Ухвала суду № 66098931, 20.04.2017, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний №333/4312/13

Справа № 22-ц/778/1737/17 Головуючий у 1-й інстанції: Наумова І.Й.

Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2017 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Запорізької області у складі:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів Гончар М.С.,

Маловічко С.В.,

секретар Бєлова А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Запорізької міської Ради, треті особи: ЖБК-6 «Комунаровець», шоста Запорізька державна нотаріальна контора про встановлення фікту прийняття спадщини за законом та визнання права власності,

за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 13 вересня 2013 року,-

ВСТАНОВИЛА:

У червні 2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищевказаним позовом, який в ході розгляду справи доповнювала і уточнювала. Зазначала, що її батькам ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на праві спільної сумісної власності належала трикімнатна квартира АДРЕСА_1.

30 листопада 2006 року її мати ОСОБА_5 померла, спадкоємцями першої черги на ? частку квартири були в рівних частках вона, її брат ОСОБА_7 і батько ОСОБА_6 Вона разом з батьком оформили свої спадкові права і отримали свідоцтво про право на спадщину, а 1/6 частки, яку успадкував брат ОСОБА_7, залишилася неоформленою, так як ІНФОРМАЦІЯ_2 брат помер. Спадкоємцем першої черги на належну братові 1/6 частку квартири був батько ОСОБА_6, який фактично прийняв спадщину, так як проживав разом з братом у спадковій квартирі до дня смерті брата, проте своє право на спадок батько не оформив.

25 січня 2008 року батько подарував їй всю належну йому частку у спірній квартирі і вона переїхала проживати в цю квартиру, хоча залишилася зареєстрованою за іншою адресою.

ІНФОРМАЦІЯ_1 батько помер. Із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори вона не зверталася, так як вважала, що фактично прийняла спадщину, оскільки проживала у спірній квартирі.

Посилаючись на вказані обставини, просила суд встановити факт прийняття нею спадщини за законом після смерті батька ОСОБА_6 і визнати за нею право власності на 1/6 частку спірної квартири.

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 13 вересня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволені. Встановлено факт, що ОСОБА_3 прийняла спадщину після смерті батька ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, у вигляді 1/6 частки квартири АДРЕСА_2.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/6 частку вказаної квартири.

Апеляційне провадження відкрито за апеляційною скаргою ОСОБА_4 - доньки ОСОБА_7, яка не приймала участі у розгляді справи у суді першої інстанції.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4 зазначає, що вона являється рідною донькою ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2. В спадковій квартирі батько ніколи не проживав, оскільки фактичним місцем його проживання з 1985 року був будинок АДРЕСА_4 де він і помер. За вказаних обставин вважає, що її дід ОСОБА_6 спадщину після смерті ОСОБА_7 не прийняв, а відтак і позивач ОСОБА_3 не набула права на спадкування 1/6 частки спірної квартир. Вважає, що судом першої інстанції вирішено питання про її права і обов'язки, хоча її не було залучено до розгляду справи. Просить рішення суду скасувати і ухвалити нове, яким відмовити її тітці ОСОБА_3 у задоволенні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно з нормою статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов'язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України).

Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 ЦК України).

Дії, які свідчать про прийняття спадщини спадкоємцем спадщини визначені у частинах 3, 4 статті 1268, статті 1269 ЦК України.

Так, згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Чинне законодавство розмежовує поняття прийняття спадщини (глава 87 ЦК України «Здійснення права на спадкування») та оформлення спадщини (глава 89 ЦК України «Оформлення права на спадщину»).

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК України).

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Однак, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Таким чином, спадкові права є майновим об'єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.

Предметом спору у цій справі являється 1/6 частка трикімнатної квартири АДРЕСА_3, вартістю 33 304 грн. (а.с.16).

За інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності станом на час перегляду судового рішення судом апеляційної інстанції спірна квартира не являється власністю позивача, так як за договором купівлі-продажу від 14.11.2014 року придбана ОСОБА_8

Встановлено, що 30 листопада 2006 року померла ОСОБА_5, після смерті якої залишилася квартира АДРЕСА_3, придбана в період шлюбу з ОСОБА_6 (а.с.7, 70).

Спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_5 були її чоловік ОСОБА_6, донька ОСОБА_3 і син ОСОБА_7

Донька ОСОБА_3, позивач у цій справі, прийняла спадщину після смерті своєї матері, подавши 11 квітня 2007 року відповідну заяву до нотаріальної контори, а чоловік померлої ОСОБА_6 і син ОСОБА_7 фактично вступили в управління спадковим майном, оскільки постійно проживали і були зареєстровані у спадковій квартирі разом із спадкодавцем на день відкриття спадщини (а.с.48, 53).

25 вересня 2007 року ОСОБА_6 отримав свідоцтво про право власності на ? частку квартири в порядку ст. 60, 63 СК України, а також на 1/6 частку квартири в порядку спадкування за законом.

ОСОБА_3 в цей же день також отримала право на спадщину на 1/6 частку спірної квартири (а.с.63-65).

Син ОСОБА_7 свої спадкові права не оформив та помер 17 листопада 2007 року, причина смерті - алкогольна кардіоміопатія ( а.с.110).

Спадкоємцями першої черги після ОСОБА_7 являлися його батько ОСОБА_6 та донька ОСОБА_4 - апелянт по справі.

Ніхто із спадкоємців померлого ОСОБА_7 із заявами про прийняття спадщини або про відмову від прийняття спадщини не зверталися.

Відповідно до довідки Шостої запорізької державної нотаріальної контори від 31.08.2013 року після померлого ОСОБА_7 спадкова справа не заводилася (а.с.46).

Із довідки ЖБК №6 «Комунаровець» від 08.10.2012 року вбачається, що ОСОБА_7 постійно проживав і був зареєстрований в АДРЕСА_3 по день своєї смерті. За вказаною адресою постійно проживав і був зареєстрований і його батько ОСОБА_6 з 1967 року і до дня своєї смерті - 26.08.2010 р. (а.с.95).

Відомості щодо постійного місця проживання ОСОБА_6 і ОСОБА_7, викладені у вказаній довідці ЖБК, об'єктивно підтверджуються актовими записами про їх смерть, в п.10 яких зареєстрованим місцем проживання померлих осіб зазначена адреса спірної квартири (а.с.110, 112).

25 січня 2008 року ОСОБА_6 подарував належні йому 4/6 частки спірної квартири своїй дочці ОСОБА_3 і остання з урахуванням успадкованої нею частки стала власником 5/6 часток спірної квартири (а.с.11).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер (а.с.73).

8 жовтня 2012 року донька померлого ОСОБА_6 - позивач ОСОБА_3 звернулася до Шостої запорізької державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину на 1/6 частку квартири, проте постановою державного нотаріуса від 10 жовтня 2012 року їй відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину як такій, що не подала заяву про прийняття спадщини у шестимісячний строк (а.с.105).

Задовольняючи позов ОСОБА_3 і визнаючи за нею право власності на 1/6 частку квартири, суд першої інстанції виходив з того, що позивач фактично вступила в управління спадковим майном, яке залишилося після смерті її батька ОСОБА_6, так як з 2007 року вона постійно проживала разом з батьком до дня його смерті, інших спадкоємців у нього не було. До складу спадкового майна увійшла 1/6 частка квартири, яку ОСОБА_6 фактично успадкував після смерті свого сина ОСОБА_7, який успадкував вказане майно після смерті своєї матері ОСОБА_5, проте не оформив свої спадкові права.

Обґрунтовуючи незаконність судового рішення ОСОБА_4 зазначала в апеляційній скарзі, що її батько ОСОБА_7 в спадковій квартирі не проживав, оскільки його постійним місцем проживання був будинок АДРЕСА_4 де він фактично проживав з 1985 року до дня своєї смерті. Вона постійно проживала разом зі своїм батьком і фактично прийняла його спадщину.

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_4 надала копію свого свідоцтва про народження, а також акт від 11 лютого 2017 року складений ОСОБА_9,ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12 про те, що ОСОБА_7 з 1985 року проживав по АДРЕСА_4 разом зі своєю співмешканкою ОСОБА_13, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, її донькою ОСОБА_14 і донькою ОСОБА_4 (а.с.144).

Разом з тим відомості, викладені у зазначеному акті, складеному фізичними особами через десять років після смерті ОСОБА_7, спростовуються офіційними даними про його зареєстроване місце проживання до дня його смерті в спадковій квартирі.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадяни України, іноземці та особи без громадянства реєструють своє місце проживання.

Статтею 3 вказаного Закону передбачено, що реєстрація - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесенням цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу.

За змістом вказаної норми місцем проживання особи є її місце реєстрації за певною адресою.

Зважаючи на те, що місцем реєстрації ОСОБА_7 до дня його смерті була спадкова квартира, що визнавалося всіма спадкоємцями померлої ОСОБА_5 і підтверджується належними і допустимими письмовими доказами, передбачених законом підстав для висновку про те, що батько заявниці ОСОБА_4 мав інше постійне місце проживання, немає.

Акт, наданий заявником ОСОБА_4 на підтвердження її доводів про те, що батько з 1985 року до своєї смерті постійно проживав за іншою адресою і вона фактично прийняла спадщину після його смерті, не спростовує офіційні дані про місце зареєстрованого проживання спадкодавця ОСОБА_7 і суперечать фактичним обставинам справи.

Як вбачається із спадкової справи померлої ОСОБА_5, її син ОСОБА_7 із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори не звертався. Проте, в своїх заявах про прийняття спадщини і позивач у цій справі ОСОБА_3 і її батько ОСОБА_6 зазначали про наявність спадкоємця ОСОБА_7, який постійно зареєстрований і проживає в спадковій квартирі (а.с.47-71).

В засіданні апеляційного суду ОСОБА_4 змінила свої пояснення і наполягала на тому, що її батько фактично прийняв спадщину після смерті своєї матері, а вже потім, після 2006 року, виїхав на інше постійне місце проживання. Проте, такі пояснення заявниці являються нелогічними і ніякими належними доказами не підтверджені.

Зважаючи на те, що апелянт ОСОБА_4 не прийняла спадщину ні після смерті свого батька, ні після смерті свого діда, передбачених законом підстав для висновку про те, що судом першої інстанції вирішено питання про її права і обов'язки не вбачається.

Відповідно до вимог ст.ст.3, 292 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Особи, які не брали участі у розгляді справи, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, якщо суд вирішив питання про їх права чи обов'язки.

Юридична заінтересованість особи, яка оскаржує судове рішення в апеляційному порядку, зобов'язує його довести як наявність спірних матеріальних правовідносин, так і ту обставину, що його права порушені і вони можуть бути захищені у визначений ним спосіб.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Після смерті свого батька ОСОБА_7 , яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_2, його донька ОСОБА_4 протягом майже десяти років жодних дій на реалізацію своїх спадкових прав не вчиняла, із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори не зверталася.

Не було вчинено таких дій заявником ОСОБА_7 протягом семи років і після смерті її діда ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

За вказаних обставин передбачених законом підстав для висновку про те, що оскаржуваним рішенням порушені спадкові права ОСОБА_7 не має.

Доводи апеляційної скарги про те, що позов заявлено до неналежного відповідача являються неспроможними, оскільки ОСОБА_7 не прийняла спадщину ні після смерті свого батька ОСОБА_7, ні після смерті свого діді ОСОБА_6 За вказаних обставин саме територіальна громада являється належним відповідачем, оскільки саме до неї переходить право на відумерле майно.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що право на справедливий суд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції повинно тлумачитися в контексті Конвенції, яка, серед іншого, проголошує верховенство права, одним із основоположних аспектів якого є принцип юридичної визначеності, який вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилося під сумнів (див. рішення суду у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania)[ВП], № 28342/95, п. 61, ECHR 1999-VII).

Цей принцип передбачає повагу до остаточності судових рішень та наполягає на тому, щоб жодна сторона не могла вимагати перегляду остаточного та обов'язкового судового рішення просто задля нового розгляду та постановлення нового рішення у справі. Відступи від цього принципу є виправданими лише тоді, коли вони обумовлюються обставинами суттєвого та неспростовного характеру (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), № 52854/99, п. 52, ECHR 2003-X).

В рішенні Європейського суду з прав людини у справі Бочан проти України (№2) від 5 лютого 2015 року щодо принципу юридичної визначеності, права на справедливий суд (п.п57-58 рішення) наголошено, що складовою права на справедливий суд є принципи resiudicata або юридичної визначеності у цивільному провадженні, зокрема коли таке провадження стосується третіх осіб, які мають власні законні інтереси, що повинні захищатися. Більше того, навіть якщо Договірною Стороною передбачено можливість подання на підставі рішення Суду клопотання про відновлення завершеного судового провадження, саме національні органи влади мають визначити порядок розгляду такого клопотання та встановити критерії визначення, чи необхідне у конкретній справі відновлення провадження.

Отже вирішуючи питання про перегляд судового рішення, суд повинен забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Зважаючи на те, що скаржник ОСОБА_4 не прийняла спадщину ні після смерті свого батька, ні після смерті свого діда, спірне майно на час оскарження судового рішення відсутнє, підстав для скасування оскаржуваного рішення через чотири роки після його ухвалення судова колегія не вбачає.

Згідно п. 1 ч. 1 ст.ст. 307, 308 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Керуючись ст. ст.307,308,313, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 13 вересня 2013 року по цій справі залишити без зміни.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: