Рішення № 66223091, 25.04.2017, Вознесенівський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя)

1Справа № 335/12519/16-ц 2/335/402/2017

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 квітня 2017 року м. Запоріжжя

Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя у складі: головуючого судді Апаллонової Ю.В., при секретарі Кудряшовій Ю.І., за участю представника відповідача ОСОБА_1, третьої особи ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільна справа за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа приватний нотаріус Запорізького міського округу ОСОБА_5,арбітражний керуючий ОСОБА_2 про визнання договору про сплату аліментів на дитину недійсним.

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа приватний нотаріус Запорізького міського округу ОСОБА_5 про визнання договору про сплату аліментів на дитину недійсним.

Ухвалою суду від 17.02.2017 року до участі у справі в якості третьої особи залучено арбітражного керуючого ОСОБА_2.

В позовній заяві зазначав, що ПАТ «Укрсобанк» під час розгляду справи про банкрутство Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 та вивчення матеріалів справи, після надходження 10.08.2015 року ухвали Господарського суду Запорізької області від 05.08.2015р. про розподіл коштів, стало відомо про те, що ОСОБА_3 (прізвище змінено з «Кібіновський») ОСОБА_6 та ОСОБА_4 23.12.2013р. уклали Договір про сплату аліментів на дитину.

Позивач вважає даний договір недійсним за таких підстав.

17 липня 2006 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «УКРСОЦБАНК», правонаступником прав та обов'язків якого є Позивач, та ОСОБА_4 було укладено Договір кредиту № 06П161-К, за умовами якого їй було надано у кредит 80 000,00 доларів США зі сплатою за користування кредитом 13,0 відсотків річних із кінцевим терміном погашення платежів 16.07.2021р.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 17.07.2006р. між сторонами було укладено Іпотечний договір № 06П161-І, за умовами якого предметом іпотеки виступало нерухоме майно: трикімнатна квартира, загальною площею 79,8 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1.

Також, 17.07.2006р. між вказаними сторонами та ОСОБА_3 було укладено Договір поруки № 06П161-П. На момент укладення цих договорів Відповідачі зазначили, що вони є подружжям та мали прізвище - «ОСОБА_4 та ОСОБА_4».

28.09.2011р. постановою Господарського суду Запорізької області у справі № 26/5009/5608/11 ОСОБА_4 було визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

У зв'язку із наявністю заборгованості ОСОБА_4 за заявою № б/н від 30.11.2011р. Позивача визнано кредитором із кредиторськими вимогами у розмірі 737 820,39 грн.; що о забезпечені іпотекою майна банкрута, які були визнані у повному обсязі та включені до реєстру вимог кредиторів - до третьої черги задоволення вимог кредиторів.

У процесі оскарження рішення Господарського суду Запорізької області, яке надійшло на адресу кредитора 10.08.2015р., та при ознайомленні з матеріалами справи, стало відомо, що 26.12.2013 року між відповідачами укладено договір про сплату аліментів на дитину ОСОБА_7. 25.08.1997р.н. (прізвище дитини змінено у зв'язку із зміною прізвища батька), який тією ж датою посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстрований в реєстрі за № 3188.

За умовами Договору про аліменти ОСОБА_4 повинна сплачувати на користь ОСОБА_8 аліменти в розмірі 5000,00 гривень щомісяця на утримання неповнолітнього спільного сина, починаючи з дати розірвання шлюбу між ними, а саме з 20.08.2004 року. Тобто, нотаріальний договір про сплату аліментів між Відповідачами укладено та нотаріально засвідчено вже після відкриття провадження про банкрутство ОСОБА_4

Відтак, 04.02.2015р. у процедурі банкрутства, після формування ліквідаційної маси боржника ОСОБА_4 та продажу усього майна (все майно було реалізовано у процедурі банкрутства на загальну суму 1 025 448,04 грн.) на стадії необхідності затвердження витрат арбітражного керуючого, та розподілу коштів між кредиторами, звернувся ОСОБА_3 із кредиторськими вимогами по аліментам на загальну суму 1 525313,10 грн., дані вимоги було розглянуто та включено до першої черги задоволення вимог кредиторів без відома інших всіх кредиторів без будь-яких питань, детального вивчення ситуації, співвідношення фактів тощо.

У результаті, ухвалою Господарського суду Запорізької області від 05 серпня 2015 року було визначено, що розподіл грошових коштів отриманих від реалізації майна Відповідача 2 у розмірі 1 025 448,04 грн. необхідно здійснювати наступним чином:114 064,52 грн. - оплата послуг арбітражного керуючого10 254,48 грн. - оплата послуг приватного нотаріусу;- 901 129,04 грн. - погашення вимог ОСОБА_3 щодо стягнення аліментів.

Позивач вважає, що при укладенні Договору про аліменти Відповідачі не мали на меті його виконувати, а уклали з умислом у подальшому скористатися цим, заявити вимоги по аліментам у процедурі про банкрутство та повернути собі грошові кошти, виручені від реалізації майна з перевагою по відношенню до вимог інших кредиторів, тобто цей договір є фіктивним правочином.

Крім того, умови Договору про аліменти прямо протирічать вимогам діючого законодавства України, а саме, при укладенні Договору про аліменти на дитину від 26.12.2013р. Відповідачі мали керуватися нормами ст.192 СК України, які регулюють відносини щодо аліментів, однак Відповідачами у Договорі про аліменти неправомірно передбачено сплату аліментів за минулий період починаючи з 2004 року.

Таким чином, на думку позивача, відповідачі при укладенні Договору про аліменти на дитину не мали на меті настання дійсних правових наслідків за цим договором. Навпаки, вони обидва завчасно знали про його невиконання та уклали його з метою подальшого використання у процедурі банкрутства та заволодіння грошовими коштами, вилученими від продажу майна, що прямо порушує права кредиторів, зокрема Позивача за цим позовом.

З підстав ст. 203,234 ЦК України позивач просить суд визнати договір про сплату аліментів від 26.12.2013 року, недійсним та стягнути з відповідачів судові витрати.

У судове засідання представник позивача та третя особа ОСОБА_5, відповідач ОСОБА_4 не зявилися, про час та місце слухання справи повідомлені належним чином.

Від позивача в матеріалах справи наявна заява про розгляд справи за відсутності представника позивача, проте вдруге подано заяву про відкладення слухання справи, поважних причин судом не встановлено.

Від приватного нотаріуса надійшла заява про розгляд справи у її відсутність та надані матеріали нотаріальної справи та письмові заперечення, в яких нотаріус просить у задоволенні позову банку відмовити.

У судовому засіданні представник відповідача проти позову заперечував у повному обсязі, посилаючись на недоведеність та необґрунтованість позову. Представник відповідача зазначав, що договір був підписаний, сторони мали на меті реальне настання правових наслідків, а ч. 1 ст. 189 СК України передбачає, що батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Також зазначив, що Відповідачі, законодавчо наділені правом на визначення розміру та строків виплати аліментів, уклали договір про сплату аліментів на дитину, яким самостійно передбачили його умови, що відповідають приписам чинного законодавства України. Посилання Позивача на приписи статей 182, 191 СК України взагалі є хибним, оскільки стосується правовідносин між батьками дитини, у який наявний спір та який розглядається в судовому порядку. Щодо посилань позивача на фіктивність договору, зазначав, що виникнення кредиторських вимог ОСОБА_3 та їх часткове задоволення у справі про банкрутство відбулось в зв'язку з використанням наданих чинним законодавством прав визначити способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину, в тому числі визначити не тільки розмір аліментів, але строки їх виплати та різні способи утримання, до того ж у визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» порядку і позивачем взагалі не доведено, що його права порушуються укладенням оспорюваного правочину.

У судовому засіданні третя особа ОСОБА_2 проти позову заперечує, долучила до матеріалів справи письмові пояснення, в який йдеться про недоведеність та необґрунтованість вимог банку.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи і оглянувши у судовому засіданні матеріали нотаріальної справи за оспорюваним правочином, всебічно та повно зясувавши обставини справи, обєктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи, надавши їм оцінку у сукупності з оголошеними та дослідженими матеріалами справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, з наступних підстав.

