Ухвала суду № 66118754, 18.04.2017, Верховний Суд (до 15.12.2027 - Верховний Суд України)

У Х В А Л А

18 квітня 2017 року м. КиївКолегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

Романюка Я.М.,Лященко Н.П.,Охрімчук Л.І., розглянувши заяву ОСОБА_4 про перегляд судових рішень у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4, приватного нотаріуса Ужгородського міського округу Олійник Людмили Євгенівни, Ужгородського міського управління юстиції в особі Реєстраційної служби України в м. Ужгороді Закарпатської області про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та стягнення моральної шкоди,

встановила:

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 березня 2016 року у позові відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 24 травня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 20 січня 2011 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду, ухвалу касаційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 229, 235 ЦК України.

Перевіривши доводи заяви, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що у допуску справи до провадження необхідно відмовити.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що позивачем належними та допустимими доказами доведено, що вона не мала вільного і свідомого волевиявлення під час укладення з ОСОБА_4 договору купівлі-продажу спірної квартири, яка є єдиним її житлом, і що вона, як людина похилого віку, яка за станом здоров'я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувалася на передачу нерухомого майна у власність відповідача лише за умови довічного утримання та укладаючи спірний договір, помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачем. Спірний договір купівлі-продажу спрямований на настання реальних наслідків, що настають за договором довічного утримання, а отже існує помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, в силу чого, оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 229 ЦК України.

У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:

- від 13 лютого 2017 року суд касаційної інстанції виходив із того, що відповідно до ч.1 ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним;

- від 15 лютого 2017 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вирішуючи спір про визнання недійним договору купівлі-продажу, суди попередніх інстанцій, не з'ясували, якою була дійсна воля особи як власника 1/3 частини квартири у момент її відчуження відповідачам, та які саме обставини: власна помилка щодо правової природи й змісту чи тяжкі обставини, якими скористалися Республіка та ОСОБА_8, зумовили укладення позивачем оспорюваного договору, підстав позову не уточнив;

- від 1 березня 2017 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий апеляційний розгляд, виходив із того, що судом не з'ясовано, якими саме доказами підтверджено незнання особи української мови, чи не було допущено останнім помилки внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення. Посилання суду на пред'явлення особою паспорту громадянина ОСОБА_7 Італія та свідоцтва про базову середню освіту не може вважатися належним доказом на підтвердження того, що останній не усвідомлював суті укладеного договору купівлі-продажу. Крім того, апеляційний суд, не з'ясував підставу позову, оскільки позивач, як на підставу позову посилався на ст. 229 ЦК України, яка регулює правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки так і на ст. 230 ЦК України - вчинення правочину під впливом обману, які за своєю природою є різні;

- від 1 березня 2017 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив із того, що суди не перевірили наявність чи відсутність неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло б на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, чи підтверджуються такі обставини потребою позивача у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у нього спірного житла як єдиного, чи була фактична передача спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдарованому та продовження позивачем проживання в спірній квартирі після укладення договору дарування;

- від 1 лютого 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий апеляційний розгляд, виходив із того, що вирішуючи спір та відмовляючи у задоволенні позову про визнання договору купівлі-продажу будинку недійним суд не перевірив доводів позивача щодо неправильного сприйняття ним фактичних обставин оспорюваного договору та відсутність волевиявлення щодо відчуження або продажу спірного будинку, відсутність у нього іншого житла.

У наданій для порівняння постанові Верховного суду України:

-від 14 листопада 2012 року суд виходив із того, що відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Таким чином, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягав встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з'ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме;

-від 16 березня 2016 року, від 27 квітня 2016 року суд виходив із того, що згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України). Правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Порівняння вищенаведених судових рішень із судовим рішенням, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що судами касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшли протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог, а надані для порівняння постанови Верховного Суду України не слугують прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Керуючись статтею 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у х в а л и л а:

У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4, приватного нотаріуса Ужгородського міського округу Олійник Людмили Євгенівни, Ужгородського міського управління юстиції в особі Реєстраційної служби України в м. Ужгороді Закарпатської області про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та стягнення моральної шкоди за заявою ОСОБА_4 про перегляд судових рішень відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: Я.М. Романюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук