Рішення № 66265068, 24.04.2017, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 442/5045/16 Головуючий у 1 інстанції: Гарасимків Л.І.

Провадження № 22-ц/783/1744/17 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1 Н. О.

Категорія: 43

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого - судді: Шеремети Н.О.

суддів: Ванівського О.М, ОСОБА_2

секретаря: Цапа П.М.

з участю: представника ОСОБА_3 ОСОБА_4,

ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 16 грудня 2016 року, -

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_3 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_5 про виселення відповідача із займаного нею житлового приміщення квартири АДРЕСА_1.

Оскаржуваним рішенням в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про втрату права користування житлом - відмовлено.

Рішення в апеляційному порядку оскаржив ОСОБА_3,вважає, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповно з'ясованих обставинах, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. В апеляційній скарзі зазначає, що 17.03.1978 року у відповідності до ордера йому було надано у користування житлове приміщення, як основному квартиронаймачу-однокімнатну квартиру, загальною площею 17.46 м.кв. в АДРЕСА_2, що підтверджується копією бланку форми ОСОБА_6 сторонами 31.08.2000 року було укладено шлюб, який вони зареєстрували у відділі реєстрації актів цивільного стану Дрогобицького міського управління юстиції Львівської області. Після укладення шлюбу 28.10.2003 року його дружина була виписана з постійного місця проживання ІНФОРМАЦІЯ_1 та прописана за адресою АДРЕСА_3, що підтверджується копією довідки форма № 16. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 19.10.2015 року шлюб між ними розірвано, отже відповідач не являється більше членом сімї і не може користуватись правами наданими у відповідності до ст. 64 ЖК України.

Також судом першої інстанції не взято до уваги, що у звязку із розірванням шлюбу відповідач є піднаймачем спірної квартири, а тому договір піднайму та подальше вселення допускається лише за згодою наймодавця, наймача та інших осіб, чого зроблено не було. Крім того, у відповідності до довідки виданої КП Дрогобицьке МБТІ та ЕО від 08.06.2016 року № 1123 відповідачу належить одноосібно будинок № 35 по вул. Шкільній в с. Раневичі Дрогобицького району Львівської області. З вищенаведених підстав апелянт просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким виселити відповідача із займаного нею житлового приміщення квартири АДРЕСА_1.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника ОСОБА_3 ОСОБА_4 на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення ОСОБА_5 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам.

Положеннями ст. 214 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їхнє підтвердження; які правовідносини сторін випливають зі встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

За загальними положеннямиЦПК Україниобов»язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Відповідно до ч.1 ст.3 ЦПК України, ч.1ст.16 ЦК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 4 ЦПК Українизакріплено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Частиною ч.1ст.15 ЦК Українивизначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з відсутності передбачених законом підстав для задоволення позову ОСОБА_3 для позбавлення ОСОБА_5 права на користування житлом.

Колегія суддів не в повній мірі погоджується з таким висновком суду з огляду на наступне.

Обгрунтовуючи позовні вимоги про виселення ОСОБА_5 з квартири №17 житлового будинку №101 по вул. Стрийській у м. Дрогобич Львівської області, ОСОБА_3, як на підстави для виселення посилався на ст. ст. 92, 94, 95, 99,116 ЖК України.

В суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_3 уточнив підстави для виселення ОСОБА_5, вказавши на неможливість спільного проживання позивача та відповідачки, покликаючись на ст.. 116 ЖК України.

Конституція України у ст. 47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

Відповідно до ст. 55 Конституції України та положень ст. ст. 3, 11, 15, 59, 60 ЦПК України кожна особа має право в порядку встановленому цим Кодексом звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Розгляд цивільних справ здійснюється не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому кожна із сторін самостійно, на власний розсуд розпоряджається своїми правами й зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Захист прав у порядку цивільного судочинства - це передбачені законом способи охорони цивільних, житлових, земельних, сімейних чи трудових прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів зобовязання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).

Вирішення питання про наявність правових підстав для виселення особи із житлового приміщення залежить, зокрема, від вирішення питання про правомірність набуття права користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.

Відповідно до вимог ст. 64 Житлового Кодексу України члени сім»ї наймача, які проживають разом з ним користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов»язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім»ї наймача належить дружина наймача, їх діти і батьки. Якщо особи, які зазначені вище перестали бути членами сім»ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов»язки , як наймач та члени його сім»ї . Особи, які вселилися до наймача житлового приміщення у встановленому ст. 65 ЖК України порядку , набувають рівне право користування житловим приміщенням з іншими членами сім»ї.

Припинення сімейних відносин не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сімї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановленістаттею 162 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим примушенням інакше, як з підстав і порядку передбачених законом.

Підстави виселення громадян без надання іншого жилого приміщення передбачені ч. 1 ст. 116, ст. 117 ЖК України.

З урахуванням ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Таким чином, виселення без надання іншого помешкання, відповідно до ст. 116 ЖК УРСР, допускається у випадках: протиправної винної поведінки особи, що створює своїми діями неможливість спільного проживання в одній квартирі або цілому будинку; систематичного характеру таких дій; безрезультатності заходів попередження або суспільного впливу і продовження винним негідної поведінки.

Протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов'язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші в квартирах і на подвір'ї, а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню в квартирі або житловому будинку.

Виселення через неможливість спільного проживання може мати місце лише при систематичному порушенні винним правил суспільного співжиття.

Відповідно до роз»яснень п.17 постанови Пленум Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», при розгляді справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК УРСР осіб, що систематично порушують правила суспільного співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або житловому будинку, варто виходити з того, що при антигромадському поводженні, що продовжується, виселення винного може бути у випадку повторного порушення, якщо раніше вжиті заходи попередження або суспільного впливу не дали позитивних результатів. Доказом застосування мір попередження і громадського впливу можуть служити постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, офіційні застереження, рішення суду або третейського суду про притягнення до відповідальності, протоколи або постанови громадських організацій, трудових колективів, що засудили дії винного. Одні лише факти звернення у відповідні органи зі скаргами на порушення правил суспільного співжиття без застосування до винного заходів впливу цими органами не є підставою для виселення.

Стаття 117 ЖК України передбачає підстави для виселення громадян у разі визнання ордера недійсним.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_3 17.03.1978 року у відповідності до ордера є основним квартиронаймачем однокімнатної квартири, загальною площею 17.46 м.кв.в АДРЕСА_2, що підтверджується копією бланку форми Б.

31.08.2000 року ОСОБА_3 уклав шлюб з ОСОБА_5, яка 28.10.2003 року була зареєстрована у квартирі №17 житлового будинку №101 по вул. Стрийській в м. Дрогобичі, що підтверджується копією довідки форма № 16, і з врахуванням положень ст. 64 ЖК України, ОСОБА_5, як дружина, була зареєстрована, як член сім»ї ОСОБА_3, вселилася у квартиру на законних підставах, а відтак у встановленому законом порядку набула права на користування спірною квартирою.

З рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 19.10.2015 року вбачається, що шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 розірвано.

Судом першої інстанції з пояснень ОСОБА_5, свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 встановлено, що у спірну квартиру відповідачка ОСОБА_5 вселилися після одруження з позивачем, в квартирі вона проживає на даний час.

Факт проживання ОСОБА_5 у спірній квартирі та правомірність її вселення, як дружини ОСОБА_3 у спірну квартиру у статусі члена сім»ї наймача, ні позивачем, ні його представником не заперечувався, а відтак її вселення у спірну квартиру не є самовільним.

Відповідно до статей, на які посилається позивач, як на підставу для виселення ОСОБА_5, ст. 92 передбачає вселення членів сім»ї наймача; ст. 94 наслідки недодержання встановленого порядку здачі жилого приміщення в піднайом; ст. 95 плата за користування жилим приміщенням .

Згідно зі ст. 99 ЖК України піднаймачі і тимчасові жильці самостійного права на займане жиле приміщення не набувають незалежно від тривалості проживання. У разі припинення дії договору найму жилого приміщення одночасно і припиняється і дія договору піднайму. Піднаймач і члени його сім»ї, а також тимчасові жильці зобов»язані негайно звільнити займане жиле приміщення. У разі відмови вони підлягають виселення в судовому порядку. Виселення провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Виходячи з положень зазначених статей ЖК України, розірвання шлюбу та припинення у зв»язку з цим сімейних відносин між позивачем та відповідачкою, не призвело до зміни статусу ОСОБА_5, і зв»язку з цим вона не набула статусу піднаймача чи статусу тимчасового мешканця, статус якого визначено ст. 98 ЖК України, а відтак положення статей 92, 94,95, 99 ЖК України, на які посилається позивач, як на підстави для виселення ОСОБА_5, не поширюються на спірні правовідносини.

Аналізуючи зміст позовної заяви, слід зазначити, що як на підставу для виселення ОСОБА_5, позивач посилається на ст. 116 ЖК України, разом з тим позивач не посилається на неправомірність її поведінки, що робить неможливим її проживання з позивачем в одній квартирі.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Згідно ст. 57 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Звернувшись з позовом про виселення і посилаючись як на підставу для виселення на ст. 116 ЖК України, позивач, всупереч вимогам ст. ст. 10, 60 ЦПК України, не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження систематичного порушенням відповідачем правил співжиття, що робить неможливим для нього проживання з відповідачкою в одній квартирі, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.

Позивачем, всупереч вимогам ст. ст. 10, 60 ЦПК України, не долучено до матеріалів справи доказів на підтвердження вжиття до відповідачки відповідними органами, в тому числі правоохоронними органами, заходів попередження про недопустимість порушення правил співжиття, антигромадської поведінки, що робить неможливим проживання позивача в одній квартирі з відповідачкою, що попередження правоохоронними органами виносилися, і що відповідачка, не менш, як двічі, повідомлялася про винесення попередження про недопустимість порушення правил співжиття, антигромадської поведінки.

Посилання апелянта на те, що у відповідності до довідки, виданої КП Дрогобицьке МБТІ та ЕО від 08.06.2016 року № 1123, ОСОБА_5 належить одноосібно будинок № 35 по вул. Шкільній в с. Раневичі Дрогобицького району Львівської області, не є підставою для її виселення.

Також не є підставами для виселення ОСОБА_5 її відмова знятися з реєстрації постійного місця проживання у квартирі №17 житлового будинку №101 по вул. Стрийській у м. Дрогобич, надання спірної квартири ОСОБА_9, видача ордера на його ім.»я, а також те, що він є основним квартиронаймачем зазначеної квартири.

Аналізуючи зміст оскаржуваного рішення, колегія суддів приходить до висновку про суперечливість висновків суду першої інстанції, який, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 посилається, як на норми права, які регулюють питання визнання особи втратившим право на користування житловим приміщенням, так і на норми права, які регулюють питання виселення, оскільки визнання особи втратившим право на користування житловим приміщенням у зв»язку з її відсутністю за місцем проживання виключає задоволення позову про виселення особи з підстав, передбачених законом.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 11 ЦПК України суд розглядає справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Як вбачається з позовної заяви, змістом позовних вимог ОСОБА_3 є виселення ОСОБА_5 із займаного нею житлового приміщення, а саме, квартири №17 житлового будинку №101 по вул. Стрийській у м. Дрогобич Львівської області. При цьому позивач, як на підстави для задоволення його позову, посилається на ст. ст. 92, 94, 95, 99, 116 ЖК України.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції у резолютивній частині рішення відмовив ОСОБА_3 у задоволенні позову до ОСОБА_5 про втрату нею права користування житлом, в той час як ОСОБА_3 з таким позовом до ОСОБА_5 не звертався, що з врахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства, є неприпустимим., а відтак і підставою для скасуванні рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч.1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення:1) неповне з»ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Враховуючи неповне з»ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права, оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні задоволення позову ОСОБА_3 про виселення ОСОБА_5 з квартири №17 житлового будинку №101 по вул. Стрийській у м. Дрогобич Львівської області.

Керуючись ст. 303, п.2 ч.1 ст. 307, ст.ст. 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 16 грудня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_5 відмовити.

Рішення суду набирає законної сили з моменту його проголошення, може бути оскаржене в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання рішенням апеляційного суду законної сили.

Головуючий: Шеремета Н.О.

Судді: Ванівський О.М.

ОСОБА_2