Постанова № 66152769, 24.04.2017, Волинський окружний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2017 року Справа № 803/415/17

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Дмитрука В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Луцьку адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Волинської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся з позовом до Апеляційного суду Волинської області про визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати позивачу при виході у відставку вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, зобов'язання нарахувати та виплатити вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що постановою Верховної Ради України від 08 вересня 2016 року позивача звільнено з посади судді Апеляційного суду Волинської області у зв'язку з поданням заяви про відставку відповідно до пункту 9 частини 5 статті 126 Конституції України. Наказом голови Апеляційного суду Волинської області № 9.7/15 від 15 вересня 2016 року його відраховано зі штату апеляційного суду у зв'язку з поданням заяви про відставку. В порушення вимог закону на день звільнення йому не була виплачена очікувана вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою судді. Вважає бездіяльність відповідача з приводу ненарахування та невиплати йому вихідної допомоги протиправною, оскільки за суддею, який перебуває у відставці, зберігається звання судді та такі ж гарантії недоторканності та соціального захисту, як і до виходу у відставку, тому скасування при виході у відставку Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» гарантованої виплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою є обмеженням соціальних гарантій суддів, передбачених Конституцією України та іншими Законами України, оскільки зміст та обсяг досягнутого суддями рівня матеріального забезпечення не може бути звужено або скасовано шляхом внесення змін до чинного законодавства.

Відповідач в письмових запереченнях проти задоволення адміністративного позову заперечив посилаючись на те, що з 01 квітня 2014 року втратила чинність стаття 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка регламентувала виплату судді, який вийшов у відставку, вихідної допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Крім того, вважає, що він не є відповідачем у даній справі, оскільки з прийняттям закону, яким звужено зміст та обсяг прав позивача, є держава в особі Верховної Ради України. Вини апеляційного суду Волинської області у невиплаті позивачу вихідної допомоги немає, ним не допущено бездіяльності, а тому просить суд відмовити позивачу в задоволенні його позовних вимог.

Представниками сторін подано до суду клопотання про розгляд справи без їх участі, у зв'язку з чим судом на підставі частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) постановлено ухвалу про здійснення розгляду справи в порядку письмового провадження.

Дослідивши письмові матеріали справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення з наступних мотивів та підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 на підставі рішення Волинської обласної ради народних депутатів від 18 грудня 1992 року № 12/4 обраний головою Турійського районного суду. Постановою Верховної Ради України від 26 грудня 2002 року № 413-ІV обраний на посаду судді місцевого Турійського районного суду Волинської області безстроково.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 16 листопада 2006 року № 365-V та наказу Апеляційного суду Волинської області від 20 грудня 2006 року № 147 позивач був зарахований на посаду судді судової палати в кримінальних справах у зв'язку з обранням на посаду судді безстроково.

Постановою Верховної Ради України від 08 вересня 2016 року № 1515-VIII «Про звільнення суддів» позивача звільнено з посади судді Апеляційного суду Волинської області у зв'язку з поданням заяви про відставку. Наказом голови Апеляційного суду Волинської області від № 9.7/15 від 15 вересня 2016 року ОСОБА_1 звільнено з посади судді у зв'язку з поданням заяви про відставку відповідно до пункту 9 частини п'ятої статті 126 Конституції України.

Судом встановлено, що при звільненні позивачу не виплачена вихідна допомога на підставі статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, що діяла до 27 березня 2014 року.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.

Згідно із статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Пунктами 2 та 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначено, що суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Слід мати на увазі, що суд не може, застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти, перелічені в статті 150 Конституції, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України. Разом з тим, суд може на підставі статті 144 Конституції визнати такими, що не відповідають Конституції чи законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі статті 124 Конституції - акти органів державної виконавчої влади: міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду України в такому разі не вимагається.

Частиною першою статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» було встановлено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Пунктом 28 розділу ІІ Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27 березня 2014 року, який набрав чинності з 01 квітня 2014 року, у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» статтю 136 виключено.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 28 березня 2015 року, яка визначена Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» № 192-VIIІ від 12 лютого 2015 року (далі - Закон України № 192-VIIІ) не передбачено виплату вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою.

У зв'язку з прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402- VIIІ (далі - Закон України № 1402-VIIІ), який набув чинності з 30 вересня 2016 року, статтею 143 відновлено право судді на отримання вихідної допомоги у зв'язку з відставкою в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Отже, судді, щодо яких в період з 01 квітня 2014 року по 30 вересня 2016 року було прийнято рішення Верховною Радою України про звільнення з посади у відставку, до складу яких входить і позивач, були позбавленні права на отримання вихідної допомоги.

Відповідно до статті 126 Конституції, незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Суд зазначає, що матеріальне та соціально-побутове забезпечення, у тому числі й розмір вихідної допомоги судді; обчислення суддівського стажу; вирішення житлових проблем; медичного обслуговування суддів та членів їх сімей; порядку соціального захисту суддів України, суддівська винагорода, щомісячне довічне грошове утримання є елементами статусу судді. Збереження наявного статусу судді, недопущення його скасування або звуження його змісту та обсягу є однією з основоположних гарантій незалежності судді. Конституційний статус судді передбачає, у тому числі, що надання судді в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя, дає підстави ставити до суддів високі вимоги і зберігати довіру до їх компетентності та неупередженості.

Таким чином, статус судді та його елементи, зокрема матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 6-рп/99 від 24 червня 1999 року, однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів, а важливим механізмом забезпечення цих гарантій є встановлений частиною першою статті 130 Конституції України обов'язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів

Згідно із частиною третьою статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Право на отримання вихідної допомоги судді при виході ним у відставку випливає і зі змісту пункту 6.4 Європейської хартії від 10 липня 1998 року про закон «Про статус суддів», Рекомендацій (2010) Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки від 17 листопада 2010 року, якими встановлено, що оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов'язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дій стимулів, через які можна впливати на їх рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв'язку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці.

Також, Конституційний Суд України в рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 вказав на гарантування суддям належної оплати праці, щомісячного грошового утримання, вихідної допомоги при виході у відставку, і що ці положення узгоджуються з вимогами міжнародних актів про незалежність суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, які є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. За своїм конституційним змістом вони встановлюють принцип заборони скасування чи зниження досягнутого рівня змісту та обсягу гарантій незалежності суддів.

Крім того, позивач посилається на обмеження його, як судді, прав і свобод, що може мати місце лише у випадках, прямо передбачених Конституцією України, як Основним Законом України.

У рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 Конституційний Суд України розтлумачив зміст статті 126 Конституції України та зазначив, що його треба розуміти як такий, «що гарантує досягнутий рівень незалежності суддів і забороняє при прийнятті нових законів та інших нормативних актів, внесенні змін до них скасовувати чи звужувати існуючі гарантії незалежності суддів, у тому числі заходи їх правового захисту та матеріального і соціального забезпечення».

Тобто гарантії незалежності суддів не можуть бути звужені чи скасовані під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних.

При вирішенні даної справи суд враховує також міжнародні стандарти у сфері судочинства.

Так, положеннями Європейської хартії від 10 липня 1998 року про закон «Про статус суддів» визначено, що рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку з посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (пункт 6.4).

Також у Висновку № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів зазначено, що дуже важливо (особливо для новітніх демократій) передбачити конкретні нормативно-правові положення, які б гарантували захист від зменшення розміру суддівських виплат (пункт 62).

Крім того, в Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки від 17 листопада 2010 року № (2010)12, «оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов'язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв'язку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці» (пункт 54).

Як вже зазначалось судом, особливий статус судді, гарантії його незалежності визначаються Конституцією України і законами, що виключає в процесі його конкретизації та розвитку обмеження законодавчо встановлених гарантій статусу судді або зниження їх рівня. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя і права громадян на захист прав і свобод незалежним судом.

Суд звертає увагу на те, що з 1992 року державою гарантується право судді на отримання вихідної допомоги у зв'язку з відставкою, яке запроваджено згідно із частиною третьою статті 43 Закону України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року. Судді, який пішов у відставку, виплачувалася вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку (із змінами, внесеними відповідно до Закону України від 24 лютого 1994 року № 4015-XII «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про статус суддів»). Зазначене право є складовою правового інституту, що регулює статус судді у відставці (послідовно розміщалося у розділах та статтях законів, що регулювали статус судді у відставці).

В той же час Конституційний Суд України вказав, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір (пункт 3.2. Рішення Конституційного суду України від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013).

Однак, Конституційний суд України не зазначив, що парламент наділений такими повноваженнями, як скасувати право судді на отримання вихідної допомоги, як одного із елементів правового інституту відставки судді.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позивач має право на отримання вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою на підставі прямих норм Конституції України, оскільки установлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення суддям, що призначені (обрані) на посаду раніше введеного в дію нового правового регулювання, порівняно з тими умовами, що були законодавчо передбачені при призначенні (обранні) їх на посаду, за своїм значенням у системі правового регулювання практично означає зниження рівня незалежності суддів, що є недопустимим у силу положень Основного Закону - Конституції України.

У зв'язку з цим суд дійшов висновку, що судді, які вийшли у відставку в період з 01 квітня 2014 року по 30 вересня 2016 року не можуть мати менше прав ніж судді, які вийшли у відставку до 01 квітня 2014 року або після 30 вересня 2016 року.

В Україні права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина друга статті 21, частина друга статті 22 Конституції України).

Суд вважає, що позивач має право на отримання вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою на підставі іншої прямої норми Конституції України, а саме статті 41 Конституції України, що узгоджується зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Першого протоколу до Конвенції), яку можна застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у тому числі права судді на отримання вихідної допомоги у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною права власності. Правомірні очікування виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала всі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей.

Суд враховує вищевказані приписи чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та практику тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна, зокрема, і Європейським судом з прав людини.

З рішення Європейського суду з прав людини у справі «Зубко та інші проти України» від 26 квітня 2006 року вбачається, що заявниками у справі було четверо суддів, які стверджували, що держава була відповідальна за невиплату їм заборгованості з заробітної плати і надбавок за вислугу років та компенсації за затримку їх виплати. Вони зазначали, що не сплачуючи цю заборгованість тривалий час, держава здійснює невиправдане втручання у їхнє право на мирне володіння своїм майном всупереч положенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Європейський суд погодився з тим, що неможливість для заявника домогтися виконання рішення на його чи її користь становить втручання у право на мирне володінням майном, як вказано у першому реченні пункту 1 статті 1 Першого протоколу. При цьому Європейський суд зазначив наступне: «Суд вважає, що втручання у права заявників було частково виправдане труднощами, пов'язаними з асигнуванням з державного бюджету коштів на виплати суддям і виконання пов'язаних з цим рішень. Ці ускладнення також частково пов'язані з реформою судової системи України і запровадженням змін у системі розподілу коштів на судову владу, з наступною передачею цих функцій від Міністерства юстиції України до Державної судової адміністрації».

На думку Європейського Суду, труднощі, на які посилається Уряд, безумовно зачіпають законні публічні інтереси, але не складають справедливої рівноваги між державними інтересами та інтересами тих заявників, які, крім того, несли відповідальність за виконання важливих публічних функцій в частині здійснення правосуддя. Зокрема, в пунктах 33-34 рішення Суд зауважує, що розгляд справи стосувався компенсації за неспроможність державних органів у період з 1995 по 2001 роки, діючи відповідно до їх законодавчих зобов'язань, забезпечити заявників виплатами, передбаченими Конституцією та Законом «Про судоустрій». Суд вирішує, таким чином, що становище заявників, особливо їх статус незалежних судових посадовців, вимагає, щоб державні органи виконали рішення і виділили необхідні кошти з цією метою без затримки. Також, на думку Суду, неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою забезпечення їх здатності виконувати свої професійні функції незалежно і неупереджено, щоб не зазнавати тиску і впливу на їх рішення і поведінку. У зв'язку з цим Суд посилається на відповідні правові інструменти Ради Європи, такі як Рекомендацію Комітету Міністрів щодо «Незалежності, дієвості та ролі суддів» та Європейську Хартію «Про статус суддів», які наголошують на важливості цих факторів.

Суд дійшов висновку, що неспроможність гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишились, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном. Відповідно, невиконанням рішень, винесених на користь заявників, державні органи протягом тривалого часу позбавляли заявників отримання у повному обсязі виплат, на які вони мали право за законом, що може ускладнювати здійснення ними своїх повноважень з повною віддачею справі. Неможливість для заявників домогтися виконання рішень, винесених на їх користь, протягом одного року і чотирьох місяців (перший, другий та четвертий заявники) і двох років і шести місяців (у справі третього заявника), порушує їх право на мирне володіння майном у сенсі першого пункту статті 1 Першого протоколу.

Таким чином, Європейський суд з прав людини, надаючи тлумачення статті 1 Першого протоколу до Конвенції визначив, що майно судді має особливий статус та будь-яке неправомірне втручання у право судді на своєчасну виплату винагороди національними суддям порушує їх право на мирне володіння майном, передбачене Конвенцією.

Суд вважає, що з правом судді на своєчасну виплату винагороди пов'язано його право на відставку; на отримання вихідної допомоги судді; обчислення суддівського стажу; вирішення житлових проблем, медичного обслуговування суддів та членів їх сімей; порядку соціального захисту суддів, які мають матеріальний характер, а отже порушення зазначених прав та непередбачуване втручання в права суддів з боку держави одночасно є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 41 Конституції України.

Починаючи з 1992 року - з часу прийняття Закону України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року, держава на законодавчому рівні гарантувала достатній рівень соціального забезпечення суддів та, зокрема, право кожного судді за умови наявності стажу на посаді судді не менш 20 років на відставку та на отримання при виході у відставку вихідної допомоги у розмірі місячного заробітку судді за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді, але не менше шестимісячного заробітку.

З матеріалів справи вбачається, що станом на 21 грудня 2012 року стаж позивача на посаді судді складав понад 20 років і з цього часу він набув право на отримання вихідної допомоги у разі виходу у відставку.

Відповідно, продовжуючи працювати на посаді судді в Апеляційному суді Волинської області позивач мав законні правомірні очікування отримати задекларовану державою вихідну допомогу при виході у відставку, адже вносячи окремі зміни в статтю 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо розміру цієї виплати, законодавець лише Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27 березня 2014 року виключив цю норму, позбавивши суддів раніше задекларованої державою гарантії на отримання вихідної допомоги.

Таким чином, позивач мав законні правомірні очікування отримати задекларовану державою у статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції, яка діяла до 01 квітня 2014 року) вихідну допомогу як одного із елементів гарантії незалежності суддів.

Проаналізувавши наведені норми Конституції України, Конвенції та практики Європейського суду з прав людини суд дійшов висновку про протиправність позбавлення права на отримання вихідної допомоги при виході у відставку судді керуючись лише змінами в статтю 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», без врахування прав позивача визначених положеннями статі 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, оскільки позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права судді на мирне володіння своїм майном, а отже є порушенням прав позивача, визначених положеннями статі 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Конституцією України визначено, що в Україні діє принцип верховенства права, а також окремо встановлено, що права та свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме: у разі введення воєнного або надзвичайного стану. Однак, Закон України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», яким скасовано норму статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», було прийнято не в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Відповідно до пункту 1 Постанови Верховної Ради України від 21 травня 2015 року № 462-VIII «Про Заяву Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» схвалено Заяву Верховної Ради України про відступ від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Водночас Україна не зробила відступу від Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Існування законодавчої норми щодо права судді на отримання вихідної допомоги, виникнення цього права у позивача, як судді, під час дії цієї норми закону та повне скасування проголошеного та набутого суддею права на вихідну допомогу без будь-яких альтернатив, на думку суду, свідчить про невідповідність такого втручання держави у права особи критеріям пропорційності, правової визначеності та недотримання державою справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і набутими відповідно до закону правами особи.

Зазначене вище, в контексті вимог принципу верховенства права, дає підстави суду вважати, що положення Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» та Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» якими виключено норми, що надавали право судді на отримання вихідної допомоги, не можуть вважатись підставою для позбавлення позивача права на отримання такої допомоги як елементу забезпечення реального функціонування принципу незалежності суддів, а отже не повинні застосовуватись відповідачем.

На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку, що Апеляційний суд Волинської області щодо ненарахування та невиплаті ОСОБА_1 при виході у відставку вихідної допомоги у вигляді 10 місячних заробітних плат за останньою посадою допустив бездіяльність, що суперечать Конституції України та міжнародним правовим нормам, тому суд визнає її протиправною.

Крім того, оскільки позовна вимога позивача про зобов'язання Апеляційного суду Волинської області нарахувати та виплатити йому вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних за останньою посадою є похідною від визнання протиправною бездіяльності відповідача, тому суд вважає за необхідне зобов'язати Апеляційний суд Волинської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Відповідно до положень частини першої статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці данні встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів та висновків експертів.

Частинами першою, другою статті 71 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно із положеннями статті 86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, виходячи із наданих частиною другою статті 162 КАС України суду повноважень, з наведених вище підстав адміністративний позов слід задовольнити повністю шляхом прийняття постанови про визнання протиправною бездіяльності Апеляційного суду Волинської області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 при виході у відставку вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою та зобов'язати Апеляційний суд Волинської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Частиною першою статті 94 КАС України передбачено, що якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Таким чином, за рахунок бюджетних асигнувань Апеляційного суду Волинської області підлягає до стягнення на користь позивача судовий розмір в розмірі 640, 00 грн., сплачений при поданні адміністративного позову.

Керуючись статтями 2, 69-72, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України та на підставі Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суд

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Апеляційного суду Волинської області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 при виході у відставку вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Зобов'язати Апеляційний суд Волинської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Апеляційного суду Волинської області судовий збір в розмірі 640 (шістсот сорок) гривень 00 копійок.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 186 КАС України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Львівського апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд. Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Львівського апеляційного адміністративного суду.

Суддя В.В. Дмитрук