Рішення № 66032311, 18.04.2017, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/11183/16 - ц

провадження 2/201/326/2017

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2017 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Дашкевич Х.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа Жовтневий відділ реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції про оспорювання батьківства, зобов'язання вчинити певні дії та витребування документів, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 08 серпня 2016 року звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про оспорювання батьківства, зобов'язання вчинити певні дії та витребування документів, позовні вимоги уточнювалися. Позивач у своєму позові, а його представник в ході судового засідання посилаються на те, що наприкінці 1996 року позивач познайомився з відповідачкою ОСОБА_2, ні в фактичних ні в шлюбних відносинах з цією відповідачкою позивач до кінця 1997 року не перебував, мешкав окремо від неї та часто перебував у відрядженнях за межами міста. В кінці 1997 року відповідачка повідомила позивача про те, що вона вагітна від нього і в них буде дитина. Позивач зрадів, став готуватися до шлюбу і спільного мешкання, став робити ремонт в своєму помешканні, мешкали разом. ІНФОРМАЦІЯ_1 у відповідачки народився син, позивач його визнав, вони його зареєстрували як батьки і дали ім'я ОСОБА_3, ОСОБА_3. Але 20 жовтня 1998 року вони посварилися, відповідачка вигнала його з їх помешкання і він став жити окремо. Після цього позивач проаналізував всю ситуацію і зрозумів, що він не є і не може бути батьком вказаної дитини: сина ОСОБА_3, що народився у відповідачки ІНФОРМАЦІЯ_1. В 2011 році він отримав від виконавчої служби лист з повідомленням про велику заборгованість по сплаті аліментів на утримання вказаної дитини на корись відповідачки, зрозумів, що його право порушені, про стягнення аліментів він взагалі не знав. Зараз позивач впевнений, що він не є біологічним батьком вказаної дитини, ним є інший чоловік. Виходячи з обставин їх взаємовідносин та мешкання, він впевнений, що батьком цієї дитини він не є, але питання про оспорювання батьківства, виключення з актового запису його як батька вирішується тільки в судовому порядку. Відповідачка заперечує проти позову. Просив виключити відомості про нього, як про батька вказаної дитини (зараз повнолітня особа) з актового запису про народження цієї дитини № 29 від 01 жовтня 1998 року, зробленого третьою особою, зобов'язати Жовтневий відділ реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції в актовому записі про народження ОСОБА_3 № 29 від 01 жовтня 1998 року відомості про батька записати за заявою матері дитини та внести відповідні зміни до актового запису про народження цієї дитини без посилання на нього як батька цієї дитини, задовольнивши позов.

Представник відповідачки ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, пояснивши, що дійсно позивач познайомився з відповідачкою ОСОБА_2, мешкали разом. В 1997 році відповідачка повідомила позивача про те, що вона вагітна від нього і в них буде дитина. Позивач зрадів, став готуватися до шлюбу і спільного мешкання, став робити ремонт в помешканні, мешкали разом. ІНФОРМАЦІЯ_1 у відповідачки народився син, позивач його визнав, вони його зареєстрували як батьки і дали ім'я ОСОБА_3, ОСОБА_3. 20 жовтня 1998 року вони посварилися, позивач пішов від неї і став жити окремо. В 2000 році вона подала до суду, оскільки відповідач по закону зобов'язаний приймати участь в утриманні вказаної їхньої неповнолітньої дитини. Відповідач у вихованні та матеріальному забезпеченні дитини в добровільному порядку участі не приймав. Рішенням суду такі аліменти були тягнуті, рішення набрало законної сили і виконувалося. Позивач точно батько вказаної дитини. Все нею зроблено згідно вимог закону. Ніяких інших зобов'язань відносно позивача на себе не брала і не бере, нічиїх прав не порушувала, матеріальної чи моральної шкоди не завдавала. Позовні вимоги не доведені. Вважають позовні вимоги безпідставними і просили в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

Представник третьої особи Жовтневого відділу реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції в судове засідання не з'явився, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином, просив винесення рішення за наявними матеріалами справи на розсуд суду і справу розглянути без їх участі. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності представника вказаної третьої особи відповідно до ст. 169 ЦПК України.

Вислухавши пояснення представника позивача і представника відповідача, з'ясувавши думку сторін і третьої особи, оцінивши надані та добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими та не підлягаючими задоволенню.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні з'ясовано, що наприкінці 1996 року позивач познайомився з відповідачкою ОСОБА_2, в офіційно зареєстрованих шлюбних відносинах з цією відповідачкою позивач не перебував, мешкали спочатку окремо. В кінці 1997 року відповідачка повідомила позивача про те, що вона вагітна від нього і в них буде дитина. Позивач зрадів, став готуватися до шлюбу і спільного мешкання, став робити ремонт в своєму помешканні, мешкали разом. ІНФОРМАЦІЯ_1 у відповідачки народився син, позивач його визнав, вони його зареєстрували як батьки і дали ім'я ОСОБА_3, ОСОБА_3. Після цього їх стосунки погіршилися, 20 жовтня 1998 року вони посварилися і позивач став жити окремо від відповідачки з сином. 23 жовтня 2000 року ОСОБА_2 подала до суду заяву про стягнення аліментів з ОСОБА_1 на її користь на утримання їх сина ОСОБА_3, оскільки позивача по закону зобов'язаний приймати участь в утриманні вказаної їхньої неповнолітньої дитини; позивача у вихованні та матеріальному забезпеченні дитини в добровільному порядку участі не приймав. Постановою суду від 23 листопада 2000 року такі аліменти були тягнуті, постанова набрала законної сили і виконувалося. Позивач знав про цю постанову і про стягнення з нього цих аліментів, оскільки неодноразово намагався оскаржувати це рішення, але ухвалами апеляційного суду воно залишене без змін. Після цього позивач проаналізував всю ситуацію і зрозумів, що він, на його думку, не є і не може бути батьком вказаної дитини: сина ОСОБА_3, що народився у відповідачки ІНФОРМАЦІЯ_1. В 2011 році він, як стверджує позивач, отримав від виконавчої служби лист з повідомленням про велику заборгованість по сплаті аліментів на утримання вказаної дитини на корись відповідачки. Позивач відразу і весь час заперечував проти цього, писати заяву про не визнання його батьком вказаної дитини відповідач тоді не наважився, відповідачка вимоги не визнала, виник спір, який в добровільному порядку вирішено не було і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позов не підлягаючим задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ст. 128 Сімейного Кодексу України за відсутності заяв, право на подання яких встановлено статтями 126 і 127 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.

Згідно ст. 136 Сімейного Кодексу України особа, яка записана батьком дитини відповідно до статей 122, 124, 126 і 127 цього Кодексу, має право оспорити своє батьківство, пред'явивши позов про виключення запису про нього як про батька з актового запису про народження дитини.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у відповідачки народився син, позивач його визнав, вони його зареєстрували як батьки і дали ім'я ОСОБА_3, ОСОБА_3. Після цього їх стосунки погіршилися, 20 жовтня 1998 року вони посварилися і позивач став жити окремо від відповідачки з сином. 23 жовтня 2000 року ОСОБА_2 подала до суду заяву про стягнення аліментів з ОСОБА_1 на її користь на утримання їх сина ОСОБА_3, оскільки позивач по закону зобов'язаний приймати участь в утриманні вказаної їхньої неповнолітньої дитини; позивач у вихованні та матеріальному забезпеченні дитини в добровільному порядку участі не приймав. Постановою суду від 23 листопада 2000 року такі аліменти були тягнуті, постанова набрала законної сили і виконувалося. Позивач знав про цю постанову і про стягнення з нього цих аліментів, оскільки неодноразово намагався оскаржувати це рішення, але ухвалами апеляційного суду воно залишене без змін.

З метою найбільш повного та всебічного забезпечення прав та законних інтересів неповнолітнього сина відповідачка разом з позивачем в 1998 році вирішили питання про батьківські права сторін, про що видано було офіційні документи (актовий запис про народження, свідоцтво про народження та інш.), які до цього часу не оспорені.

Згідно із Конвенцією про права дитини, ратифікованою Постановою Верховної Ради від 27 лютого 1991 року держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її; благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Держави - учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину.

Згідно ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішення у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Таким чином, постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 листопада 2000 року на підставі наявних документів встановлено факт того, що позивач дійсно є батьком неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_2 є його матір'ю, позивач у вихованні та матеріальному забезпеченні дитини в добровільному порядку участі не приймав. Вказані обставини встановлені і доведені.

Оцінюючи досліджені у судовому засіданні докази у їх сукупності, з'ясувавши обставини справи, ставлення позивача і відповідача до шлюбу, виховання та утримання неповнолітньої дитини, спірного питання, враховуючи їх інтереси та виходячи з того, що позивачем не наведено достатньо доказів на підтвердження неправомірної умисної винної поведінки відповідача або свідомого нехтування ним своїми подружніми чи батьківськими обов'язками, суд не погоджується з викладеними у позові доводами, у зв'язку із чим доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Згідно ч. 1, 2 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Права сторін в судовому процесі відповідно до закону рівні і суд не має права надавати переваги будь-якій з сторін, визначивши її слабшою чи сильнішою, правішою чи інш..

Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними діями відповідача, пов'язаними з неналежним виконанням взятих на себе обов'язків позивачу було завдано ушкодження здоров'я, майнової шкоди та прямих збитків, які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв'язку зі вказаними діями відповідача і підлягають повному відшкодуванню за рахунок винної особи.

Відповідно до ч. 10 ст. 7 Сімейного кодексу України, кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Тобто, позивача повинен довести, що його дiями не було порушено його права або права відповідача. Однак, жодних доказiв позивачем до суду не надано.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що не позов підлягає задоволенню.

Суд приймає до уваги також і ті обставини, що відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи лише в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд та повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень. Позивач заявив свої вимоги до ОСОБА_2 про оспорювання батьківства, зобов'язання вчинити певні дії та витребування документів, але ставить перед судом питання про зобов'язання вчинити певні дії не сторону спору, а тертю особу, вимоги до якої не заявлено і яка не є позивачем чи відповідачем, співвідповідачем. Вказане є грубим порушенням судового процесу, позовні вимоги з цій частині не змінювалися і не уточнювалися.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечує будь-які домовленості і зобов'язання стосовно позивача по незаконним (з точки зору позивача) діям відносно нього по оформленню запису про батьківство позивача в свідоцтві про народження дитини, предмета спору, а відповідач цього не довів, можливе твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов'язань стосовно позовних вимог є припущенням, зустрічні позовні вимоги не заявлено, позов відповідачем (а отже і всі викладені в ньому обставини) не визнано в повному обсязі.

При таких обставинах суд вважає не доведеними ті обставини, що позивач не є батьком народженої відповідачем дитини, а тому можливо ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про оспорювання батьківства, зобов'язання вчинити певні дії та витребування документів відмовити.

Таким чином, позовні вимоги не знайшли своє об'єктивне підтвердження в ході судового засідання, позов не обгрунтований і не підлягає задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 7, 126-128, 135, 136 Сімейного кодексу України, ст. 15, 16 ЦК України, ст. ст. 3, 10, 11, 57-61, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2, третя особа Жовтневий відділ реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції про оспорювання батьківства, зобов'язання вчинити певні дії та витребування документів відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя -