Ухвала суду № 66150411, 25.04.2017, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №473/3455/16-ц 25.04.2017 250417 25.04.2017

Провадження №22-ц/784/811/17 Головуючий у 1-й інстанції Старжинська О.Є.

Доповідач апеляційного суду Яворська Ж.М.

Категорія 5

У Х В А Л А

Іменем України

25 квітня 2017 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Кушнірової Т.Б.,

при секретарі судового засідання - Тищенко Л.С.,

за участю представника позивача - ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу

ОСОБА_3

на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 07 лютого 2017 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» ( далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору- Вознесенський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області, про визнання права власності на нерухоме майно, зняття арешту з майна,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 через свого представника ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_4, ПАТ КБ «ПриватБанк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Вознесенський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області ( далі - відділ ДВС), про визнання договору купівлі - продажу дійсним, визнання права власності на нерухоме майно.

В обґрунтування вимог представник позивача зазначав, що 04 грудня 2001 року між позивачем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, який зареєстровано у Вознесенській філії Південної товарної біржі за №285.

Сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов правочину купівлі-продажу, які ними виконано - позивач передала кошти та прийняла у володіння і користування дану квартиру, а відповідач ОСОБА_4 отримав грошові кошти за продане майно.

Між тим, вказаний договір не був зареєстрований у виконавчому комітеті місцевої ради.

Постановою державного виконавця відділу ДВС від 10 листопада 2016 року спірна квартира, як власність ОСОБА_4 була описана та на неї накладено арешт.

Посилаючись на те, що відповідач ОСОБА_4 ухиляється від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна квартири АДРЕСА_2 а державним виконавцем при складанні постанови про опис та арешт майна порушено її права та інтереси, позивач просила визнати дійсним договір купівлі - продажу №285 укладений між нею та ОСОБА_4 04 грудня 2001 року та визнати за нею право власності на вказане нерухоме майно.

У судовому засіданні представник позивача уточнив позовні вимоги і остаточно просив визнати за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу між нею та ОСОБА_4, зареєстрованого Південною товарною біржею 04 грудня 2001 року за №285, виключити із протоколу опису та накладення арешту на майно боржника від 10 листопада 2016 року вищевказане нерухоме майно.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 07 лютого 2017 року, ухвалою цього ж суду від 27 лютого 2017 року про виправлення описки, у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити вимоги у повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, перевіривши правильність рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із таких підстав.

Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про власності на житло від 13 листопада 2001 року належить квартира АДРЕСА_2 ( а.с. 5-8). ( а.с.12).

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 22 січня 2015 року з ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 23060 грн.

20 лютого 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» видано виконавчий лист, який ним пред'явлено на виконання до Вознесенського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області ( а.с.11).

Згідно з відомостями внесеними до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна 09 лютого 2006 року, право власності на квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано за ОСОБА_4 ( а.с.12).

В зв'язку з чим, у відповідності до вимог Закону України «Про виконавче провадження» та в межах виконавчого провадження щодо стягнення з ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором, постановою про опис та арешт майна (коштів) боржника від 10 листопада 2016 року державним виконавцем відділу ДВС описано та накладено арешт на вищевказану квартиру, яка належить останньому ( а.с.10).

Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Тобто, передумовою для застосування цієї статті є відсутність іншого, крім судового, шляху для відновлення порушеного права і за правилами цієї норми матеріального права позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається, по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Відповідно до ч.1 ст.59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на майно і про звільнення майна з-під арешту.

Відповідно до п. 2,8 постанови Пленуму ВССУ від 03 червня 2016 року №5 " Про судову практику в справах про зняття арешту з майна" позов про зняття арешту з майна може бути пред'явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідачами в справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний орган доходів і зборів, банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення (стаття 3 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV "Про виконавче провадження" (у редакції Закону України від 04 листопада 2010 року № 2677-VI) (далі - Закон про виконавче провадження).

Якщо позивач є власником спірного майна, то вирішується вимога про зняття арешту з майна. У разі, якщо позивач одночасно доводить своє право власності, яке виникло, наприклад, із договору про спільну власність або таке його право не визнається чи не оспорюється співвласником, то відповідно до заявлених вимог суд вирішує вимогу про зняття арешту з майна та про визнання права власності на це майно.

Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_5 посилалася на те, що вона є власником квартири АДРЕСА_3, оскільки придбала її у ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу від 04 грудня 2001 року.

Як вбачається із матеріалів справи, 04 грудня 2001 року Вознесенською філією Південної товарної біржі за реєстраційним №285 між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було зареєстровано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3.

