Рішення № 66048457, 13.04.2017, Господарський суд Запорізької області

номер провадження справи 28/21/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.04.2017 Справа № 908/472/17

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, (АДРЕСА_1),

до відповідача: Державного підприємства "Бердянське агроторгове підприємство" (71100, Запорізька область, м. Бердянськ, вул. Володимира Довганюка, 84),

про стягнення 36 000,00 грн.,

Суддя Федорова О.В.

Представники сторін:

від позивача: ОСОБА_2, довіреність б/н від 10.03.2017 р.;

від відповідача: Бобровник К.В., довіреність б/н від 28.03.2017р.;

СУТНІСТЬ СПОРУ:

До господарського суду Запорізької області 09.03.2017 р. звернувся позивач - Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 з позовною заявою до відповідача - Державного підприємства "Бердянське агроторгове підприємство" про застосування наслідків недійсності правочину в порядку ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України, а саме: стягнення з відповідача коштів в сумі 36000,00 грн., набутих за недійсним правочином - договором зберігання з правом користування від 01.10.2013 р., укладеним між сторонами та визнаним недійсним рішенням господарського суду Запорізької області від 07.10.2017р. у справі №908/2552/15-г.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу від 09.03.2017 р. №908/472/17 призначено до розгляду судді Федорової О.В.

Ухвалою суду від 10.03.2017 р. порушено провадження у справі №908/472/17, присвоєно справі номер провадження 28/21/17, судове засідання призначено на 05.04.2017 р. В порядку ст. 65 ГПК України, суд зобов'язав сторони надати документи для всебічного та повного з'ясування фактичних обставин справи.

Представник позивача в судовому засіданні 05.04.2107 р. підтримав заявлені позовні вимоги.

Представник відповідача проти заявлених позовних вимог заперечив.

Від відповідача 05.04.2017 р. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи з метою виконання вимог суду, а також клопотання про залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Міністерства аграрної політики та продовольства України. В обґрунтування необхідності залучення третьої особи відповідач послався на те, що державне підприємство «Бердянське агроторгове підприємство» засновано на державній власності та входить до сфери управління Міністерства аграрної політики та продовольства України, а відтак прийняття рішення по цій справі може вплинути на обов'язки вищезазначеного міністерства.

Представник відповідача в судовому засіданні 05.04.2017 р. підтримав клопотання відповідача.

В судовому засіданні 05.04.2017 р. були присутні представники обох сторін.

Розглянувши клопотання відповідача про залучення третьої особи, суд відмовив у його задоволенні, оскільки рішення по цій справі, на думку суду, жодним чином не вплине на права та обов'язки Міністерства аграрної політики та продовольства України. Результат розгляду клопотання зафіксовано в протоколі судового засідання від 05.04.2017 р.

В судовому засіданні 05.04.2017 р. оголошено перерву до 13.04.2017р. з метою надання представнику відповідача часу для підготовки письмових заперечень на позовну заяву.

Відповідач 13.04.2017 р. надав відзив на позов, у якому не погоджується з позовними вимогами та просить відмовити в задоволенні позову, оскільки спірні грошові кошти в сумі 36000,00 грн. були сплачені позивачем за фактичне користування майном в період дії договору. Також вказує, що за час користування майном за позивачем обліковується заборгованість в розмірі 102831,00 грн. (за вирахуванням сплачених 36000,00 грн.), яку позивач повинен відшкодувати відповідачу в порядку ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України. Крім того, вважає, що позивач безпідставно посилається на норми ст. 1212 Цивільного кодексу України для застосування наслідків недійсного правочину, оскільки правовідносини сторін мають договірний характер. В обґрунтування своєї позиції посилається на висновок Верховного Суду України, викладений в постановах від 24.09.2014р. у справі №6-122цс14 та від 03.06.2015 р. у справі №6-100цс15.

Позивач, у свою чергу, надав 10.04.2017 р. нормативно-правове обґрунтування позовних вимог, в яких зауважив, що недійсний договір не породжує юридичних наслідків з моменту його укладення і згідно з приписами абз. 2 ч. 1 ст.216 Цивільного кодексу та ч. 2 ст.208 Господарського кодексу України в разі визнання недійсним договору кожна сторона повинна повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

13.04.2017 р. до господарського суду надійшла зустрічна позовна заява державного підприємства "Бердянське агроторгове підприємство" до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про застосування наслідків недійсності правочину - стягнення 102 831,00 грн.

Ухвалою суду від 13.04.2017 р. відмовлено у прийняті зустрічної позовної заяви на підставі п.1 ч.1 ст. 62 ГПК України, оскільки вона подана після початку розгляду справи по суті.

В судовому засіданні 13.04.2017 р. були присутні представники обох сторін.

Представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги.

Представник відповідача проти позовних вимог заперечив з підстав, викладених у відзиві.

Розгляд справи здійснювався без застосування технічних засобів фіксації судового процесу та закінчений в судовому засіданні 13.04.2017 р. оголошенням вступної та резолютивної частин рішення.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд

ВСТАНОВИВ:

01.10.2013 р. державним підприємством "Бердянське агроторгове підприємство" (власник, відповідач) та приватним підприємцем ОСОБА_1 (зберігач, позивач) укладено договір зберігання з правом користування №1.

Відповідно до п. 1.1 цього договору в порядку та на умовах, визначених цим договором, за актом прийому-передачі, який є невід'ємною частиною цього договору, власник передає, а зберігач приймає на зберігання "майно", яке розташовано за адресою: м. Запоріжжя, вул.Базова, 1а.

У пунктах 1.2, 1.3 договору визначено, що майно передається на зберігання за актом прийому-передачі, в якому зазначається найменування, кількість та загальна вартість майна, що передається на зберігання. Зберігач має право користуватися майном.

Згідно з пунктами 1.4, 1.5 договору плата за користування майном становить 12000 грн. з ПДВ на місяць. Оплата за користування майном здійснюється у безготівковому порядку. Перерахування грошових коштів на поточний рахунок власника здійснюється не пізніше 05 числа місяця, що настає за звітним.

За умовами п. 2.1.3 договору зберігач зобов'язаний повернути майно власникові за вимогою останнього, поданою відповідно до п. 3.2.

Відповідно до п. 3.2 договору власник має право у будь-який час вимагати у зберігача повернення майна, яке знаходиться на зберіганні, попередивши про це зберігача за 30 робочих днів письмовим повідомленням (передане особисто, відправлене поштою, відправлене засобами електронного або факсимільного зв'язку).

Пунктом 6.1 договору встановлено, що договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і скріплення печатками та дії до 01.04.2014 р.

Вказаний договір зберігання з правом користування №1 від 01.10.2013р. був визнаний недійсним з моменту укладення рішенням господарського суду Запорізької області від 07.10.2015 р. у справі №908/2552/15-г, яке залишено без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 16.12.2015 р. та набрало законної сили.

Згідно з ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Враховуючи викладене, обставини, встановлені рішенням господарського суду Запорізької області від 07.10.2015 р. у справі №908/2552/15-г, яке прийнято за участю тих самих сторін спору, не підлягають доведенню знову при розгляді справи № 908/472/17.

За приписами ч. 3 ст. 207 Господарського кодексу України виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі, якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Таким чином, договірні зобов'язання сторін за договором зберігання з правом користування №1 від 01.10.2013р. припинились з моменту набрання чинності судовим рішенням і даний договір, як було встановлено судом, не породив правових наслідків для сторін з моменту його укладення.

За користування майном згідно договору зберігання ФОП ОСОБА_1 сплатив на користь ДП "Бердянське агроторгове підприємство" 36000,00 грн. платіжними дорученнями №271213 від 27.12.2013 р. на суму 18000,00 грн., №1 від 31.01.2014 р. на суму 12000,00 грн., №1802 від 18.02.2014 р. на суму 6000,00 грн. Таким чином, відповідачем було сплачено за 3 місяці користування майном з жовтня по грудень 2013 р.

Посилаючись на факт визнання договору зберігання недійсним, Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 просить суд застосувати наслідки недійсності правочину в порядку ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України, а саме: стягнути з відповідача кошти в сумі 36000,00 грн.

Статтею 216 Цивільного кодексу України встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

У пунктах 2.5 та 2.5.1 постанови пленуму Вищий господарський суд України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" роз'яснено, що правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) або в інших.

У зв'язку з цим господарським судам слід мати на увазі, що визнання правочину (господарського договору) недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Тому для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину; винятки з цього правила можливі, якщо вони випливають із закону (абзац шостий підпункту 3.3, підпункт 3.6 і підпункт 3.7 пункту 3 цієї постанови).

Згідно з нормами ч. 2 ст. 208 Господарського кодексу України у разі визнання недійсним зобов'язання кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Враховуючи те, що договір зберігання з правом користування №1 від 01.10.2013р. не породжує правових наслідків з моменту його укладення, суд приходить до висновку, що кошти в сумі 36000,00 грн. були безпідставно сплачені позивачем на виконання цього правочину.

За приписами ч. ч. 1, 2 ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи було безпідставне набуття або збереження майна результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб, чи наслідком події.

Пунктом 1 частини 3 статті 1212 Цивільного кодексу України встановлено, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Таким чином, норми статті 1212 Цивільного кодексу України прямо передбачають її застосування до правовідносин з повернення виконаного за недійсним правочином.

Норми ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України щодо застосування наслідків недійсності правочину та п. 1 ч. 3 ст. 1212 Цивільного кодексу України щодо повернення отриманого за недійсним правочином є кореспондуючими та не виключають застосування одна одної.

В даному випадку норма ч.1 ст. 216 Цивільного кодексу України є загальною, і встановлює наслідки недійсності правочину, а норми п. 1 ч. 3 ст. 1212 Цивільного кодексу - спеціальними, конкретизуючими нормами, що передбачають обов'язок особи, яка безпідставно утримує майно, отримане за недійсним правочином, повернути його потерпілому або відшкодувати його вартість.

Так, наприклад, норма ч. 2 ст. 216 Цивільного кодексу України передбачає відшкодування збитків у зв'язку із вчиненням недійсного правочину, а вже порядок відшкодування збитків регулюється нормами статті 22, 23 Цивільного кодексу України та правилами, встановленими для зобов'язань, що виникають із факту заподіяння шкоди, тобто за правилами позадоговірної (деліктної) відповідальності, оскільки положення норм про недійсність правочинів такого порядку не встановлюють.

Суд звертає увагу: стаття 1212 Цивільного кодексу України містить пряму вказівку на те, що положення цієї глави застосовуються до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Суд зазначає, що для виникнення зобов'язання зі збереження майна без достатньої правової підстави необхідна наявність таких умов: збільшення або зберігання майна однією стороною з одночасним зменшенням його в іншої сторони, та відсутність правової підстави для подальшого зберігання майна.

Після визнання договору зберігання недійсним відносини сторін не можуть регулюватися будь-якими договірно-зобов'язальними нормами. Натомість, між сторонами (з моменту такого визнання) виникли зобов'язання у зв'язку зі збереженням майна (відповідачем коштів позивача) без достатньої правової підстави, оскільки підстава, на якій воно було набуто (договір), згодом відпала (у зв'язку з визнанням договору недійсним).

Крім того, судом встановлено, що у зв'язку з несплатою за користування майном в період з січня по березень 2014 року (до закінчення дії договору) на загальну суму 36000,00 грн. державне підприємство "Бердянське агроторгове підприємство" зверталося до господарського суду Запорізької області з позовом до приватного підприємця ОСОБА_1 про стягнення 36000,00 грн. заборгованості за договором зберігання з правом користування № 1 від 01.10.2013 р.

Рішенням господарського суду Запорізької області від 24.03.2016 р. у справі №908/5092/15, яке набрало законної сили, в позові було відмовлено повністю з посиланням на те, що укладений сторонами договір зберігання з правом користування №1 від 01.10.2013р. не породжує правових наслідків з моменту його укладення, а тому у позивача відсутні правові підстави вимагати у відповідача сплати за користування майном згідно цього договору.

Таким чином, суд прийшов до висновку, що умови договору зберігання та норми зобов'язального договірного права не можуть застосуватися до спірних правовідносин сторін.

Висновки Верховного Суду України, викладені в постановах від 24.09.2014 р. у справі №6-122цс14 та від 03.06.2015 р. у справі №6-100цс15, не суперечать висновку господарського суду, що норми ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України та п. 1 ч. 3 ст. 1212 Цивільного кодексу України є кореспондуючими та не виключають застосування одна одної. Вказані судові акти навпаки підтверджують зазначену правову позицію, оскільки в цих постановах йде мова про неможливість застосування норм ст. 1212 Цивільного кодексу України до правовідносин сторін, які регулюються діючими договорами, і про застосування норм ст. 1212 Цивільного кодексу України до правовідносин сторін щодо повернення виконаного за недійсним правочином.

Так, у постанові Верховного Суду України від 03.06.2015 р. у справі №6-100цс15 зазначено, що «договори визнані недійсними не були і виконані сторонами, тому існування між ними зобов'язальних відносин, які виникли з угод, унеможливлює застосування до цих правовідносин норму статті 1212 Цивільного кодексу України, предметом регулювання якої є безпідставне набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків, зокрема внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним.

Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі».

Такого самого висновку дійшов Верховний Суд України і при розгляді справи №6-122цс14, зазначивши в постанові від 24.09.2014 р., що відносини, які склалися між сторонами, є договірними, тому судом помилково застосовано до них ст. 1212 ЦК України.

Господарський суд Запорізької області при розгляді даної справи аналізує, застосовує та посилається на думку Верховного Суду України, викладену в постановах у справах №6-100цс15 та №6-122цс14, оскільки вони винесені з питань неоднакового застосування судами законодавства при розгляді справ, що в силу приписів ч. 1 ст. 111-28 ГПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Суд звертає увагу відповідача, що позиція, викладена Верховним Судом України у зазначених судових актах, на які він посилається в обґрунтування своєї правової позиції, жодним чином не спростовує позицію позивача, а навпаки підтверджує її.

В даному випадку зобов'язання за договором зберігання в силу ч. 3 ст. 207 Господарського кодексу України є припиненими з дня набрання рішенням суду законної сили як такі, що вважаються недійсними з моменту їх виникнення, і вимога позивача щодо стягнення сплаченої оплати ґрунтується не на договірному зобов'язанні за договором зберігання, а на цивільно-правовому зобов'язанні, визначеному статтею 1212 Цивільного кодексу України.

Викладене свідчить про помилковість доводів відповідача про те, що спірні правовідносини сторін щодо повернення сплачених за договором коштів не регулюються положеннями статті 1212 Цивільного кодексу України.

Відповідач не надав доказів повернення позивачу безпідставно отриманих коштів у сумі 36000,00 грн.

Доводи відповідача про наявність у позивача заборгованості за час користування майном судом не приймаються при розгляді даної справи, оскільки вони мають самостійний характер та повинні бути предметом окремого судового позову.

За таких обставин, суд дійшов висновку про правомірність заявлених позовних вимог про стягнення з відповідача коштів, набутих за недійсним правочином, в сумі 36000,00 грн.

Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати покладаються на відповідача.

Керуючись ст.ст. 22, 33, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Стягнути з Державного підприємства "Бердянське агроторгове підприємство" (71100, Запорізька область, м. Бердянськ, вул. Володимира Довганюка, 84, ідентифікаційний код 37622497) на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) кошти, набуті за недійсним правочином, в сумі 36000,00 грн. (тридцять шість тисяч грн. 00 коп.) та витрати на сплату судового збору в сумі 1600,00 грн. (одна тисяча шістсот грн. 00 коп.).

Видати наказ.

Відповідно до ч. 5 ст. 85 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення оформлено і підписано, згідно із вимогами ст. 84 ГПК України, 18 квітня 2017 р.

Суддя О.В. Федорова