Рішення № 66150304, 20.04.2017, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №490/6854/16-ц 20.04.2017 20.04.2017 20.04.2017

Провадження №22-ц/784/762/17

Головуючий у першій інстанції-Мамаєва О.В.

Доповідач апеляційної інстанції-Данилова О.О.

Категорія 44

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2017 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Данилової О.О.,

суддів: Лівінського І.В., Шаманської Н.О.,

із секретарем Горенко Ю.В.,

за участю відповідача - ОСОБА_1,його представника - ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

ОСОБА_1

на заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 5 грудня 2016 року у цивільній справі за позовом

публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»

до ОСОБА_1 про виселення

У С Т А Н О В И Л А:

У липні 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся з позовом до ОСОБА_1 про виселення.

Позивач зазначав, що 31 січня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № NKH3GК04040003, за яким останній отримав 25000,00 доларів США кредитних коштів. На забезпечення виконання кредитних зобов'язань між банком та ОСОБА_1 цього ж дня укладено договір іпотеки № NKH3GК04040003, за яким відповідач надав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Внаслідок неналежного виконання позичальником кредитних зобов'язань, рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 2 липня 2014 року стягнення кредитного боргу звернуто на предмет іпотеки - зазначену вище квартиру.

Посилаючись на положення статті 40 Закону «Про іпотеку» та статті 109 ЖК, а також небажання відповідача добровільно звільнити квартиру на підставі письмової вимоги банку, позивач просив виселити ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1.

Заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 5 грудня 2016 року позов задоволено, ОСОБА_1 виселено з квартири АДРЕСА_1 та стягнуто на користь банку 1 378 грн. судових витрат.

Ухвалою цього ж суду від 16 січня 2017 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив рішення скасувати та відмовити в позові. Апелянт посилався на попередню відмову судів у задоволенні позову про виселення та дію мораторію щодо звернення стягнення на майно, наданого на забезпечення кредитів в іноземній валюті. Не погодився ОСОБА_1 і з розміром судових витрат, присуджених судом до сплати.

Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Спірні правовідносини, а саме підстави та умови для виселення боржників з нерухомого майна - житлових приміщень, на які звернуто стягнення кредитної заборгованості за судовим рішення, регулюються статтею 40 закону «Про іпотеку» та статтею 109 ЖК.

Відповідно до статті 40 Закону «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житлові приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК. Відповідно до частини 2 цієї норми громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Порядок та умови виселення з житлового приміщення, що перебуває в іпотеці, в порядку позасудового врегулювання спору, передбачені частиною 3 статті 109 ЖК.

З матеріалів справи вбачається, що 31 січня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №NKH3GК04040003 (далі - Кредитний договір), за яким останній отримав 29500 доларів США на наступні цілі: 25 000,00 доларів США на придбання однокімнатної квартири АДРЕСА_1 та 4500 доларів США - на сплату страхових платежів (пункт 7.1, а.с.4-6).

Цього ж дня на забезпечення виконання кредитних зобов'язань між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № NKH3GК04040003, за яким ОСОБА_1 надав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 32,50 кв.м., житловою площею 16,50 кв.м. (а.с. 7-9).

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 2 липня 2014 року, яким скасовано рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 31 березня 2014 року в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, визначено загальний розмір заборгованості станом на 15 березня 2013 року - 340605 грн., що еквівалентно 42 629,56 доларів США, її складові та звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, вартістю 126 250,00 грн., що є початковою ціною для подальшої реалізації шляхом укладення ПАТ КБ «ПриватБанк» договору купівлі-продажу від імені ОСОБА_1, з наданням ПАТ КБ "Приватбанк" права на продаж предмету іпотеки будь-якій особі за його вибором. Рішення Центрального районного суду м.Миколаєва від 31 березня 2014 року в частині відмовми у виселенні ОСОБА_1 зі спірної квартири залишено без змін (а.с. 10-12).

Письмова вимога про виселення з квартири від 14 квітня 2016 року направлена ОСОБА_1 рекомендованим листом 27 квітня 2016 року (а.с.14-15).

В спрній квартирі ОСОБА_1 зареєстрований 12 грудня 2012 року та станом на квітень 2016 року проживає за цією адресою один (а.с.16).

Встановивши ці обставини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскільки квартира придбана за рахунок кредитних коштів на підставі Кредитного договору, забезпеченого іпотекою цієї нерухомості, а судовим рішенням стягнення заборгованості звернуто на це майно, то ОСОБА_1 підлягає виселенню у відповідності до статті 40 Закону «Про іпотеку» та статті 109 ЖК.

Колегія суддів не може прийняти до уваги посилання апелянта на те, що оскільки рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 31 березня 2014 року у задоволенні позову про виселення відмовлено, то суд мав відмовити у відкритті провадженні, враховуючи правила частини 2 статті 223 ЦПК.

За правилами цієї норми та пункту 2 частини 2 статті 121ЦПК відкриттю провадження у справі, а відтак і її розгляду по суті, перешкоджає наявність судового рішення, що набуло законної сили по спору між тими ж сторонами, про той саме предмет і з тих саме підстав.

При цьому підставами позову є фактичні обставини (юридичні факти), з якими закон пов'язує виникнення або припинення матеріально-правових відносин та якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Відмова у задоволенні вимог позову про виселення рішенням від 2 липня 2014 року ґрунтувалась на порушенні позивачем порядку виселення без попереднього повідомлення відповідача та попереднього дотримання процедури, передбаченої статтею 109 ЖК. Оцінку обґрунтованості таких підстав колегія суддів не дає.

Звертаючись до суду з позовом у липні 2016 року, банк посилався і на інші підстави, а саме дотримання вимог, які закон передбачає для позасудового способу вирішення всіх питань щодо звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення осіб, в тому числі направлення відповідачу попередньої письмової вимоги про виселення у квітні 2016 року.

Отже позов про виселення, заявлений банком у 2016 року, не може вважатись заявленим з тих самих підстав, що і позов, у задоволенні якого відмовлено судом у березні 2014 року.

Не можна погодитись і з твердженням апелянта про те, що підставою відмови в позові про виселення має бути мораторій, запроваджений Законом «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набув чинності 7 червня 2014 року.

Так, відповідно до змісту цього закону протягом його дії не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом іпотеки, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами ? резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Іпотекодавець чи позичальник не відноситься до категорії осіб, які є суб'єктами Закону «Про засади запобігання і протидії корупції».

Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини 1 статті 263 ЦК), що повною мірою відповідає лексичному значенню цього слова, яке розкривається в тлумачному словнику української мови.

Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з пунктом 4 цього Закону протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки зазначений закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є лише правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню.

Така правова позиція, викладена у постановах Верховного суду України від 16 вересня 2016 року (справа №6-492цс15), від 15 квітня 2015 року (справа № 6-46цс15), від 27 травня 2015 року (справа № 6-57цс 15).

Наявність права на звернення стягнення на предмет іпотеки передбачає і наявність права на виселення мешканців іпотечного житлового приміщення.

Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав для скасування судового рішення про виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1.

Разом з тим, відповідно до змісту статті 40 Закону «Про іпотеку» виселення мешканців житлових приміщень є наслідком звернення стягнення на предмет іпотеки, та має забезпечити право кредитора на безперешкодний продаж цього майна в рахунок кредитного боргу.

Проживання боржника у жилому приміщенні, що є предметом іпотеки у період дії мораторію на стягнення цього майна, не порушує права кредитора.

Таким чином, колегія суддів вважає, що дія мораторію поширюється і на правовідносини сторін, а тому рішення про виселення не підлягає виконанню на час дії Закону «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року (справа № 6-2947цс15).

Оскільки суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність у кредитора підстав для виселення, але не зазначив про тимчасове зупинення його виконання, судове рішення підлягає зміні.

Оскільки зміна судового рішення стосується лише порядку його виконання, колегія не вбачає підстав для відшкодування апелянту судових витрат.

Розмір судових витрат, присуджених відповідачу рішенням суду першої інстанції, відповідає положенням підпункту 2 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону «Про судовий збір».

Керуючись статтями 309,316 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 5 грудня 2016 року змінити, доповнивши його зміст наступним.

Рішення суду в частині виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 не підлягає виконанню на час дії Закону України від 3 червня 2014 року №1304-УІІ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

В іншій частині судове рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але протягом двадцяти днів з цього часу може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий О.О.Данилова

Судді: І.В.Лівінський

Н.О.Шаманська