Постанова № 66044853, 13.04.2017, Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

13 квітня 2017 рокум. Ужгород№ 807/222/16

Закарпатський окружний адміністративний суд в складі колегії суддів:

Головуючого судді Шешеня О.М.;

Суддів: Гаврилко С.Є., Луцович М.М.;

при секретарі Пирожук Н.П.

за участю:

позивача: ОСОБА_1, представник - ОСОБА_3;

відповідача: Державна міграційна служба України, представник - Радь О.І.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання незаконним та скасування рішення, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі-позивачка) звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі-відповідач) про визнання незаконним та скасування рішення про позбавлення її статусу біженця.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 15 березня 2016 року позивачка отримала повідомлення № 5.2/7 Головного управління ДМС України в Закарпатській області від 14 березня 2016р. про позбавлення її статусу біженця. У повідомленні зазначено, що відповідно до статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відповідачем прийнято рішення від 25 лютого 2016р. № 116-16 про позбавлення ОСОБА_1 статусу біженця у зв'язку з тим, що вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці.

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, гр.-ка Сомалі, перебуває в Україні з 2010 року. Рішенням Держкомнацрелігій № 318-11 від 23.03.2011 року їй надано статус біженця. Двоє її неповнолітніх дітей є громадянами України. Позивачка вивчає українську мову, діти відвідують дитсадок. Позивачка добропорядна, дотримується законодавства України, має відповідні права і обов'язки. Зокрема, вільно переміщується територією України. Разом з тим, у липні місяці 2015 року, вона була затримана в таксі у Берегівському районі Закарпатської області представниками Державної прикордонної служби України, і звинувачена у спробі нелегального перетину державного кордону України.

Право на свободу пересування являє собою гарантовану державою, за допомогою закону, суб'єктивну можливість людини пересуватися (переміщатися) в необхідному напрямку, використовуючи всі допустимі шляхи та засоби, не порушуючи при цьому прав і свобод інших осіб.

Окрім цього, в позовних вимогах також послалася на норми міжнародного законодавства, зокрема на норми Загальної декларації прав людини та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також на норми Конституції України, Цивільного кодексу України, Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Додатково зазначила в позовних вимогах, що мотиви з яких виходила Державна міграційна служба, виносячи оскаржуване рішення їй не відомі так само, як і будь-які факти і обставини на яких ґрунтується висновок відповідача про загрозу національній безпеці України з її боку.

Тому, просила визнати незаконним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25 лютого 2016 року № 116-16 про позбавлення її статусу біженця.

В судовому засіданні представник позивачки позов підтримав з мотивів, наведених у позовній заяві, а також в наданих додаткових поясненнях щодо обґрунтування позовної заяви (а.с.73-78).

В судовому засіданні представник відповідача проти задоволення позову заперечив з підстав, викладених в запереченнях на позовну заяву (а.с.18-20).

Розглянувши подані сторонами документи та проаналізувавши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовна заява підлягає до задоволення, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено, що Рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій про надання статусу біженця від 23 березня 2011 року № 318-11 підтримано висновок Управління міграційної служби у Закарпатській області та надано статус біженця громадянці Сомалі, ОСОБА_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.24).

В подальшому, на підставі протоколу адміністративного затримання від 03.07.2015 року (а.с.131-132), листом Першого заступника Голови Державної прикордонної служби Серватюка В.М. було подано клопотання про позбавлення статусу біженця вищевказаної особи (а.с.27-28).

Відтак, листом Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України «Про ініціювання процедури позбавлення статусу біженця та додаткового захисту» направлено відповідні матеріали щодо здійснення відносно вищенаведеної особи заходів, передбачених ст. 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тобто щодо позбавлення особи статусу біженця (а.с.31-32).

На підставі подання Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області про позбавлення статусу біженця від 19 листопада 2015 року (а.с.39), Рішенням про позбавлення статусу біженця від 25 лютого 2016 року № 116-16, позбавлено громадянку Сомалі, ОСОБА_1 статусу біженця у зв'язку з тим, що вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці України (а.с.40-41).

Повідомленням начальника Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області І.В. Михайлишина від 14 березня 2016 року № 5.2/7 позивачку було повідомлено про позбавлення статусу біженця.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивачка оскаржила його в судовому порядку.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам у даній справі, а також, враховуючи предмет розгляду даної справи та вирішуючи спір по суті, суд виходить із наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, протоколом адміністративного затримання від 03 липня 2015 року о 22 год. 30 хв. в результаті проведення додаткових заходів з протидії нелегальній міграції прикордонним нарядом на околиці населеного пункту Гуняди Берегівського району Закарпатської області, на напрямку 172 прикордонного знаку на відстані 900 метрів до лінії державного кордону, в прикордонній смузі було зупинено легковий автомобіль марки «ВАЗ», зеленого кольору, державний номерний знак НОМЕР_1, під керуванням громадянина України, ОСОБА_8. В салоні даного автомобіля була виявлена та в подальшому затримана громадянка Сомалі ОСОБА_1 разом з громадянами Сомалі: ОСОБА_9, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 та громадянкою Сирії ОСОБА_15, без документів, що посвідчують особу, при спробі незаконного перетину державного кордону поза пунктом пропуску з України в Угорщину. Своїми діями дана громадянка порушила вимоги ст. 9 Закону України «Про державний кордон України від 04.11.1991 року, тобто вчинила правопорушення, яке передбачено ч. 2 ст. 204-1 КУпАП (а.с.131-132).

Даний протокол позивачкою підписаний не був, оскільки вона не погоджувалася із викладеним обставинами та надала письмові пояснення щодо перебування її у місці затримання.

Згідно з поясненнями, наданими у підрозділі Державної міграційної служби (а.с.26) та протоколу співбесіди від 19.08.2015 року (а.с.37-38), позивачка зазначила, що поїхала зі своєю сім'єю та друзями в м. Берегово та попереджала адміністрацію пункта про виїзд раніше. По дорозі їхню машину зупинили працівники прикордонної служби. Таксі, на якому вони їхали, не доїхало до м. Берегова. Окрім цього, позивачка зазначила, 3 липня 2015 року з сім'єю їздила в м. Берегово. В місті знаходилися дві години, потім визвали таксі та поїхали в передмістя м. Берегово, щоб подивитися будинки, які продаються, оскільки їм пообіцяли з УВКБ ООН, що зможуть купити будинок в межах 10 000 доларів США. Спочатку подивилися будинки в самому м. Берегово, а потім поїхали в найближчі населені пункти. Коли знову заїхали в м. Берегово, їх зупинили прикордонники.

Зокрема, позивачка зазначила, що було з копією посвідчення біженця, а також, що не намагалася виїхати за межі України, оскільки хоче жити в Україні, отримати інтеграційний грант від УВКБ ООН та нікуди не їхати.

Підставою, яка стала причиною для ініціювання процедури позбавлення статусу біженця позивачки в Україні стала, на думку відповідача, загроза національній безпеці Україні.

Зокрема, посилаючись на статтю 7 Закону України «Про основи національної безпеки України», відповідач в запереченнях на позовну заяву, зазначав, що на сучасному етапі основною та потенційною загрозою національній безпеці в Україні й у сфері безпеки державного кордону України є нелегальна міграція. Додатково стверджував, що надані Адміністрацією Держприкордонслужби України матеріали доводять, що позивачка могла у встановленому порядку іммігрувати в будь-яку європейську країну на постійне місце проживання, або тимчасово виїхати на визначений термін, як це передбачено законодавством України, законодавством інших держав та міжнародними документами України, не завдавши шкоди національним інтересам України, але знаючи про можливість легального виїзду до Європейських країн, позивачка обрала незаконний спосіб, що в сукупності створює умови для позбавлення її статусу біженця.

Однак, суд не погоджується з твердженнями відповідача та вважає їх безпідставними, виходячи з наступного.

Згідно з ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України»: національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров'я, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв'язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державного управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам.

Разом з тим, ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України» визначає також поняття «національні інтереси» та «загрози національній безпеці».

Зокрема, національні інтереси - це життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. Разом з тим, загрози національній безпеці - це наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України.

Окрім цього, ст. 7 Закону України «Про основи національної безпеки України» передбачає, що однією з реальних та потенційних загроз національній безпеці України, стабільності в суспільстві є нелегальна міграція.

Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» дає визначення нелегального мігранта. Нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.

Разом з тим, Закон України «Про основи національної безпеки України» не визначає, що таке діяння, яке становить загрозу національній безпеці держави України, тобто, які саме дії чи бездіяльність повинна вчинити особа, щоб підпадати під склад адміністративного правопорушення чи склад злочину, передбаченого КК України.

На думку суду, сам по собі факт перебування позивачки у прикордонній смузі не може тлумачитися відповідачем, як спроба перетину державного кордону, тобто як спроба нелегальної міграції, оскільки ст. 204-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) «Незаконне перетинання або спроба незаконного перетинання державного кордону України» передбачають відповідальність саме за фактичний перетин або спробу перетину державного кордону поза пунктами пропуску.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, позивачку разом з дітьми було затримано за 900 метрів від державного кордону в автомобілі таксі, який рухався відкрито дорогою у прикордонній смузі, а не безпосередньо при спробі фактичного перетину державного кордону, ховаючись. Крім того, майже вся територія Берегівського району вважається прикордонною смугою. Тобто, було б недоцільно вважати, що сам факт перебування іноземця, біженця, особа без громадянства, особи, що потребує додаткового та тимчасового захисту тощо в прикордонній смузі є фактичного спробою перетину державного кордону. Окрім цього, статтями 202 та 203 КУпАП передбачено й інші види адміністративної відповідальності за порушення прикордонного режиму та порушення правил пересування територією України.

Суд не погоджується із думкою представника відповідача щодо застосування постанови Берегівського районного суду Закарпатської області від 06.07.2015р. у справі 297/1589/15-п в якості преюдиції по даному адміністративному позову, оскільки згідно вказаного рішення суду позивачка притягалась до адміністративної відповідальності за порушення законодавства про перетин державного кордону, а рішення відповідача про позбавлення позивачки статусу біженця базується на діяльності останної, що становить загрозу національній безпеці України.

Окрім цього, про виїзд з території адміністрації пункту, де проживає позивачка, вона повідомляла заздалегідь, що підтверджується поданою заявою (а.с.116) та Листом директора пункту тимчасового розміщення біженців в Закарпатській області Федурці Л.С. від 10.10.2016р. № 01-08/352-16 (а.с.115).

Щодо законності оскаржуваного рішення, суд вважає зазначити наступне.

Нормативно-правовим актом, що регулює статус біженця в Україні є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI» (далі - Закон).

Стаття 1 цього Закону визначає, що біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з ч. 6 ст. 10 Закону: іноземець або особа без громадянства визнаються біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, та вважаються такими, які постійно проживають в Україні з моменту прийняття рішення про визнання їх біженцями або які безстроково на законних підставах перебувають на території України.

Основним міжнародним документом щодо статусу біженців є Женевська Конвенція про статус біженців від 28.07.1951 року. Україна приєдналась до Конвенції та Протоколу до Конвенції 1967р. на підставі Закону України від 10.01.2002р. № 2942-ІІІ.

Женевська конвенція визначає підстави, за яких держави-учасниці зобов'язані надавати іноземцям та особам без громадянства захист (право на проживання) на своїй території - через визначення поняття «біженець» (ст. 1 Конвенції та ст. 1 Протоколу) та принцип «заборони вислання» («non-refoulement», ст. 32 Конвенції).

Для тлумачення і застосування конвенції державами учасницями мають важливе значення коментарі, позиції, рекомендації та інші нормативно-правові документи, що видаються Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Резолюцією Генаральної Асамблеї ООН 428 (V), якою затверджено статус УВКБ ООН, цю агенцію уповноважено опікуватися і надавати міжнародний захист усім особам, які є біженцями, відповідно до Женевської Конвенції 1951р., в усьому світі та надавати сприяння урядам-країн в реалізації їх зобов'язань за Конвенцією. Тому, позиції, рекомендації, коментарі та керівництва УВКБ ООН за своє сутністю є інструментами так званого «м'якого права», що, зокрема, розтлумачують зміст зобов'язань як УВКБ ООН, так і держав-учасниць щодо біженців, відповідно Женевської Конвенції 1951р. та Протоколу 1967р.

Відповідно до пунктів 5, 6 Керівних положень УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців" від 16 грудня 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов'язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

У пункті 196 Керівництва по процедурах і критеріях визначення статусу біженця УВКБ ООН зазначено, що хоча обов'язок надавати докази лежить на заявнику, завдання встановлення і обробки відповідних фактів вирішується разом із особою яка перевіряє заяву. Крім того, слід брати до уваги вразливе становище шукача притулку, який перебуває у місці обмеження свободи і його обмежені можливості надання доказів. У Роз'ясненні щодо тягаря та стандарту доведення при розгляді заяв про надання статусу біженця УВКБ ООН від 16 грудня 1998 року з цього приводу мовиться, що неспроможність надати документальне свідчення на підкріплення усного твердження, не повинно заважати прийняттю позитивного рішення, якщо таке твердження відповідає відомим фактам і загальний рівень правдоподібності заявника високий. Правдоподібність вважається встановленою, якщо заявник представив у своїй заяві історію, що є логічно послідовною та вірогідною, не суперечить загальновідомим фактам, і таким чином, на основі балансування ймовірностей їй можна вірити.

У відповідності до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Право на життя і заборона катувань закріплені також в ратифікованих Україною міжнародних документах, а саме: в Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року та в Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року.

Норми Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод детально трактуються в рішеннях Європейського суду з прав людини. Практику використання рішень ЄСПЛ врегульовано Законом України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Зокрема, з практики Європейського суду можна зробити висновок, що ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі, інакші ніж загальна ситуація насилля в країні походження (рішення Європейського Суду з прав людини в справі «Суфі та Елмі проти Великобританії» від 28.06.2011 року).

Як вбачається з матеріалів справи, малолітні діти позивачки є громадянами України, а саме: ОСОБА_12 ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_16 ІНФОРМАЦІЯ_3, що підтверджується копіями свідоцтв про народження та довідками про реєстрацію особи громадянами України (а.с.79-82).

Разом з тим, за весь час перебування в Україні, позивачка не намагалася нелегально виїхати з України, що підтверджується відповіддю Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 17.03.2016р. № 64/О -1504 (а.с.83).

Приймаючи рішення про позбавлення статусу біженця, ОСОБА_1, відповідач абсолютно не врахував інтереси малолітніх дітей позивачки та наслідки до яких призведе виконання цього рішення.

Зокрема, втрата та позбавлення статусу біженця або додаткового захисту (стаття 11 Закону), тягнуть за собою накладення на особу обов'язку залишити територію України, що є неприпустимим, оскільки для позивачки та її дітей і на сьогодні існують обставин, через які вона була змушена тікати з Сомалі, зокрема це постійні військові конфлікти, відсутність захисту з боку як держави, так і кланів більшості у Сомалі їх життя буде у небезпеці, і захисту нема від кого чекати. Доступу до освіту чи до елементарної медицини немає, пересуватися по свій території країни небезпечно, оскільки майже по всій території Сомалі відбувається конфлікт між урядом та різними екстремістськими банд формуваннями, зокрема, Аль-Шабааб.

Факт громадянської війни в Сомалі є загальновідомим та в силу ч. 2 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не потребує доказування.

Тому, у разі повернення до Сомалі, до позивачки та її дітей може бути застосовано фізичне насильно чи тортури, оскільки ситуація загального насильства в цій країні є надзвичайно високою, а громадянський конфлікт триває донині.

Окрім цього, діти позивачки, як вже зазначалося є громадянами України, народилися в Україні, виховуються в українському суспільстві, відтак, діти позивачки не знаючи ні релігійних, ні інших культурних традицій можуть прийматися в Сомалі як «вороги».

Відповідно до статті 3 Закону: біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країни, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження. Біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країн, де вони можуть зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання або з яких вони можуть бути вислані або примусово повернуті до країн, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону: Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист.

Підстави для позбавлення статусу біженця встановлені статтею 11 Закону.

Відповідно до ч. 5 ст. 11 Закону: особа позбавляється статусу біженця або додаткового захисту, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.

Як вже встановлено, підстав для застосування ч. 5 ст. 11 Закону у відповідача не було, оскільки відповідач не довів суду, які саме дії, що становлять загрозу національній безпеці України вчинила позивачка для позбавлення її статусу біженця.

У відповідності до ч. 2 ст. 71 КАС України: в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Разом з тим, колегія суддів констатує, що відповідачем не вивчені та не взяті до уваги всі факти існування реального ризику порушення статті 3 Європейської Конвенції, зокрема захист прав і свобод малолітніх дітей позивачки у разі повернення її до країни походження.

Таким чином, враховуючи обставини справи, суд приходить висновку, що позовні вимоги слід задовольнити.

На підставі наведеного та керуючись статтями 19, 94, 104-106, 160, 163 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

1.Позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання незаконним та скасування рішення - задовольнити.

2.Визнати незаконним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25 лютого 2016 року № 116-16 про позбавлення статусу біженця громадянки Сомалі, ОСОБА_1.

3.Постанова суду може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду через Закарпатський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а у разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 254 КАС України.

СуддяО.М. Шешеня Судді: С.Є. Гаврилко

М.М. Луцович

Відповідно до статті 160 частини 3 КАС України 13 квітня 2017 року було проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Повний текст постанови виготовлено та підписано 18 квітня 2017 року.