Постанова № 66116629, 18.04.2017, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" квітня 2017 р. Справа № 920/625/16

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Істоміна О.А., суддя Барбашова С.В. , суддя Білецька А.М.

при секретарі Кохан Ю.В.

за участю представників:

прокурора - Ногіної О.М., посвідчення №032167 від 11.02.2015 (копія у справі)

позивача - не з'явився

відповідача - не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Прокуратури Сумської області (вх. № 395 С/3-12) на рішення господарського суду Сумської області від 10 січня 2017 року по справі №920/625/16

за позовом Охтирської місцевої прокурори, м. Охтирка Сумської області

до: 1) Тростянецької міської ради, м. Суми,

2) Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Тростянець Тростянецького району Сумської області

про визнання недійсним рішення сесії Тростянецької міської ради, визнання недійсним договору особистого строкового сервітуту та зобов'язання повернути земельну ділянку,-

ВСТАНОВИЛА:

Прокурор звернувся до господарського суду Сумської області із позовною заявою, в якій просив суд скасувати рішення ІІ-ї сесії ІІV-го скликання Тростянецької міської ради №387 від 10.12.2015 "Про надання фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по АДРЕСА_2, на яку поширюється право сервітуту"; визнати недійсним договір про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми від 10.12.2015, укладений між відповідачами; зобов'язати 2-го відповідача повернути територіальній громаді м. Тростянець в особі Тростянецької міської ради земельну ділянку площею 60 кв.м. по АДРЕСА_2, яка була передана на підставі договору про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми від 10.12.2015, у стані, що існував до надання її у користування, шляхом підписання акту прийому-передачі; стягнути з відповідачів на користь Прокуратури Сумської області витрати по сплаті судового збору в сумі 4350,00 грн.

Рішенням господарського суду Сумської області від 10.01.2017 у справі №920/625/16 (колегії суддів у складі: головуючого судді Левченка П.І., судді Соп'яненко О.Ю., судді Жерьобкіної Є.А.) в задоволенні позову відмовлено.

Пунктом 2 статті 121 Конституції України, на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Статтею 20 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що при здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів, прокурор має право звертатись до суду з заявою про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Прокуратура Сумської області звернулась до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Сумської області від 10.01.2017 року у справі №920/625/16 та прийняти нове, яким в повному обсязі задовольнити позовні вимоги Охтирської місцевої прокурори.

В апеляційній скарзі прокурор посилається на те, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм чинного законодавства України і що суд першої інстанції не в повному обсязі з'ясував обставини справи, які мають значення для правильного вирішення господарського спору, неправильно та неповно дослідив докази, що призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи, а також на те, що суд невірно застосував норми як матеріального, так і процесуального права, що потягло за собою неправильне вирішення господарського спору та згідно статті 104 Господарського процесуального кодексу України є підставою для його скасування.

Перший відповідач, Тростянецька міська рада, надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити позивачу у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення господарського суду Сумської області від 10.01.2017 - без змін. При цьому, 1-й відповідач зазначає, що обґрунтування прокурора у його позові та апеляційній скарзі про удаваність оскаржуваного договору строкового сервітуту, який, нібито, є фактично договором оренди, є неправомірним та безпідставним, оскільки строковий сервітут, на відміну від оренди, є окремим, законодавчо визначеним способом користування земельними ділянками, судження про удаваність оскаржуваної угоди є надуманим та необґрунтованим.

Другий відповідач, ФОП ОСОБА_1, у запереченнях на апеляційну скаргу просить не задовольняти апеляційну скаргу прокурора у цій справі та не приймати рішення про задоволення позову прокурора у повному обсязі (чи частково) за його безпідставністю та недоведеністю прокурором підстав для представництва інтересів держави у цій справі.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 21.03.2017 розгляд справи було відкладено за клопотанням відповідачів на 04.04.2017.

В судовому засіданні 04.04.2017 оголошено перерву до 18.04.2017 об 11:30 год.

18.04.2017 представники відповідачів в судове засідання не з'явились, про причини неявки суд не повідомили, хоча належним чином були повідомленні про день та час розгляду справи.

Враховуючи те, що судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, проте відповідачі не скористалися своїми правами, передбаченими статтею 22 ГПК України та виходячи з того, що явка сторін не визнавалася обов'язковою судом апеляційної інстанції, а участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені статті 22 ГПК України) є правом, а не обов'язком сторони, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу без участі представників відповідачів за наявними у ній матеріалами у відповідності до статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та докази по справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку та доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених ст. 101 ГПК України, заслухавши в судових засіданнях пояснення прокурора та представників першого та другого відповідачів, колегія суддів зазначає наступне.

10.12.2015 на 2 сесії 7-го скликання Тростянецькою міською радою було прийнято рішення № 387 "Про надання ФОП ОСОБА_1 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по АДРЕСА_2, на яку поширюється право сервітуту".

Відповідно до зазначеного рішення ФОП ОСОБА_1 було надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по АДРЕСА_2, на яку поширюється право сервітуту, площею 60 кв.м. для розміщення та обслуговування тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності.

Пунктом 3 зазначеного рішення сесії зобов'язано ФОП ОСОБА_1 у десятиденний термін з моменту його прийняття укласти договір особистого строкового сервітуту на земельну ділянку по АДРЕСА_2 площею 60 кв.м. для розміщення та обслуговування тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності строком на 10 років.

На виконання вказаного рішення сесії Тростянецької міської ради 10.12.2015 між відповідачами було укладено договір про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми на строк 10 років.

Предметом договору є особистий строковий сервітут, встановлений ФОП ОСОБА_1 на територію АДРЕСА_2, на якій буде використовуватись для провадження підприємницької діяльності малих архітектурних форм площею 60 кв.м.

Згідно пункту 3.1 договору, нормативно-грошова оцінка земельної ділянки на 2015 рік становить 33487,20 грн. відповідно до витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки №1696/03-06 від 03.12.2015, виданого Відділом Держгеокадастру в Тростянецькому районі Сумської області.

Річний розмір плати за цим договором на 2015 рік становить 1004,62 коп. (3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки (території сервітуту).

Згідно пункту 3.2 договору, визначення розміру плати на кожен наступний календарний рік здійснюється "сервітуарієм" самостійно на підставі даних витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки на відповідний календарний рік.

Господарський суд, відхиляючи позовні вимоги прокурора, виходив з того, що укладення договору особистого строкового сервітуту було здійснено з дотриманням механізму розміщення тимчасових споруд торгівельного, побутового, соціально-культурного та іншого призначення для провадження підприємницької діяльності, передбаченого Порядком розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, який затверджено наказом Мінрегіонбуду України від 21.10.2011 за №244 (зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 22.11.2011 за №1330/20068, далі - Порядок). Так, за твердженнями суду, наявність у особи, яка має намір встановити тимчасову споруду, документів, що посвідчують землекористування - Порядком не вимагається.

Крім того, судом першої інстанції зазначено, що відсутність документа на землекористування не є підставою для відмови у видачі паспорта прив'язки і, відповідно до пункту 2.20 Порядку, встановлення тимчасової споруди здійснюється відповідно до паспорта прив'язки, беручи до уваги заборону вимагати інші, крім визначених Порядком, документи і погодження. Також іншого способу врегулювання земельних правовідносин із ФОП ОСОБА_1 крім встановлення сервітуту, визначеного пунктом «в» ст. 99 ЗК України в редакції Закону України №191-VIII від 12.02.2015, чинним законодавством України не передбачено.

У зв'язку з цим, виходячи з аналізу норм Порядку, а також положень ст.ст. 12, 99, 100 ЗК України, ст.ст. 401-404 ЦК України, судом першої інстанції зазначено, що територіальна громада м. Тростянець в особі Тростянецької міської ради має право на встановлення строкового сервітуту під розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) особам, які цього вимагають, без обов'язкової ознаки таких осіб, як власників чи користувачів (володільців) земельних ділянок, шляхом укладення договору строкового сервітуту без проведення земельних торгів (аукціонів), а оспорюванні прокурором рішення та договір відповідають вимогам чинного законодавства України.

Повторно розглянувши справу в межах наданих суду апеляційної інстанції повноважень, визначених Господарським процесуальним кодексом України, колегія суддів не погоджується із такими висновками місцевого господарського суду, оскільки вони не відповідають фактичним обставинам та матеріалам справи в їх сукупності, а також нормам чинного законодавства, зважаючи на таке.

Згідно пункту 2.31 Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 року №6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" поняття, зміст та підстави встановлення і припинення земельного сервітуту визначені главою 32 Цивільного кодексу України (статті 401 - 406), главою 16 Земельного кодексу України (статті 98 - 102).

Відповідно до статті 395 Цивільного кодексу України сервітут є речовим правом на чуже майно, яке полягає у обмеженому користуванні чужим майном для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом.

Статтею 98 Земельного кодексу України встановлено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.

Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею (ч.3 ст. 98 Земельного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Частиною 1 статті 404 Цивільного кодексу України встановлено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

У відповідності до ст. 8 ЗК України, п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», рада здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок виключно відповідно та в порядку, визначеному Земельним кодексом України.

Крім того, слід зазначити, що перелік цілей, для яких можливо встановити земельний сервітут, визначений статтею 99 Земельного кодексу України.

Так, статтею 99 Земельного кодексу України встановлено, що власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

а) право проходу та проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм);

г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;

є) право прогону худоби по наявному шляху;

ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;

з) інші земельні сервітути.

Таким чином, суд апеляційної інстанції зазначає, що правовідносини земельного сервітуту виникають між власниками (володільцями) сусідніх земельних ділянок, а саме між власником земельної ділянки, яка має бути обтяжена сервітутом, тобто, між особою, яка зобов'язана надати свою земельну ділянку в обмежене користування, і особою, яка вимагає встановлення сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки (іншого нерухомого майна) і якій належить право на встановлення земельного сервітуту.

Тобто, земельний сервітут може бути встановлений лише для задоволення певних потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом, ніж встановлення сервітуту.

З матеріалів справи вбачається, що за договором про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми від 10.12.2015 об'єктом особистого строкового сервітуту є земельна ділянка по АДРЕСА_2, площею 60 кв.м (п. 1.2 договору).

Проте, ФОП ОСОБА_1 на момент укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту не була ані власником, ані землекористувачем сусідньої земельної ділянки, чи об'єктів нерухомості прохід, до яких неможливий без використання суміжної (сусідньої) земельної ділянки, а тому не є суб'єктом, який має право вимагати встановлення сервітуту. Цей факт не заперечується Тростянецькою міською радою.

Отже потреби у розміщенні другим відповідачем тимчасової споруди на спірній земельній ділянці не було.

Обов'язковою умовою для встановлення сервітуту є умова щодо неможливості задоволення потреби осіб у інший (ніж встановлення сервітуту) спосіб.

Однак, пунктами 1-4 рішення Тростянецької міської ради №387 від 10.12.2015 передбачено, що земельна ділянка ФОП ОСОБА_1 надається для встановлення сервітуту не для усунення недоліків своєї земельної ділянки, а для розміщення та обслуговування тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, тобто здійснення господарської діяльності, що суперечить самій правовій природі сервітуту та меті його надання. При цьому відомості про те, що ФОП ОСОБА_1 не має змоги задовольнити свої інтереси іншим способом, ніж розмістити тимчасові споруди саме на спірній земельній ділянці відсутні, судом першої інстанції обставини та причини неможливості отримання земельної ділянки у іншій спосіб ніж оформлення договору сервітуту з'ясовано не було.

В ході розгляду справи 2-й відповідач ані в суд першої інстанції, ані в суд апеляційної інстанції не надала доказів та не навела доводів, що вона скористалась загальновідомою та законодавчо визначеною процедурою для отримання земельної ділянки в користування, шляхом звернення до органу місцевого самоврядування за отриманням земельної ділянки саме в оренду, та що саме помилка чи невірні дії такого органу спричинили спір.

З аналізу вищенаведених норм вбачається, що підстав для визнання між сторонами прав на встановлення сервітуту не існувало, а тому, у Тростянецької міської ради не було будь-яких підстав для встановлення сервітутних відносин з ФОП ОСОБА_1 та відповідно, для прийняття рішення.

Щодо посилання суду першої інстанції на п. «в» статті 99 ЗК України (в редакції змін, внесених Законом України від 12.02.2015 №191-VIII) є безпідставними, оскільки предметом спору не є обраний вид земельного сервітуту, а відсутність законних підстав для його встановлення.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Колегія суддів апеляційної інстанції не може погодитись із висновком місцевого господарського суду, що укладення договору особистого строкового сервітуту здійснено Тростянецькою міською радою з дотриманням механізму розміщення тимчасових споруд, у відповідності до Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженої наказом Мінрегіонбуду України за №244 від 21.10.2011 та зареєстрованому у Міністерстві юстиції України за №1330/20068 від 22.11.2011, оскільки вказаним нормативно-правовим актом не передбачено укладення договорів про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди.

Крім того, слід відмітити, що закони України мають вищу юридичну силу ніж вищевказаний нормативно-правовий акт, та його положення щодо механізму розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності можуть застосовуватись лише при наявності виділеної у встановленому порядку у власність або користування земельної ділянки.

Таким чином, розміщення тимчасових споруд і оформлення земельних ділянок у користування є різними за змістом питаннями, які регулюються різними нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Підстави та порядок передачі в оренду земельних ділянок комунальної власності встановлений статтями 124, 134 Земельного кодексу України та нормами Законом України "Про оренду землі".

Отже, враховуючи мету укладення спірного договору - провадження підприємницької діяльності, а також оплатний характер цього договору, колегія суддів вважає, що між сторонами склалися правовідносини щодо платного володіння та користування земельною ділянкою для ведення другим відповідачем підприємницької діяльності, що відповідає визначенню оренди землі, наведеному у статті 1 Закону України "Про оренду землі".

Крім того, як вже зазначалося вище, земельний сервітут може бути встановлений лише для задоволення певних потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом, ніж встановлення сервітуту.

З аналізу норм матеріального права, яким регулюються правовідносини з встановлення сервітуту, вбачається, що сервітут на земельну ділянку встановлюється виключно за домовленістю між власниками (користувачами) земельних ділянок з метою усунення недоліків своєї ділянки задля задоволення своїх потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

На момент укладення договору про встановлення земельного сервітуту ФОП ОСОБА_1 не була власником (користувачем) земельної ділянки, для задоволення потреб користування якою встановлено сервітут за рахунок встановлення обмеження у користуванні іншою земельною ділянкою.

Отже, суть правовідносин між сторонами по спірному договору, їх зміст та мета отримання земельної ділянки не відповідає такому правовому інституту, як земельний сервітут.

Зазначене свідчить про те, що договір сервітуту укладений з порушенням норм чинного земельного законодавства. Передача земельної ділянки повинна була проводитись на умовах оренди в порядку, визначеному ст. ст. 124, 134 Земельного кодексу України та згідно положень Закону України "Про оренду землі".

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5-6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

За приписами вищевказаної статті ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Враховуючи вищенаведені обставини, колегія суддів вважає, що правовий зміст спірного договору про встановлення особистого строкового сервітуту суперечить вищезазначеним положенням Цивільному кодексу України, Земельному кодексу України та Закону України «Про оренду землі», адже цей договір не спрямований на реальне настання наслідків, що ними обумовлені.

За приписами статті 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно з частиною 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

З вищенаведених підстав є незаконним і оспорюване рішення ІІ-ї сесії ІІV-го скликання Тростянецької міської ради №387 від 10.12.2015 "Про надання фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по АДРЕСА_2, на яку поширюється право сервітуту", яке передувало укладенню спірного договору про встановлення сервітуту.

Фактично наслідком прийняття спірного рішення стало надання 2-му відповідачу спірної земельної ділянки у строкове користування без дотримання встановленої процедури та підстав, визначених чинним законодавством України, а не надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, як йдеться у самому спірному рішенні.

За таких обставин, суд вважає, що оспорюване прокурором рішення було прийнято Тростянецькою міською радою із порушенням положень Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, інших нормативно-правових актів - за відсутності відповідних правових підстав.

Таким чином, колегія суддів вважає, що позовні вимоги є законними та обґрунтованими, а місцевий господарський суд дійшов невірного висновку щодо визнання рішення ІІ-ї сесії ІІV-го скликання Тростянецької міської ради №387 від 10.12.2015 "Про надання фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по АДРЕСА_2, на яку поширюється право сервітуту" дійсним.

Відповідно до статті 406 Цивільного кодексу України визнання договору, що є підставою для встановлення сервітуту, недійсним є підставою для припинення і самого сервітуту.

