Постанова № 66153892, 24.04.2017, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

24 квітня 2017 року № 826/6813/16

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі колегії суддів під головуванням судді Добрянської Я.І., суддів - Кузьменка В.А., Федорчука А.Б., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу:

за позовом ОСОБА_1

до відповідача Державної міграційної служби України

за участю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

про визнання неправомірним та скасування наказу від 30.10.2015 р. № 136,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом до Державної міграційної служби України з позовом, в якому просить визнати неправомірним та скасувати наказ ДМСУ від 30.10.2015 р. № 136 в частині, що стосується скасування рішення про видачу посвідки на постійне проживання ОСОБА_1.

Позовні вимоги мотивовані неправомірністю прийнятого відповідачем наказу Державної міграційної служби України від 30.10.2015 р. № 136, що вчинено всупереч положенням закону та ст. 8 Європейської конвенції, яка гарантує кожному право на повагу до свого приватного життя.

Позивач та його представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили суд їх задовольнити. Обґрунтовуючи позовні вимоги зазначили, що анулювання посвідки на постійне проживання вчинено із порушенням порядку, передбаченого чинним законодавством, оскільки спочатку скасовується дозвіл на міграцію, а тільки потім вилучається посвідка на постійне проживання. Окрім того, відповідачем не враховано, що позивач постійно проживає на території України з 1994 року, а його радянський паспорт було загублено працівниками міліції під час його вилучення на подальшої передачі за територіальністю.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позовних вимог заперечував та просив суд відмовити в їх задоволенні, оскільки рішення про документування позивача посвідкою на постійне проживання в Україні прийнято безпідставно та з порушеннями. Наданим позивачем рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26.11.2007 за справою № 2о-595/07, яким встановлено факт, що позивач постійно проживає на території України, не визначено, що позивач має дозвіл на імміграцію та не зобов'язано будь-який причетний орган документувати позивача посвідкою на постійне проживання. Нормативно правовими актами не встановлено випадків, у яких при вирішенні питання щодо видачі посвідки на постійне проживання компетентному органу надається рішення суду, що підтверджує факт проживання особи в Україні. Розширене тлумачення умов, за яких можливе видання посвідки на постійне проживання в Україні, законодавством не передбачено.

Представник Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в судовому засіданні зазначив, що скасування рішення про видачу заявнику посвідки на постійне проживання в Україні та відмова документувати його дійсним посвідченням особи без громадянства, призводить до ситуації, коли особа без громадянства залишається на території України без відповідних документів та не може бути видворена до іншої країни у зв'язку із відсутністю країни громадянської належності.

В судовому засіданні суд за клопотанням сторін ухвалив подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження відповідно до ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, заслухавши пояснення позивача та присутніх представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

ВСТАНОВИВ:

З 1994 року ОСОБА_1 постійно мешкає на території України. Даний юридичний факт встановлено рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26.11.2007 р. у справі № 2а-595/07.

З пояснень позивача вбачається, що до України на постійне місце проживання він прибув з території Російської Федерації, де протягом 1989-1994 років навчався у Північно-Кавказькому гірничо-металургійному інституті в м. Владикавказ.

Оскільки, в період розвалу колишнього СРСР позивач не звертався до жодної новоутвореної країни за громадянством, вважає, що на момент прибуття до України він був особою без громадянства. Документальним доказом цього факту слугував паспорт громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року без жодних відміток щодо набуття громадянства будь-якої країни. З того часу, а саме з 1994 року він безперервно проживає в Україні.

22.09.1999 р. Рокитнянським РУ ГУ МВС України у Київській області видано позивачу паспорт громадянина України серії СМ № 026575. Старий паспорт радянського зразка позивачу залишили.

Під час чергового паспортного контролю 17.02.2000 р. співробітники Залізничного РУ ГУ МВС України в м.Києві вилучили обидва паспорти позивача для перевірки.

Перевіркою було встановлено, що паспорт громадянина України СМ № 026575 на ім'я позивача був оформлений з порушенням вимог чинного законодавства і знищений. Паспорт радянського зразка, зі слів позивача, зник.

Як зазначено у листах Залізничної міліції від 01.11.2000 № 50/2205 і від 30.12.2000 № 50/Т-1534, радянський паспорт був «направлений до ОВІР Київської області для прийняття рішення по територіальності». Усі подальші спроби розшукати і повернути вилучений паспорт громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року виявилися безуспішними.

13.03.2002р. позивач придбав житло у м.Києві за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується наявним в матеріалах справи свідоцтвом про право власності від 30.03.2002 р., зареєстровано в реєстрі за № 1-997.

За наслідками розгляду чергового звернення, начальником Управління ГІРФО ГУ МВС України в м. Києві листом від 12.03.07 № 11/Т-109 запропоновано позивачу з метою встановлення факту постійного проживання позивача на території України та отримання дозволу на імміграцію в Україну звернутися до суду.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 26.11.2007 р. було встановлено «факт, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 1994 року постійно проживає на території України».

Як зазначено у Висновку про розгляд матеріалів щодо оформлення позивачу дозволу на імміграцію від 15.09.2015 р., 03.07.2008 р. ОБГ ОСОБА_1, перебуваючи в Україні на законних підставах, звернувся до ВГІРФО Солом'янського РУ ГУ МВС України в м.Києві з клопотанням щодо документування його посвідкою на постійне місце проживання в Україні відповідно до пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію».

24.11.2008 р. УГІРФО в м. Києві задовольнило клопотання позивача про надання дозволу на імміграцію та видало посвідку на постійне проживання безстроково. Також позивачу було видано посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон з 3-річним терміном дії, а в наступному - нове взамін простроченого.

В подальшому, на підставі ст. 9 Закону України «Про громадянство України», в травні 2015 року позивач звернувся до органів Державної міграційної служби України з клопотанням про прийняття до громадянства України.

Натомість, наказом Державної міграційної служби України № 136 від 30.10.2015 р. було скасовано рішення про видачу позивачу посвідки на постійне проживання.

Підставою для скасування рішення про видачу позивачу посвідки на постійне проживання стало те, що Управління ГІРФО України у м.Києві безпідставно прийняло рішення про його документування названою посвідкою, а саме: з порушенням вимог п. 4 Закону України «Про імміграцію». Зокрема, з огляду на те, що позивачем не було надано оригіналу паспорту громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року з відміткою про прописку, а рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 26.11.2007 р. по справі №2о-595/07 не зобов'язувало будь-який причетний орган документувати позивача посвідкою на постійне проживання.

З урахуванням наведеного вище, вважаючи, наказ Державної міграційної служби України від 30.10.2015 р. № 136 в частині, що стосується скасування рішення про видачу ОСОБА_1 посвідки на постійне проживання неправомірним, позивач звернувся до суду із позовом за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовідносини, які виникли між сторонами у даній справі, врегульовані нормами Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", Закону України "Про імміграцію", Порядком оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 28.03.2012 року №251.

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 5 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22 вересня 2011 року N 3773-VІ (надалі - Закон N 3773-V) іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першій та шістнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання. Підставою для видачі посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства, зазначеним у частині шістнадцятій статті 4 цього Закону, є відповідний указ Президента України про припинення громадянства України та заяви таких осіб.

Згідно з статтею 16 цього Закону іноземці та особи без громадянства, які до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття рішення про припинення громадянства України залишилися постійно проживати на її території, вважаються такими, які постійно проживають в Україні.

Порядком оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012 року № 251 (далі - Порядок № 251) визначено механізм оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання іноземцям та особам без громадянства, які іммігрували в Україну на постійне проживання або прибули в Україну на тимчасове проживання.

Пунктом 9 названого Порядку визначено, що строк дії посвідки на постійне проживання не обмежується.

Іноземець та особа без громадянства, що отримали посвідку, повинні зареєструвати місце проживання, а в разі його зміни - перереєструвати в порядку, встановленому Законом України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (п. 13 цього Порядку).

Іноземець та особа без громадянства протягом місяця з дня отримання копії рішення про відмову у видачі посвідки або скасування посвідки на тимчасове проживання має право на його оскарження шляхом звернення до ДМС або суду. Оскарження такого рішення зупиняє його виконання (п. 21 цього ж Порядку).

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для скасування посвідки на постійне місце проживання позивача стало те, що під час її отримання позивачем не подавався оригінал паспорта громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року з відміткою про прописку чи посвідка на постійне місце проживання, тоді як згідно чинних на той час п. 4 Прикінцевих положень Закону N 2491-III та Порядку оформлення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.2002 № 1983 подання останніх є обов'язковим.

При цьому, на думку представника відповідача, вказані норми не підлягають розширеному тлумаченню.

Однак суд не може погодитися із відповідачем про що вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8 Конституції).

Статтями 21, 22 Конституції України визначено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Таким чином, відсутність правового механізму чи неврегульованість правових відносин у певній сфері не може бути підставою для порушення прав громадян чи неможливість їх відновлення, зокрема, щодо отримання посвідки на постійне місце проживання.

Як встановлено судом та підтверджується листами Залізничної міліції від 01.11.2000 № 50/2205 і від 30.12.2000 № 50/Т-1534, радянський паспорт громадянина ОСОБА_1 був вилучений та скерований до ОВІР Київської області для прийняття рішення по територіальності та, в подальшому, втрачений.

Рішенням Шевченківського суду м.Києва від 26.11.2007 р. по справі № 2о-595/07 було визнано факт постійного проживання позивача на території України. Зокрема, одним із документів, що став підставою для прийняття вказаного рішення стала довідка форми 3, виданої ДКП «Соцмістечко» від 03.04.1996 р. за № 930.

Так, застосовуючи положення Конституції України необхідно взяти до уваги, що ст. 33 Конституції України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання.

Наведене, на думку суду, означає, що наявність чи відсутність відмітки в паспорті самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення про постійне проживання в Україні, яке надає особі право вільного пересування територією України за умови його підтвердження іншим документом.

Як випливає із ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» 11 грудня 2003 року N 1382-IV (надалі - Закон N 1382-IV) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Так, згідно із ст. 3 Закону № 1382-IV реєстрація - внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Таким чином, на думку суду, відмітка у паспорті про реєстрацію є процедурою внесення особою інформації про місце свого проживання, тобто є лише технічною процедурою обліку громадян.

При цьому, постійне місце проживання громадян України може бути підтверджено відміткою у паспорті відповідно до п. 5 ч. 6 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 р. N 2503-XII (в редакції Постанови Верховної Ради України від 2 вересня 1993 року N 3423-XII), а також іншим документом згідно із абз. 8 ст. 3 Закону № 1382-IV.

В той же час, визначення терміну «постійне місце проживання» в діючому законодавстві відсутнє. Також й відсутні будь-які часові критерії для визначення факту постійності.

Наведеним спростовуються доводи відповідача щодо неможливості підтвердження місця проживання іншим документом, зокрема, рішенням суду, ніж відмітка в паспорті.

З урахуванням наведеного, слід дійти висновку про помилковість висновків відповідача, оскільки, приймаючи оскаржуване рішення та, використовуючи норми закону, останнім не було враховано, що радянський паспорт громадянина ОСОБА_1 після вилучення зник, усі спроби розшукати та повернути вилучений паспорт громадянина колишнього СРСРС зразка 1974 року виявилися безуспішними, а з 1994 року позивач постійно проживає на території України, що було підтверджено рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 26.11.2007 р., з огляду на що надання оригіналу паспорту із відміткою про прописку було неможливим.

У відповідності до п. 18 Порядку № 251 посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію".

Положеннями ст. 12 Закону України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 року N 2491-III (надалі - Закон N 2491-III), в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено підстави для скасування дозволу на імміграцію.

Так, дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо:

1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;

4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Тобто механізм скасування посвідки на постійне проживання в Україні передбачає першочергове скасування дозволу на імміграцію, а вже потім скасування такої посвідки.

Відповідно до п.п. 21-24 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1983 від 26.12.2002р., дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав. Питання щодо скасування дозволу вправі порушити орган внутрішніх справ, інший орган виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію. Для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію відповідне подання надсилається до органу, який приймав рішення про надання такого дозволу. ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти. Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію".

Між тим доказів того, що відповідачем було дотримано вказаного порядку, викликано для отримання пояснень та скасовано дозвіл на імміграцію позивача матеріали справи не містять, що свідчить про порушення позивачем порядку скасування посвідки про постійне проживання в Україні.

Окрім того, суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що відповідно до ч.ч. 1- ст. 13 Закону N 2491-III центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення.

Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України. У разі скасування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка була до його надання визнана біженцем в Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто до країни, де її життю або свободі загрожує небезпека через її расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

Як вбачається з матеріалів справи, скасовуючи посвідку на постійне проживання позивача, відповідачем не було враховано, що скасування рішення про видачу посвідки на постійне проживання в Україні та відмова документувати його дійсним посвідченням особи без громадянства, призвело до ситуації, коли особа без громадянства залишилася на території України без відповідних документів, оскільки відмовилася від громадянства Грузії, та не може бути видворена до іншої держави у зв'язку із відсутністю країни громадянської належності. Зокрема, не враховано, що позивач має свій бізнес на території України та дружину, яка має дозвіл на імміграцію.

Виходячи із системного аналізу фактичних обставин справи та норм чинного законодавства, беручи до уваги те, що відповідачем порушено порядок скасування посвідки на постійне місце проживання в Україні, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для визнання протиправним та скасування наказу ДМСУ від 30.10.2015 р. № 136 в частині, що стосується скасування рішення про видачу посвідки на постійне проживання ОСОБА_3.

Згідно ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин саме від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Отже, враховуючи наведене, а також виходячи із наявних у справі наданих сторонами доказів в їх сукупності, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення даного позову.

Суд також зауважує, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Так, у рішенні від 10.02.2010 р. у справі "Серявін та інші проти України" Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Водночас у рішенні від 27.09.2010 р. по справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" зазначено, що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Згідно ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем не доведено правомірність його дій. В той же час, позивачем доведено обставини в обґрунтування заявлених вимог, а тому останні підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати підлягають відшкодуванню.

Враховуючи вищенаведене в сукупності, та керуючись ст.ст. 2, 71, 86, 94, 97, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Позов ОСОБА_1 задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Державної міграційної служби України від 30.10.2015 р. № 136 в частині, що стосується скасування рішення про видачу посвідки на постійне проживання ОСОБА_3.

3. Судові витрати в сумі 551,21 грн. присудити на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України.

Строк і порядок набрання судовим рішенням законної сили встановлені у статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України.

Головуючий суддя Я.І. Добрянська

Судді: В.А. Кузьменко

А.Б. Федорчук