Даний договір купівлі-продажу нерухомого майна нотаріально посвідчений не був, а зареєстрований на Південній товарній біржі.

Не було проведено і державну реєстрацію спірного об'єкту нерухомого майна в органах місцевої влади на нового власника.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 15 Закону України "Про товарну біржу" угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ст. 224 ЦК України (в редакції 1963 року) за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно та сплатити за нього певну грошову суму.

Право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором (ст. 128 ЦК України (в редакції 1963 року).

У відповідності до ст.45 ЦК Української РСР (в редакції 1963 року) недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Статтею 47 ЦК Української РСР визначено, що нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Відповідно до ст.227 ЦК Української РСР договір купівлі-продажу жилого будинку(квартири) повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору.

У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" зі змінами та доповненнями роз'яснено, що з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу (у тому числі при придбанні на біржових торгах).

Згідно роз'яснень Міністерства юстиції України № 17-12/44 від 10 квітня 1998 року "Щодо діяльності товарних бірж" передбачено, що, беручи до уваги вимоги ст.227 ЦК Української РСР, яка передбачає особливі умови щодо договорів купівлі-продажу будинку (його частини), якщо хоча б однією із сторін є громадянин, вважається, що такі договори, укладені та зареєстровані біржами з дотриманням закону, підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, недотримання цієї вимоги згідно зі ст. 47 ЦК Української РСР тягне недійсність договору, таким чином, зазначений договір набуватиме чинності з моменту його нотаріального посвідчення.

Аналіз наведених норм закону дає підстави вважати, що право власності у набувача майна за договором, який потребував нотаріальної форми виникає з моменту укладення договору у передбаченій законом формі.

Оскільки вищевказаний договір купівлі-продажу квартири між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 був укладений в простій письмовій формі та не був посвідчений нотаріально, питання визнання дійсним договору купівлі-продажу даної квартири відповідно до ч.2 ст. 47 ЦК Української РСР в судовому порядку вирішено не було, позивачем не доведено як факт належності їй спірного об'єкту нерухомого майна ( право власності на спірну квартиру до теперішнього часу зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі правовстановлюючого документу, який оформлений у відповідності до вимог закону, що діяв на час її придбання), так і факт невизнання чи оспорення її права власності на спірну квартиру відповідачами, тому суд першої інстанції, з яким погоджується колегія суддів, дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених ОСОБА_3 як власником позовних вимог щодо визнання права власності в порядку ст. 392 ЦК України та виключення майна з протоколу опису та арешту майна боржника від 10 листопада 2016 року.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що Закон України від 10 грудня 1991 року "Про товарну біржу", не вимагав нотаріального посвідчення договору купівлі продажу квартири є безпідставним. Так, як вказаний Закон є спеціальним нормативним актом щодо визнання правових умов створення і діяльності товарних бірж на території України та загальним стосовно укладення договорів. З останнього питання спеціальними є норми Цивільного кодексу України, якими передбачено нотаріальне посвідчення договорів купівлі-продажу нерухомого майна.

Твердження апеляційної скарги про те, що ОСОБА_3 є законним власником спірної квартири є безпідставними, так як спростовується матеріалами справи, а саме відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно ( а.с.12).

Доводи апеляційної скарги про те, що позивач з часу укладання договору купівлі-продажу втратила будь-який зв'язок із ОСОБА_4, а тому оформити договір купівлі-продажу в нотаріальному порядку не мала можливості не заслуговують на увагу, оскільки не є тими обставинами, які слід з'ясовувати суду при вирішенні питання про визнання права власності відповідно до ст.392 ЦК України.

Посилання в апеляційній скарзі на незаконність постанови про накладення арешту, оскільки спірна квартира - це єдине житло ОСОБА_4, а розмір стягнутої суми є меншим ніж 20 мінімальних розмірів заробітних плат є недоречним, оскільки не має правового значення для вирішення даного спору по суті.

Таким чином, за наслідками розгляду справи суд першої інстанції ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст. ст. 213 - 214 ЦПК України, підстави для його скасування в силу ст.308 ЦПК Украпїни відсутні, а наведені в апеляційній скарзі доводи не впливають на правильність цього рішення.

Керуючись ст.ст. 303, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 07 лютого 2017 року та ухвалу цього ж суду від 27 лютого 2017 року про виправлення описки залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, і з цього часу протягом 20 днів може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М.Базовкіна

Т.Б. Кушнірова