355, 356, 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у х в а л и л а :

У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом Токмацької місцевої прокуратури Запорізької області як правонаступника прокурора Вільнянського району Запорізької області та Запорізького міжрайонного екологічного прокурора в інтересах держави до Вільнянської районної державної адміністрації, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4 про визнання недійсними розпоряджень та повернення земельної ділянки у власність держави за заявою ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 21 липня 2016 року відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

В.М. Сімоненко