Рішення № 66098924, 20.04.2017, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 524/8483/15-ц Номер провадження 22-ц/786/778/17Головуючий у 1-й інстанції Андрієць Д. Д. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2017 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області у складі:

головуючого судді: Хіль Л.М.,

суддів: Абрамова П.С., Лобова О.А.,

за участю секретаря: Колодюк О.П.,

за участю: представника позивача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3,

розглянула у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 23 листопада 2016 року по справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, Полтавського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» про поділ майна та обов`язків подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про визнання права власності на квартиру та стягнення грошової компенсації.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, -

В С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2015 року ОСОБА_5 звернувся до Автозаводського районного суду м.Кременчука з позовом до ОСОБА_6, Полтавського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» про поділ майна та обов'язків подружжя. В обґрунтування позову зазначив, що 29 квітня 2006 року він уклав шлюб з відповідачкою. 21.12.2007 року між його дружиною та Полтавським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» було укладено кредитний договір № 662 на будівництво (реконструкцію) трикімнатної квартири за адресою: м.Кременчук, квт.304АДРЕСА_1. Після будівництва (реконструкції) квартири, на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між відповідачами було укладено договір іпотеки квартири, збудованої за рахунок коштів пільгового довготермінового кредиту. 07 грудня 2012 року шлюб між ним та відповідачкою було розірвано. Бажаючи здійснити поділ квартири, яка є спільним майном подружжя та брати участь у погашенні кредитної заборгованості за свою частину й бути другим іпотекодавцем на рівні з ОСОБА_6, прохав суд визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2; визнати його та ОСОБА_6 солідарними боржниками по сплаті кредитних зобов'язань за кредитним договором №662 від 21.12.2007р. на придбання трикімнатної квартири за адресою: м.Кременчук, квартал 304АДРЕСА_3; визнати його другим іпотекодавцем за договором іпотеки квартири.

У лютому 2016 року ОСОБА_6 звернулась до суду із зустрічним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що у період шлюбу в рахунок погашення кредиту нею було сплачено 41319,56 грн., а після припинення шлюбних відносин - приблизно 31000 грн. Разом з тим, у шлюбі ОСОБА_5 за спільні кошти подружжя було придбано транспортний засіб «Хюндай Елантра» (за дорученням) та він мав депозитні вклади у банках. Вказане майно також є спільною власністю подружжя, а тому вона має право на 1/2 його частину. Посилаючись на вказані обставини, просила визнати квартиру АДРЕСА_4 її приватною власністю та стягнути з ОСОБА_5 грошову суму в якості компенсації за спільне майно в розмірі 50000 грн.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 23 листопада 2016 року позов ОСОБА_5 до ОСОБА_6, Полтавського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» про поділ майна та обов'язків подружжя задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частину квартири за адресою: Полтавська обл., м. Кременчук, квартал 304АДРЕСА_5, загальною площею 71,00 кв.м.

Визнано ОСОБА_5 другим боржником по сплаті кредитних зобов'язань за кредитним договором № 662 від 21.12.2007 року, укладеним між Полтавським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» та сім'єю в особі ОСОБА_7

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про визнання права власності на квартиру та стягнення грошової компенсації задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 грошові кошти в сумі 28,46 грн. та 0,28 євро.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 судові витрати пов'язані з оплатою судового збору в сумі 1361,56 грн..

Стягнуто з Полтавського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» на користь ОСОБА_5 судові витрати пов'язані з оплатою судового збору в сумі 243,60 грн.

Стягнуто з ОСОБА_6 на користь держави судовий збір в сумі 2323,83 грн.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь держави судовий збір в сумі 43,96 грн.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 судові витрати, пов'язані з оплатою судового збору в сумі 0,39 грн..

Не погодившись із вказаним рішенням, його в апеляційному порядку оскаржила ОСОБА_6, посилаючись на порушення місцевим судом норм матеріального та процесуального права, прохала його скасувати в частині задоволення позову ОСОБА_5 та часткової відмови у задоволенні її позову, ухваливши нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_5 у повному обсязі, а її зустрічний позов задовольнити у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_6 зазначила, що вона не погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності, а тому підлягає поділу по ? кожному з подружжя; про недоведеність того, що спірна квартира є особистим майном ОСОБА_6

Зазначила, що зі змісту кредитного договору №662 та договору іпотеки вбачається, що ними не встановлено солідарного обов`язку ОСОБА_5 та ОСОБА_8 сплачувати грошові кошти, вказані договори було укладено лише з кредитором ОСОБА_6 Аналогічний солідарний обов`язок не встановлено і законом, а отже, висновок суду першої інстанції не встановлено ні договором, ні у законі.

Також апелянт вважає, що судом першої інстанції не враховано, що при поділі спільної сумісної власності подружжя зобов`язання між подружжям не розподіляються, а враховуються.

Вважає, що судом не було досліджено та враховано скільки спільних коштів подружжям було сплачено по кредиту до моменту припинення спільного проживання однією сім`єю; при поділі між подружжям квартири, кредит за яку виплачений частково, поділу підлягає тільки та частина квартири (будинку), кредит за яку вже виплачений. Вважає, що інша частина кредиту підлягає подальшій виплаті, тому, хто буде продовжувати виплачувати кредит, і належатиме право власності на залишок квартири.

Апелянт також вказала, що у відповідності до норми ст. 520 ЦК України, боржник у зобов`язанні може бути змінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

З матеріалів справи вбачається, що позивач не ставив питання про сплату кредиту у рівних частках, а ставив питання про його сплату в солідарному порядку, що чинним законодавством не передбачено.

Зазначила, що судом не враховано, що після розірвання шлюбу ОСОБА_6 самостійно виплачує кредит й грошові кошти, за які вносилися перші внески за спірну квартиру також були її особистою приватною власністю.

Вказала, що судом першої інстанції надано не належну оцінку її доводам про придбання у період шлюбу за спільні кошти подружжя транспортного засобу «Хюндай Елантра» (за дорученням), який пізніше було продано, додано кошти, набуті сторонами в шлюбі, та придбано новий автомобіль «Субару Легасі» вже на ім`я ОСОБА_5, яким він користується.

Колегія суддів, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, вислухавши пояснення учасників процесу, дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, з наступних підстав.

Відповідно до норм ч. 1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 307 ЦПК України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по-суті позовних вимог.

За змістом п. 2, п. 3 та п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України, підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є, зокрема, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, порушення або неправильне застосування норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи.

У відповідності до ст.213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно ч. 3 ст. 10, що також передбачено і ст. 60 ч.1 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 3 ст. 60 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно ч. 1 ст. 61 ЦПК України, обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

З матеріалів справи вбачається, що 29 квітня 2006 року Центральним відділом реєстрації актів цивільного стану Кременчуцького міського управління юстиції Полтавської області було зареєстровано шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_6

Рішенням Автозаводського районного суду м.Кременчука від 12 листопада 2012 року шлюб між ними було розірвано. Прізвище позивача після розірвання шлюбу «Дволітко» змінено на дошлюбне «Мала» (т.1, а.с.10).

21 грудня 2007 року між Полтавським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» та сім'єю в особі ОСОБА_7 було укладено кредитний договір № 662, відповідно до якого Фонд надав позичальнику прямий адресний (цільовий) кредит у сумі 223593,00 грн. на будівництво (реконструкцію) житла загальною площею 71,25 м.кв. згідно з проектом за адресою: м.Кременчук, квт. 304АДРЕСА_1. (т. 1, а.с. 14-16).

20 вересня 2013 року було укладено додатковий договір до кредитного договору № 662 від 21.12.2007 року, згідно з яким в тексті договору, додатків та додаткових договорів до нього прізвище, ім`я, по-батькові позичальника «Дволітко Ірина Вячеславівна» змінено на «Мала Ірина Вячеславівна» (т.1, а.с. 22).

20 травня 2009 року між ОСОБА_7 та Полтавським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», за письмовою згодою ОСОБА_5, було укладено договір іпотеки квартири, збудованої за рахунок коштів пільгового довготермінового кредиту, відповідно до умов якого, для забезпечення своєчасного виконання зобов'язань за кредитною угодою від 21.12.2007 року №662 іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю: квартиру 104 в б. 16, по квт. 304 в м. Кременчуці, збудованої за рахунок коштів кредиту (т.1, а.с.11-13).

Згідно бухгалтерської довідки Полтавського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» станом на 04.12.2012 року погашено суму кредиту в розмірі 41319,57 грн. За період з 04.12.2012 року по 18.08.2015 року ОСОБА_6 погашений кредит в розмірі 24183,70 грн., залишок кредиту до погашення становить - 157320,73 грн. (т.1, а.с.28, 30). Зазначений розмір вбачається й з картки позичальника по обліку повернення кредиту (а.с. 64-65) та копій квитанцій по кредиту у яких платником зазначено ОСОБА_6 (а.с. 66-77) та ОСОБА_7 (а.с. 72-78).

Відповідно до довідки з територіального сервісного центру №5342 Регіонального сервісного центру в Полтавській області МВС України від 01.03.2016р. за №813, згідно автоматизованої системи управління обліком транспортних засобів та водіїв «ДАІ 2000» та бази даних «НАІС ДДАІ», в період з 29.04.2006р. по 07.12.2012р., за ОСОБА_5, не реєструвались транспортні засоби (т. 1, а.с.139).

Згідно з інформацією з відповіді ПАТ КБ «Приватбанк» від 12.05.2016 року №20.1.0.0.0/7-20160506/7186 за ОСОБА_5 значиться відкритим депозитних рахунок. З доданої до відповіді виписки по рахунку вбачається, що станом на 20.06.2012 року залишок на рахунку становить 53,87 грн.(т.1, а.с.185-186).

З відповіді ПАТ АКБ «Індустріалбанк» вбачається, що станом на 03.12.2012 року залишок на рахунках, відкритих на ім'я ОСОБА_5 складає: 0,56 євро та 3,04 грн.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 СК України, сім`ю утворюють особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Згідно з нормою ч. 1 ст. 21 СК України, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Статтею 57 СК України визначено перелік майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.

Згідно з нормами ч.ч. 1, 2 ст. 60 СК України, майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є зарплата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Під майном ч. 1 ст. 190 ЦК України має на увазі окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Згідно з нормою ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Отже, розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Відповідно до норм ст. 65 СК України, дружина чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально посвідчена. Договір, укладений одним з подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України.

Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або шлюбним договором. Частини 2 та 3 зазначеної статті передбачають підстави для можливості суду відступити від засади рівності часток подружжя та для збільшення частки одного з подружжя.

Відповідно до норм ч. 2, 4-5 ст. 71 СК України, неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

У п. 23 Постанови пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», зазначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК), ч. 3 ст. 368 ЦК) , відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.

Відповідно до п. 24 зазначеної постанови пленуму, до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК).

Згідно з п. 25 вказаної постанови пленуму, вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду

відповідної грошової суми .

У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

У п. 29 постанови пленуму зазначено, що відповідно до положень статей 57, 61 СК, ст. 52 ЦК майно приватного підприємства чи фізичної особи - підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.

Пункт 30 постанови пленуму передбачає, що рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК.

У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або

приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Отже, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов'язки. Договір, укладений одним із подружжя, створює обов'язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім'ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім'ї.

Враховуючи вищезазначене та встановлені фактичні обставини, можна дійти висновку, що у подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані у позику грошові кошти та придбану квартиру також виникає зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

З огляду на викладене, правильним є висновок суду першої інстанції про те, що спірна квартира була придбана сторонами у період шлюбу за кошти, отримані саме сім`єю за кредитним договором, а отже, вона є об`єктом спільної сумісної власності подружжя з моменту її придбання й тому, ОСОБА_5 має право на ? її частину.

Матеріалами справи не доведено, що спірна квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_6 та не заслуговують на увагу доводи апелянта про те, що зі змісту кредитного договору №662 та договору іпотеки вбачається, що ними не встановлено солідарного обов`язку ОСОБА_5 та ОСОБА_8 сплачувати грошові кошти, вказані договори було укладено лише з кредитором ОСОБА_6, а тому лише вона є боржником за вказаними зобов`язаннями і набуде право власності на усю квартиру після остаточного виконання зобов`язання.

Разом з тим, колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_5 щодо визнання його боржником по сплаті кредитних зобов`язань за кредитним договором № 662 від 21.12.2007 року, укладеним між Полтавським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» та сім`єю в особі ОСОБА_7, з огляду на наступне.

Як вже, зазначалось вище, виходячи з вимог ч. 4 ст. 65 СК України, дружина і чоловік незалежно від розірвання шлюбу мають рівні права та обов'язки щодо спільно нажитого у шлюбі майна, а розірвання шлюбу не звільняє подружжя від зобов'язань за кредитом.

ОСОБА_5 та ОСОБА_6 після розірвання шлюбу мали рівні обов`язки щодо виконання кредитного договору, тобто є з позивачем солідарним боржниками, кредитні зобов`язання подружжям у повному обсязі не виконані, що підтверджується відповідною довідкою, після розірвання шлюбу ОСОБА_6 сплачувала певні кошти за користування кредитом.

Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, згідно 520 ЦК України боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_5 звертався до Полтавського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» з пропозицією внести зміни до кредитного договору в частині зазначення його солідарним боржником поряд із ОСОБА_6

08.09.2015 року за вих. №01/717 Полтавське регіональне управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» повідомило ОСОБА_5, що відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Таким чином, внесення змін до договору можливо принаймні за наявності обов`язкової згоди всіх сторін договору, з огляду на що кредитор не прийняв пропозицію ОСОБА_5 від 18.08.2015 року щодо внесення змін до Кредитного договору № 662 від 21.12.2017 року (т.1, а.с. 29)

Доказів того, що ОСОБА_5 звертався до ОСОБА_6 із пропозицією щодо внесення його до кредитного договору як співборжника матеріали справи не містять.

З огляду на вищевказані норми та встановлені обставини справи, суд дійшов до помилкового та передчасного висновку про визнання ОСОБА_5 другим боржником по сплаті кредитних зобов`язань за кредитним договором № 662 від 21.12.2007 року.

Колегія суддів також погоджується і з висновками суду першої інстанції щодо недоведеності ОСОБА_6 того, що за час шлюбу нею з ОСОБА_5 було придбано будь-який транспортний засіб.

В іншій частині апеляційна скарга не спростовує висновків суду першої інстанції, що зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного дослідження наданих сторонами доказів, доводів та заперечень сторін, яким судом дана відповідна правова оцінка.

Розгляд справи проведений з дотриманням принципу змагальності та диспозитивності, а оцінка доказів проведена відповідно до норм ст. 212 ЦПК України.

Апеляційна скарга не містить нових фактів чи засобів доказування, які б спростовували висновки суду першої інстанції. Наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів, незгоди апелянта з висновками суду першої інстанції та з їх оцінкою, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального і процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 303, 304, 307 ч. 1 п. 2, 309 ч. 1 п.п. 3, 4, 314, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів,-

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 23 листопада 2016 року скасувати в частині визнання ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, другим боржником по сплаті кредитних зобов`язань за кредитним договором № 662 від 21.12.2007 року, укладеним між Полтавським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» та сім`єю в особі ОСОБА_7.

Ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовної вимоги.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий: Л.М. Хіль

Судді: П.С. Абрамов

ОСОБА_9

З оригіналом згідно: ОСОБА_1