Ухвала суду № 66154668, 25.04.2017, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: №757/43308/16-а Головуючий у 1 інстанці: Маслюк Н.В.

Суддя-доповідач: Бужак Н.П.

У Х В А Л А

25 квітня 2017 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Бужак Н. П.

Суддів: Костюк Л.О., Троян Н.М.

розглянувши в порядку письмового провадження питання виправлення описки, ініційоване судом, у справі за апеляційною скаргою Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на постанову Печерського районного суду м. Києва від 30 листопада 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_3 звернулась до Печерського районного суду м. Києва з позовом до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, в якому просила:

- визнати неправомірними дії відповідача щодо відмови у виплаті призначеної їй пенсії частини у розмірі десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, установленого для осіб, які втратили працездатність, визначеного Законом України «Про Державний бюджет України» від 25 грудня 2015 року № 928-УІІІ з 01 травня 2016 року;

- зобов'язати відповідача здійснювати, починаючи з 01 травня 2016 року, виплату з призначеної їй пенсії частини в розмірі 11 300 грн. десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, установленого для осіб, які втратили працездатність, визначеного Законом України «Про Державний бюджет України» від 25 грудня 2015 року № 928-УІІІ з 01 травня 2016 року.

Постановою Печерського районного суду м. Києва від 30 листопада 2016 року адміністративний позов задоволено.

Відповідно до постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2017 року постанову Печерського районного суду м. Києва скасовано та ухвалено нове рішення відповідно до якого постанову Печерського районного суду м. Києва від 30 листопада 2016 року скасовано та відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії.

Під час виготовлення тексту рішення судом допущено описку в мотивувальній частині постанови. Зокрема, судом помилково надано аналіз підстав для відмови у задоволенні позовних вимог щодо проведення перерахунку пенсії як державному службовцю, тоді як спір, заявлений позивачем та який розглядався судом першої інстанції, рішення якого переглядалось судом апеляційної інстанції, стосувався питання виплати позивачці призначеної пенсії частини в розмірі 11 300 грн - десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, установленого для осіб, які втратили працездатність, визначеного Законом України «Про Державний бюджет України» від 25 грудня 2015 року №928-УІІІ з 1 травня 2016 року.

Відповідно до статті 169 КАС України, суд може з власної ініціативи або за заявою особи, що брала участь у справі виправити допущені в судовому рішенні цього суду описки, очевидні арифметичні помилки незалежно від того, набрало судове рішення законної сили чи ні.

Колегія суддів вважає за необхідне виправити допущені в мотивувальній частині судового рішення від 23 лютого 2017 року описки, виклавши мотивувальну частину постанови, починаючи з другої сторінки постанови після абзацу п'ятого наступного змісту:

«Як вбачається із матеріалів справи Київським апеляційним адміністративним судом переглядається рішення Печерського районного суду м. Києва у справі за позовом ОСОБА_3 про визнання неправомірними дій відповідача щодо відмови у виплаті визначеної пенсії частини у розмірі 10 прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, установленого для осіб, які втратили працездатність, визначеного Законом України «Про Державний бюджет України» від 25 грудня 2015 року №928-УІІІ з 1 травня 2016 року. та про зобов»язання, починаючи з 01 травня 2016 року здійснювати виплату з призначеної пенсії частини в розмірі 11 300 грн десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, установленого для осіб, які втратили працездатність, визначеного Законом України «Про Державний бюджет України» від 25 грудня 2015 року №928-УІІІ з 1 травня 2016 року.

Підставою для відмови у задоволенні позовних вимог судова колегія зазначає наступні обставини.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року №213-УІІІ внесено зміни до ст. 37 Закону України «Про державну службу», та зазначено, що тимчасово, у період з 01 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати та надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.

З 01.01.2016 року Законом України «Про внесення змін до деяких актів України» внесено зміни до ст. 37 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 року №3723-ХІІ та доповнено реченням наступного змісту: тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткових пенсій, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, окрім доплати до надбавки окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати 10 740 грн.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» (зі змінами відповідно до Закону № 1384-VIII від 19.05.2016) установлено у 2016 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2016 року - 1330 гривень, з 1 травня - 1399 гривень, з 1 грудня - 1544 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення: осіб, які втратили працездатність: з 1 січня 2016 року - 1074 гривні, з 1 травня - 1130 гривень, з 1 грудня - 1247 гривень.

Проте, як зазначено вище судом, вищезазначеними Законами України було обмежено максимальний розмір пенсій, що призначені та виплачуються громадянам, у т.ч. і позивачці.

Вищезазначені Закони України не визнані у встановленому законом порядку неконституційними, а отже є чинними та обов'язкові для виконання.

Та обставина, що до ст. 7 Закону «Про Державний бюджет України на 2016 рік» були внесені зміни та з 01 травня 2016 року установлений прожитковий мінімум на одну особу 1399 грн. ніяким чином не впливає на встановлений законом максимальний розмір пенсії у період з 01 квітня по 31 грудня 2015 року та у період з 01 січня по 31 грудня 2016 року.

Крім того, Закон України від 16.12.1993 року № 3723-XII «Про державну службу» втратив чинність на підставі Закону N 889-VIII (889-19) від 10.12.2015 року, крім статті 37, що застосовується до осіб, зазначених у пунктах 10 і 12 розділу XI Закону N 889-VIII ( 889-19) від 10.12.2015 року.

Отже, відповідно до пп.1 пункту 2 Розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону Закон «Про державну службу» від 16.12.1993 року Закон №3723-ХІІ втратив чинність, окрім ст.37, що застосовується до осіб, зазначених у п.10 і 12 розділу ХІ Закону, норма якої діє лише при призначенні пенсії.

Таким чином, ст. 37 Закону України «Про державну службу», на яку посилається позивачка, втратила чинність і не може застосовуватись до даних правовідносин.

Безпідставними є доводи позивачки стосовно того, що відповідно до положень п.2 розділу II.Прикінцеві положення дія положень Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» щодо визначення максимального розміру пенсії застосовується до пенсій, які призначаються, починаючи з 1 січня 2016 року, тоді як пенсія позивачці була призначена у квітні 2014 року, а отже зазначений закон на неї не розповсюджується.

Зазначена норма Закону, що викладена у Прикінцевих положеннях, визначає, що дія Закону стосується і максимального розміру пенсій, що призначаються з 01 січня 2016 року, проте обмеження максимальної величини вже призначених пенсій зазначені положення також стосуються, що чітко випливає з тексту самого Закону.

Також колегія суддів зазначає, що встановлені вищезазначеними Законами обмеження максимального розміру пенсій, встановлюються тимчасово і лише на певний особливий період, який діє в Державі Україна.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що пенсійний орган не мав правових підстав для здійснення виплати позивачці призначеної раніше пенсії виходячи з розміру 10 прожиткових мінімумів, установлених для осіб. що втратили працездатність, виходячи з прожиткового мінімуму, установленого для осіб, які втратили працездатність у розмірі 11 300 грн., а тому постанова про задоволення позовних вимог прийнята судом першої інстанції з помилковим застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Згідно Рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, за загально визначеним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині 1 статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, виходячи з доводів вищезазначеного рішення Конституційного Суду України, пенсійний орган не мав правових підстав для здійснення перерахунку пенсії позивачці, оскільки це не передбаченно чинним законодавством.

При цьому, колегія суддів керується положеннями вказаного вище Закону, оскільки такий прийнятий законодавчим органом (парламентом) і є обов'язковим до виконання, виходячи з позиції Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Заяви №29458/04 та №29465/04), де суд вказав: «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» (п.23 рішення).

Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі "Ейрі проти Ірландії" констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" від 12 жовтня 2004 року. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

При розв'язанні спірних правовідносин судовою колегією також враховується й правова позиція Європейського суду з прав людини, викладена в ухвалі "Великода проти України" від 03.06.2014 року, в якому суд зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.

У даному рішенні Європейський суд став на бік держави України та, між іншим, наголосив на складній економічній ситуації в країні, а також на необхідності пошуку саме державою Україна додаткових інструментів її подолання шляхом раціонального використання бюджетних коштів та необхідності збереження "справедливого балансу" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту прав і свобод окремої особи.

Конституційний Суд України у п. 2.1 рішення № 20-рп/2011 від 26.12.2011 року зазначив, що зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.

У п. 2.2. вказаного рішення зазначено, що Кабінет Міністрів України повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту (пункти 2, 3 статті 116) (254к/96-ВР). У Рішенні від 2 березня 1999 року N 2-рп/99 (v002p710-99) у справі про комунальні послуги Конституційний Суд України вказав, що здійснення в цілому політики соціального захисту не належить до виключних повноважень Верховної Ради України; політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, забезпечення її проведення, відповідно до пункту 3 статті 116 Конституції України (254к/96-ВР), здійснюється Кабінетом Міністрів України. Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади наділений конституційними повноваженнями спрямовувати і координувати діяльність міністерств, інших органів виконавчої влади, до яких належить і Пенсійний фонд України. Відповідно до Положення про Пенсійний фонд України (384/2011) бюджет Пенсійного фонду України затверджує Уряд України. Таким чином, Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, а Пенсійний фонд України - органом, який реалізує таку політику, в тому числі за рахунок коштів Державного бюджету України.

Як зазначив Конституційний Суд України в своєму рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), за загально визначеним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що пенсійний орган, відмовляючи позивачці у задоволенні її звернення, діяв у межах своїх повноважень та у спосіб передбачений чинним законодавством.

Враховуючи вищевикладені доводи та встановлені обставини по справі, колегія суддів апеляційної інстанції не може погодитись з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, оскільки у даному випадку відсутні правові підстави для виплати призначеної позивачці пенсії з 01 травня 2016 року у розмірі 11 300 грн - десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, установленого для осіб, які втратили працездатність, визначеного Законом України «Про Державний бюджет України» від 25 грудня 2015 року №928-УІІІ.

Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції були порушені норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому постанова Печерського районного суду м.Києва від 30 листопада 2016 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 198, п. 4 ч. 1 ст. 202 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції скасовує її та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

У разі оскарження в апеляційному порядку постанови, прийнятої у скороченому провадженні, судове рішення апеляційної інстанції по такій справі є остаточним і оскарженню не підлягає (ч.10 ст. 183-2 КАС України)».

Керуючись ст.169 КАС України, колегія суддів,-

У Х В А Л И Л А:

Виправити описку, допущену в мотивувальній частині постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2017 року, виклавши мотивувальну частину щодо підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, починаючи з абзацу п'ятого сторінки другої постанови.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту проголошення, проте на неї може бути подано касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України у порядку та строки, визначені ст. 212 КАС України.

Головуючий: суддя: Бужак Н.П.

Судді: Костюк Л.О.

Троян Н.М.

Головуючий суддя Бужак Н.П.

Судді: Костюк Л.О.

Троян Н.М.