Статтями 10, 11, 60 ЦПК України чітко визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

За приписами частини 1 статті 3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно зі ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилався на положення ст. ст.203, 215,234 ЦК України.

Як встановлено судом з матеріалів справи, 08.08.1986 року міським відділом РАЦС зареєстровано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, актовий запис №1732.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 19.06.2004 року у справі № 2- 2511/04, яке набрало законної сили 20.08.2004 року, шлюб між Відповідачами розірвано.

Відповідачі від шлюбу мають двох дітей - ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2.

28.09.2011р. постановою Господарського суду Запорізької області у справі № 26/5009/5608/11 ФОП ОСОБА_4 було визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

26.12.2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір про оплату аліментів на дитину - ОСОБА_7, який тією ж датою був посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстрований в реєстрі за № 3188.

У відповідності до умов зазначеного договору ОСОБА_4 повинна була сплачувати на користь ОСОБА_3 аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 у розмірі 5 000,00 щомісяця починаючи з дати розірвання між ними шлюбу, а саме: з 20.08.2004 року. Окрім цього ОСОБА_4 зобов'язана була сплатити на користь ОСОБА_10 додаткові витрати на ОСОБА_7 у загальному розмірі 537 050,00 грн.

У зв'язку з невиконанням ОСОБА_4 умов зазначеного вище договору приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_5 12.12.2014 року за заявою ОСОБА_3 було вчинено виконавчий напис, на зазначеному вище договорі та зареєстровано в реєстрі за № 3113 про звернення стягнення на аліменти та додаткові витрати на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 Володимирівни з урахуванням інфляції, 3% річних та пені в розмірі 1525 313,10 грн.

17.12.2014 року виконавчий напис був поданий на виконання до Жовтневого відділу державної виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції, виконавче провадження ВП № 46009233 з примусового виконання якого було відкрито 14.01.2015 року.

22.01.2015 року державний виконавець Жовтневого відділу державної виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції ОСОБА_11, закінчила виконавче провадження на підставі п. 7 ч.1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження», у звязку із тим, що боржника - ОСОБА_4, як суб'єкта господарської діяльності постановою від 28.09.2011 року у справі № 26/5009/5608/11 господарським судом Запорізької області визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого ОСОБА_2 і виконавчий документ направила до господарського суду Запорізької області.

04.02.2015 року на адресу ліквідатора ОСОБА_4 та господарського суду Запорізької області було надіслано заяву ОСОБА_3 про визнання кредиторських вимог до ФОП ОСОБА_4.

Зазначеною заявою представник ОСОБА_3 просив визнати грошові вимоги до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 у розмірі 1 525 313,10 грн. та включити зазначені вимоги до реєстру вимог кредиторів боржника - ФОП ОСОБА_4

Ухвалою від 04.08.2015 року господарського суду Запорізької області у справі 126/5009/5608/11 вимоги ОСОБА_3 були визнанні в повному обсязі.

Ухвалою господарського суду Запорізької області від 05 серпня 2015 року було визначено, що розподіл грошових коштів отриманих від реалізації майна ФОП ОСОБА_4 у розмірі 1025448,04 грн. необхідно здійснювати наступним чином:114 064,52 грн.- оплата послуг арбітражного керуючого; 10 254,48 грн. - оплата послуг приватного нотаріусу; 901 129,04 грн. - погашення вимог ОСОБА_3 щодо стягнення аліментів.

Приписами статті 180 Сімейного кодексу України передбачено, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

У відповідності до частини 1 статті 181 СК України, способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними.

Згідно частини 2 вказаної статті СК України, за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.

Частиною 1 статті 189 СК України передбачено, що батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом.

Верховний суд України в Постанові Пленуму від 15.05.2006 року за № 3, «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», зокрема в пункті 16 наголосив, що частиною 1 статті 189 Сімейного кодексу України батькам надано право укласти договір про сплату аліментів на дитину, умови якого (про розмір аліментів, строки їх виплати тощо) не повинні порушувати її права. При цьому розмір аліментів сторони визначають за домовленістю між собою, але за жодних обставин він не може бути меншим від передбаченого у частині 2 статті 182 СК України.

У відповідності до статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За приписами частини 1 статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (принцип свободи договору).

Принцип свободи договору означає такі аспекти вільності: сторони договору є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору; сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Разом з тим, з урахуванням приписів статті 189 СК України, принцип свободи договору між батьками про сплату аліментів на дитину обмежується лише законодавчим приписом щодо не порушення прав та інтересів дитини.

За імперативними приписами статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. .Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Згідно статті 51 Конституції України, батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Статтею 48 Конституції України передбачено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

У відповідності до приписів статті 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Таким чином, з урахуванням вказаних вище норм діючого законодавства України ОСОБА_3 та ОСОБА_4 законодавчо наділені правом на визначення розміру та строків виплати аліментів, уклали договір про сплату аліментів на дитину, яким самостійно передбачили його умови, що відповідають приписам чинного законодавства України.

Умови вказаного договору не порушують не тільки права їх дитини, а навпаки направлені на задоволення її потреб та виконання своїх батьківських обов'язків.

Верховний Суд України в пункті 17 вказаної постанови зазначив, що за відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом, тобто за наявності між батьками дитини спору.

Вибір способу захисту порушених прав, в тому числі і сімейних належить позивачу, а звернення до суду з позовом є правовою можливістю, а не обов'язком.

Посилання Позивача на приписи статей 182, 191 СК України є безпідставним, оскільки стосується правовідносин між батьками дитини, у яких наявний спір та який розглядається в судовому порядку.

В даному конкретному випадку норми вказаних статей не можуть бути застосовані до договору між Відповідачами про сплату аліментів на дитину з урахуванням положень ст. 627ЦК, оскільки на момент укладання Договору спір щодо розміру та порядку сплати аліментів та додаткових витрат на дитину між ними був відсутній.

Згідно із частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства.

З урахуванням зазначеного та положень вищезазначених норм закону, підстав для визнання оспорюваного договору з підстав невідповідності умов договору про сплату аліментів на дитину, що був укладеним між Відповідачами, вимогам чинного законодавства України, діючого на момент його укладення, позивачем не доведено, як і не доведено порушення його прав укладенням спірного договору.

Щодо посилання Позивача про недійсність договору про сплату аліментів на дитину у зв'язку з його фіктивністю, то суд зазанчає наступне.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно частини 1 статті 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

У відповідності до пункту 24 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.

Наявність умислу у сторін угоди означає, що вони усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, що укладалася, та сторони прагнули або свідомо допускали ненастання правових наслідків, обумовлених договором.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Досліджуючи вищенаведені розяснення та норми закону, суд приходить до висновку, що укладений між сторонами договір заснований на законодавчо закріпленому обов'язку батьків утримувати своїх дітей та їх права визначати способи виконання обов'язку утримувати дитину, яка не є річчю, а є людиною, яка має що найменше фізіологічні потреби, задоволення яких неможливе за відсутності певної суми грошових коштів на відповідний період.

З матеріалів справи також вбачається, що ОСОБА_3 вчинялися заходи направленні на виконання договору, зокрема отримання виконавчого напису нотаріуса на договорі та звернення його до примусового виконання до відповідного органу державної виконавчої служби, подальшого звернення з заявою про визнання кредиторських вимог до ФОП ОСОБА_4. та часткове задоволення кредиторських вимог ОСОБА_3 в межах ліквідаційної процедури у справі про банкрутство ФОП ОСОБА_4

Виникнення кредиторських вимог ОСОБА_3 та їх часткове задоволення у справі про банкрутство відбулось у зв'язку з використанням наданих відповідачам чинним законодавством прав визначати способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину, в тому числі визначити не тільки розмір аліментів, але строки їх виплати та різні способи утримання, до того ж у визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» порядку.

Аналізуючи зазначені вище норми законодавства України у їх сукупності можливо зробити висновок, що Відповідачі скористалися своїм правом на договірне врегулювання аліментних зобов'язань, внаслідок чого ОСОБА_3 з урахуванням приписів статті 49 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» отримав задоволення своїх кредиторських вимог, які виникли саме на підставі договору про сплату аліментів на дитину.

Саме незгода Позивача з вказаними обставинами та імперативними нормами чинного законодавства України і стала підставою для звернення до суду із зазначеним позовом, а не те, що умови договору про сплату аліментів на дитину не відповідають приписам цивільного законодавства України, або якимось чином порушують його права.

У судовому засіданні в порядку ст. 10 ЦПК України представнику позивача розяснювалося право змінити до початку слухання справи по суті підставу або предмет позову, уточнити позовні вимоги. Однак вказаним процесуальним правом позивач не скористався, позов не уточнював.

Разом із тим, відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Позивач у цивільному процесі це особа, на захист субєктивних прав якої порушено цивільну справу. Ця особа може звернутися до суду безпосередньо або через представника, процес може бути ініційований і іншими уповноваженими законом органами та особами. Відповідач це особа, яка за заявою позивача або іншого ініціатора процесу залучається судом до участі у справі для визначення підстав покладення на неї обовязку щодо поновлення субєктивного права позивача, яке зазнало посягання. Процесуальні права сторін це встановлені та гарантовані законом можливості вибору поведінки щодо участі у суді при розгляді та вирішенні цивільної справи, які забезпечують отримання захисту своїх субєктивних прав, які зазнали посягання або існує ймовірність такого.

У відповідності до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

ПАТ «Укрсоцбанк» не має жодного відношення Позивача до сімейних правовідносин Відповідачів та їх дитини, який є юридичною особою і не може мати права, які притаманні лише людині, як біологічній істоті, а тому взагалі не може бути заінтересованою особою по відношенню спірного договору про сплату аліментів на дитину.

Отже, зі змісту позовної заяви взагалі не вбачається в чому відбулось порушення прав Позивача саме укладенням спірного договору про сплату аліментів на дитину, укладеним Відповідачами, і чи було воно взагалі, оскільки цей договір стосується лише сімейних прав батьків та дитини, а в ході судового розгляду справи позивач не обґрунтував та не довів, які саме його права чи законні інтереси були порушені укладеним договором.

У звязку з вищевикладеним, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення.

Суд також зазначає, що захист порушених прав та інтересів Позивача, як кредитора банкрута при розподілі грошових коштів, отриманих від реалізації майна банкрута в рамках справи про банкрутство Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, про що викладено у позовній заяві, процесуально відбувається за приписами Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та Господарського процесуального кодексу України в порядку та спосіб, передбачені цими нормативно-правовими актами.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що у судовому засіданні жодним належним і допустимим доказом не доведено порушення прав позивача укладенням між відповідачами оспорюваного договору, з врахуванням того, що обраний позивачем спосіб захисту шляхом визнання договору недійсним, виходячи з формулювань позову, положенням вищевказаних норм Цивільного кодексу України не відповідає, приймаючи до уваги положення ст.11 ЦПК України щодо розгляду справ у межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та положень ст.60 ЦПК України, а тому у задоволені вимог ПАТ "Укрсоцбанк" слід відмовити.

У звязку з тим, що у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі, відповідно до ст. 88 ЦПК України понесені позивачем судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви до суду не підлягають стягненню з відповідачів.

Керуючись ст. ст.3,4,10,11,27,57- 61,212-215,218 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

Позов Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа приватний нотаріус Запорізького міського округу ОСОБА_5, арбітражний керуючий ОСОБА_2 про визнання договору про сплату аліментів на дитину недійсним, залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду Запорізької області через Орджонікідзевський районний суд м.Запоріжжя. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії рішення.

Суддя: Ю.В. Апаллонова