Постановою Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 встановлено, що правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) або в інших. Частиною 3 статті 207 ГК України передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє.

Оспорюваний договір сервітуту, відноситься до такого виду договорів, за якими повернення сторони в первинне положення практично неможливо, тому у такій ситуації припинення дії договорів, визнаних судом недійсними, відбувається на майбутнє (стаття 236 Цивільного кодексу України)

У вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності правочину, який є оспорюваним (а не нікчемним), господарському суду слід виходити зі змісту позовних вимог. Якщо спір з приводу таких наслідків між сторонами відсутній, у господарського суду немає правових підстав зобов'язувати їх вчиняти дії, прямо передбачені законом, зокрема частиною 1 статті 216 Цивільного кодексу України, частиною 2 статті 208 Господарського кодексу України.

З матеріалів справи вбачається, що прокурором заявлено позовну вимогу про застосування наслідків недійсності правочину.

Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України по недійсній угоді кожна із сторін зобов'язана повернути другій все одержане за угодою та, враховуючи, що договір сервітуту підлягає припиненню на майбутнє і двостороння реституція за таким договором не проводиться, передана земельна ділянка, яка перебуває у фактичному користуванні другого відповідача на підставі спірного договору про встановлення сервітуту, підлягають поверненню територіальній громаді м. Тростянець Сумської області в особі Тростянецької міської ради.

Стаття 129 Конституції України встановлює, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією із основних засад судочинства.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Стаття 33 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Згідно зі статтею 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Отже, відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України забезпечення судового процесу доказами покладено виключно на сторони у справі.

Прокурором обґрунтовано належними та допустимими доказами порушення інтересів держави прийняттям оспорюваного рішення та укладанням спірного договору, оскільки саме державою здійснюється особлива охорона землі як національного багатства в силу статті 14 Конституції України, а недотримання першим та другим відповідачами встановленої статтями 124, 134 Земельного кодексу України та Законом України "Про оренду землі" процедури передачі спірної земельної ділянки другому відповідачу у платне володіння та користування порушує ці інтереси.

Відповідно до вимог статті 121 Конституції України, у випадках, визначених законом, на прокуратуру покладено представництво інтересів держави в суді.

Приймаючи до уваги вищезазначене, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що апеляційна скарга заступника прокурора Сумської області підлягає задоволенню в зв'язку з наявністю фактів, які є підставою для скасування рішення господарського суду Сумської області від 10.01.2017 по справі № 920/625/16.

На підставі викладеного та керуючись статтями 32-34, 43, 99, 101, 102, пунктом 2 статті 103, пунктом 1 частини 1 статті 104, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу заступника прокурора Сумської області задовольнити.

Рішення господарського суду Сумської області від 10.01.2017 у справі № 920/625/16 скасувати та прийняти нове рішення.

Позов задовольнити.

Скасувати рішення 2-ї сесії 7-го скликання Тростянецької міської ради №387 від 10.12.2015 "Про надання фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по АДРЕСА_2, на яку поширюється право сервітуту".

Визнати недійсним договір про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми від 10.12.2015, укладений між Тростянецькою міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1.

Зобов'язати Фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 повернути територіальній громаді м. Тростянець в особі Тростянецької міської ради земельну ділянку площею 60 кв.м. по АДРЕСА_2, яка була передана на підставі договору про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми від 10.12.2015, у стані, що існував до надання її у користування, шляхом підписання акту прийому-передачі.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (42600, АДРЕСА_1, код ЄДРПОУ НОМЕР_1, р/р НОМЕР_2 у ПАТ КБ «Приватбанк», МФО 337546) на користь Прокуратури Сумської області (40000, м.Суми, вул. Герасима Кондратьєва, 33, код ЄДРПОУ 03527891, р/р 35214005002983 в УДКСУ м.Суми, МФО 820172) 4350,00 грн. судового збору за подачу позову та 4547,40 грн. судового збору за подачу апеляційної скарги.

Доручити господарському суду Сумської області видати відповідний наказ.

Постанова набирає чинності з дня її проголошення і може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом 20-ти днів.

Головуючий суддя Істоміна О.А.

Суддя Барбашова С.В.

Суддя Білецька А.М.