Ухвала суду № 66215756, 26.04.2017, Апеляційний суд Рівненської області

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 квітня 2017 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Рівненської області в складі :

Головуючого судді: Гордійчук С.О.

суддів : Ковальчук Н.М.,Шеремет А.М.

секретар судового засідання: Пиляй І.С.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Рівному апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 10 лютого 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя,

в с т а н о в и л а :

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 10 лютого 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя, відмовлено.

В поданій на рішення суду апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказує на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Судом не враховано, що 25 листопада 1996 року по Акту передачі на підставі спільного рішення адміністрації та профкому Мізоцького цукрового заводу № 10 від 19 червня 1995 року ОСОБА_2 передано на склад сім»ї для 4 чоловік із зняттям з квартирного обліку у користування для житлових цілей 96,2 кв.м. площі спального корпусу № 4 у таборі «Гагарінець» для переобладнання та реконструкції під житло. Вказує, що сторони разом розпочали реконструкцію вказаного приміщення ще у 1994 році, тобто до оформлення відповідних документів, а з 1997 року по 2008 рік провели спільно всі ремонтні роботи та оформили робочий проект на квартиру №2 у житловому будинку садового типу № 11 по пров. Заводському.

Судом залишено поза увагою, що після розірвання шлюбу, тобто після 11 лютого 2010 року, вона продовжувала користуватися спірною квартирою, зберігала там особисті речі, обробляла земельну ділянку та до 2015 року утримувала свійських тварин.

Зазначає, що суд не врахував наявність рішення апеляційного суду Рівненської області від 26 березня 2015 року, яким відмовлено в задоволенні її позову до відповідача про визнання права власності на нерухоме майно, а також відмовлено в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання спірної квартири його особистою приватною власністю.

Вказує, що оскільки на вказану квартиру відповідачем проведена державна реєстрація речових прав, а саме право власності, тому вказаний обєкт нерухомого майна може бути обєктом спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу.

Зазначає, що відсутність документів про здачу квартири в експлуатацію не свідчить про те, що обєкт являє собою сукупність будівельних матеріалів, оскільки право власності на спірну квартиру вже зареєстроване.

Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

В запереченні на апеляційну скаргу відповідач вказує, що рішення суду першої інстанції законне та обґрунтоване, просить залишити його без зміни, а скаргу без задоволення.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з їх недоведеності.

На підтвердження такого висновку в рішенні наведенні відповідні мотиви та докази з якими погоджується і апеляційний суд.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач обґрунтовуючи свої позовні вимоги покликалася на те, що з 19 листопада 1978 року по 11 лютого 2010 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. У 1996 році з метою покращення житлових умов сімї їм передано половину спального корпусу №4 у таборі «Гагаринець» для переобладнання та реконструкції під житло, якому присвоєно поштову адресу провул. Заводський,11/2, закріплено земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та надано дозвіл на переобладнання цього приміщення у квартиру. З 1997 року вона разом з чоловіком проводили необхідні будівельні роботи по реконструкції, добудували веранду, збудували господарські будівлі : хлів, гараж, літня кухня. Вся документація у 2008 році була виготовлена на ім'я відповідача, як голову сім'ї і з цього часу будь-які будівельні роботи не проводились . У 2010 році шлюб між ними розірвано, однак остання та їх повнолітні діти продовжували користуватись жилим приміщенням.

Відповідно до вимогст. 3 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частиною 1 статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Частиною 4ст.368 ЦК Українипередбачено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя(тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені вст. 60 СК України.

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.Майно, придбане за рахунок коштів одного з подружжя, є його особистою приватною власністю.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні коштиабо спільна праця подружжя.

Пунктом 22, 23Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» № 11 від 21 грудня 2007 року роз'яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15 та за змістомст. 360-7 ЦПК Україниє обов'язковою для всіх судів України.

Вбачається, що предметом позову є визнання квартири №2 у житловому будинку садового типу № 11 та господарських приміщень по пров. Заводському смт. Мізоч Здолбунівського району спільною сумісною власністю подружжя, якеОСОБА_3 вважає як таке, що набуто за час шлюбу.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін відповідно до вимогст. 10 ЦПК України. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно дост. 60 ЦПК Україникожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановленихстаттею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 2 ст.59 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно дост. 212 ЦПК Українисуд оцінює докази за своїмвнутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному табезпосередньому дослідженнінаявниху справі доказів. Жодендоказ не маєдля суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказуокремо, а такождостатність івзаємний зв'язокдоказівв їхсукупності.

Однак будь-яких достатніх та допустимих доказів проте, що сторони в період з 1998 року по 2008 рік підтримували шлюбні стосунки, вели спільне господарство та здійснювали будівництво (реконструкцію) спірного майна за спільні кошти подружжя позивач суду не надала і судом їх не здобуто. Навпаки із рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 11 лютого 2010 року, вбачається, що ОСОБА_1 визнала мотиви та підстави заявлених вимог про розірвання шлюбу, зокрема те що сторони подружніх стосунків не підтримували та понад 12 років проживали окремо, не вели спільного господарства, шлюб існував формально, що відповідно до вимог ст..61 ЦПК України не підлягає доказуванню.(а.с.56)

Крім того, із матеріалів справи вбачається, що у 1996 році на підставі спільного рішення адміністрації і профкому заводу №10 від 19.06.1995 року ОСОБА_2 передано безоплатно в особисте користування для житлових цілей 96,2 кв.м площі спального корпусу №4 бувшого піонерського табору «Гагарінець» на склад сімї з 4 чоловік.

Рішенням Мізоцької селищної ради Здолбунівського району від 21 лютого 2002 року надано дозвіл ОСОБА_2 на проведення реконструкції спального корпусу №4 на житлове приміщення та зобовязано виготовити проект реконструкції приміщення та виготовлення проекту відведення земельної ділянки для обслуговування житлового будинку. У 2008 році відповідачем виготовлено робочий проект реконструкції приміщення під житловий будинок (а.с.38-40). Право власності на спірний будинок зареєстровано відповідачем у 2015 році.

Тобто, на час припинення шлюбних стосунків реконструкція будинку не була завершена, оскільки будинок із господарськими приміщенням не був прийнятий в експлуатацію та не було проведена державна реєстрація новоствореного майна, а тому правом спільної сумісної власності подружжя у такому випадку є лише будівельні матеріали які були використані в процесі реконструкції будівництва в період шлюбних стосунків.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги в цього приводу є безпідставні висновків суду не спростовують.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні даного спору, в звязку із чим рішення підлягає залишенню без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 10 лютого 2017 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею чинності.

Головуючий :

Судді :