Ухвала суду № 66113891, 20.04.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"20" квітня 2017 р. м. Київ К/800/56202/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого Кравцова О.В.,

суддів Єрьоміна А.В,

Калашнікової О.В.,

секретар судового засідання: Вишняк О.М.,

за участю:

представника третьої особи ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Київського окружного адміністративного суду від 13 березня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2014 року у справі за позовом ТОВ "Ріелторі плюс" до Реєстратора КП "Бучанське бюро технічної інвентаризації", Реєстраційної служби Бучанського міського управління юстиції, третя особа - ОСОБА_3, про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Ріелторі Плюс» (надалі - позивач, Товариство) звернулося до суду з позовом до Реєстратора Комунального підприємства «Бучанське бюро технічної інвентаризації» (надалі - Реєстратор), Реєстраційної служби Бучанського міського управління юстиції (надалі - Реєстраційна служба), третя особа - ОСОБА_3, в якому просило:

визнати неправомірними дії Реєстратора щодо державної реєстрації права власності громадянки ОСОБА_3 на нежиле приміщення АДРЕСА_1;

зобов'язати Реєстраційну службу скасувати запис про державну реєстрацію права власності гр. ОСОБА_3 на нежитлове приміщення АДРЕСА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (реєстраційний номер 32669494 від 22 листопада 2011 року, номер запису 20, в книзі: 6а-61);

зобов'язати Реєстраційну службу поновити попередній реєстраційний запис права власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 25 лютого 2011 року за ТОВ «Ріелторі Плюс».

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 13 березня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2014 року, позов задоволено.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_3 звернулась до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просила судові рішення скасувати, прийняти нове про відмову в задоволенні позовних вимог.

Заперечень на касаційну скаргу не надходило.

Заслухавши доповідь судді, представника третьої особи, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги, прийшов до висновку щодо протиправності вчинення державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на нежиле приміщення АДРЕСА_1

Предметом спору у цій справі, як випливає зі змісту її фактичних обставин, були реєстраційні дії із державної реєстрації за заявником права приватної власності на нежиле приміщення.

Цей спір сторони та суди визнали таким, що належить до юрисдикції адміністративних судів.

Однак колегія суддів Вищого адміністративного суду України із даним висновком не погоджується з огляду на наступне.

Частиною першою статті 2 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень » (далі - Закон № 1952-IV) передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини першої статті 210 Цивільного кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Частинами першою, другою статті 182 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини четвертої статті 334 Цивільного кодексу України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Вказані положення Цивільного кодексу кореспондуються із нормами Закону № 1952-IV, відповідно до частини 3 статті 3 якого, права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Отже, Законом встановлено, що речові права на нерухоме майно підлягають обов'язковій державній реєстрації. Крім того, з аналізу положень Цивільного кодексу та Закону № 1952-IV вбачається, що з державною реєстрацію права власності законодавець пов'язує і момент вчинення правочину щодо купівлі-продажу майна так і власне перехід права власності за таким договором від продавця до покупця.

Відповідно до матеріалів справи, ОСОБА_3 25 лютого 2011 року уклала з ТОВ «Ріелторі Плюс» договір купівлі продажу нежилого приміщення АДРЕСА_1 площею 498,5 кв.м.. Договір посвідчено приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу.

Наказом господарського суду №19/279-10 від 24 лютого 2011 року вирішено стягнути з ТОВ «Ріелторі Плюс» на користь ТОВ «Торговий дім «Насіння» борг в сумі 1112064,68 грн. На виконання вказаного наказу відділом Державної виконавчої служби Бучанського міського управління юстиції прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження ВП№25355841 від 16 березня 2011 року, якою накладено арешт на все майно, що належить ТОВ «Ріелторі плюс» у межах суми звернення у розмірі 11120064,68 грн..

3 червня 2011 року ОСОБА_3 звернулась до КП «Бучанське БТІ» із заявою про державну реєстрацію права власності на вищезазначене нежитлового приміщення площею.

Листом від 4 жовтня 2011 року №350 КП «Бучанське БТІ» їй відмовлено, оскільки постановою про відкриття виконавчого провадження від 16 березня 2011 року на дане майно накладено арешт. Враховуючи те, що перехід права власності не відбувся, у КП «Бучанське БТІ» відсутні підстави для здійснення реєстрації до зняття існуючого арешту.

Третя особа звернулась до суду із позовом про визнання права власності на спірне нежитлове приміщення, виключення з акту опису й арешту майна та звільнення його з під арешту.

Рішенням Ірпінського міського суду від 27 червня 2012 року у справі №2-281/2012 у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 14 листопада 2012 року, рішення Ірпінського міського суду від 27 червня 2012 року змінено, вирішено виключити з акту опису і арешту спірне нежитлове приміщення та звільнити його з під арешту.

22 листопада 2012 року державним реєстратором КП «Бучанського БТІ» зареєстровано право власності ОСОБА_3 на спірне нежитлове приміщення.

Аналіз зазначених фактичних обставин дає підстави вважати, що оспореним реєстраційним діям передує невирішений спір між його учасниками про право цивільне, зокрема, про право на нежитлове приміщення АДРЕСА_1 площею 498,5 кв.м..

Наведена правова ситуація дозволяє дійти такого правового висновку.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені щодо реєстраційних дій, здійснених на основі юридичних фактів, стосовно яких існує спір про право цивільне, в межах якого (за наявності для цього підстав) можуть бути розв'язані й питання, пов'язані з реєстрацією права власності на будівлю. Позаяк ці рішення помилково були розглянуті в порядку адміністративного судочинства, а тому підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю.

Рішення про закриття справи не обмежує сторони у реалізації захисту свого речого права в порядку цивільного судочинства.

Дана правова позиція висвітлена в постанові Верховного Суду України від 24 січня 2017 року у справі № 815/6165/14.

Згідно з частиною першою статті 228 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі з підстав, встановлених статтями 155 і 157 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 1 частини першої, частини другої статті 157 КАС України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції дійшов висновку про скасування рішень судів першої і апеляційної інстанцій та закриття провадження у справі.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Скасувати постанову Київського окружного адміністративного суду від 13 березня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2014 року.

Провадження у справі закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

Заява про перегляд судового рішення в адміністративній справі Верховним Судом України може бути подана з підстав, в порядку та у строки, що встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді: