Ухвала суду № 66026932, 13.04.2017, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 квітня 2017 р. Справа № 815/4914/16

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Бутенко А. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

доповідача - судді Стас Л.В.

суддів - Турецької І.О., Косцової І.П.,

за участю секретаря - Худика С.А.,

за участю представника апелянта - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2016 року по справі за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_2, звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з позовом про скасування рішення від 25.08.2012 року, викладеного у формі Висновку, про визнання громадянина Вєтнаму ОСОБА_2 таким, що не мав дозволу на імміграцію в Україну та необґрунтовано документованого посвідкою на постійне місце проживання в Україні та зобов'язання поновити посвідку на постійне проживання.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2016 року позов ОСОБА_2 - задоволено.

Скасовано рішення відділу ГІРФО ГУМВС України в Одеській області від 25.05.2012 року, викладене у формі Висновку, про визнання громадянина Вєтнаму ОСОБА_2 таким, що не мав дозволу на імміграцію в Україну та необґрунтовано документований посвідкою на постійне місце проживання в Україні.

Зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області поновити посвідку НОМЕР_2 від 17.05.2007 року на постійне проживання в Україні, видану громадянину Соціалістичної Республіки Вєтнаму ОСОБА_2.

В апеляційній скарзі, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить постанову Одеського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2016 року - скасувати та прийняти нову про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Колегія суддів, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість постанови суду в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач, ОСОБА_2, у 1988 році прибув в Україну в м. Одесу та працював на Одеській взуттєвій фабриці відповідно до Урядової Угоди між Соціалістичною Республікою Вєтнам (далі -СРВ) та СРСР від 02.04.1981 року "Про направлення та прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємствах і в організаціях СРСР". За час проживання в Україні у позивача народились двоє дітей, які отримали громадянство України.

24.12.2001 року позивач звернувся до ВГПІС УМВС в Одеській області із заявою про залишення в Україні на постійне проживання та видачу йому посвідки на постійне проживання в Україні згідно абзацу 3 пункту 4 розділу V (Прикінцеві положення) Закону України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 року.

У якості підстав, для документування посвідкою на постійне проживання, до заяви були надані: копія паспорту НОМЕР_1 з перекладом на українську мову; довідка про відсутність судимості №195/2001-СИ від 21.09.2001 року; довідка про відсутність заперечень з боку Посольства С.Р. Вєтнаму в Україні №215/2001-СИ від 21.09.2001 року; розписка від 30.09.2001 року за підписом громадянина ОСОБА_2, про зобов'язання залишити територію України у разі відмови у видачі дозволу на проживання в Україні; три фотокартки 3,5x4,5 та квитанції про сплату держмита у сумі 8,50 грн. та послуг ВГПІС у сумі 5,10 грн.; свідоцтво про народження дитини НОМЕР_3 (не засвідчене у встановленому законодавством порядку); медична довідка 562/13 (видана 26.09.2001 року); Довідки №309662,№309663 від 03.07.2008 року про реєстрацію дітей громадянами України; Довідка №159 Одеської обласної державної адміністрації від 25.03.2003 року №13-308 про включення до загального єдиного списку в'єтнамських громадян, які приїхали до СРСР. Довідка від Виробничого підприємства ТКТ, видана 19.02.2003 року була надана пізніше, у наступному році, в порушення встановлених законом термінів подачі, тобто після отримання права на постійне проживання в Україні, чим підтверджується відсутність підстав на момент звернення з відповідною заявою.

06.02.2002 року керівництвом ВГПІС УМВС України в Одеській області Позивачу видано посвідку на постійне проживання на підставі абзацу 3 пункту 4 розділ V (Прикінцеві положення) Закону України «Про імміграцію», як особі, котра вже має дозвіл на імміграцію в Україну.

17.05.2007 року Позивачу було замінено посвідку на постійне проживання на серію НОМЕР_2, за № 2538, яка дійсна безстроково.

Також судом першої інстанції встановлено, що 09.08.2016 року ОСОБА_2 звернувся за власною ініціативою до Головного управління ДМС України в Одеській області з заявою про перевірку законності видачі посвідки на постійне місце проживання в Україні серії НОМЕР_2 від 17.05.2007 року (а.с. 11).

12 серпня 2016 року позивач отримав у Головному управлінні ДМС України в Одеської області рішення Головного управління ДМС України в Одеській області від 25.05.2012 року, викладене у формі Висновку (відповідно до діючого на той час положення) про визнання громадянина Вєтнаму ОСОБА_2 таким, що не мав дозволу на імміграцію в Україну та необґрунтовано документований посвідкою на постійне місце проживання в Україні, що підтверджується супровідним листом ГУ ДМС України Одеській області від 12.08.2016р. № 5/3-253856 (а.с. 12-15).

Згідно з Висновком, ОСОБА_2 визнаний таким, що не мав дозволу на імміграцію в Україну, тобто скасовано дозвіл на імміграцію в Україну громадянину Вєтнаму ОСОБА_2, 02.10.1966р.н., та вирішено в паспортному документі анулювати штамп «Дозволено постійне проживання в Україні», визнати недійсною та вилучити посвідку на Постійне проживання, серія НОМЕР_2 від 17.05.2007 року, зобов'язати анулювати реєстрацію позивача за місцем проживання та вчинити інші дії..

Вважаючи рішення ДМС України протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів виходить із наступного.

Відповідно до ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.

Відповідно до п. 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну, зокрема, іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.

Обов'язковою умовою набуття дозволу на імміграцію до України за вищенаведеною нормою є необхідність звернення з відповідною заявою протягом шести місяців з дня набрання чинності вищенаведеним Законом.

Відділом громадянства і реєстрації фізичних осіб управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам - ОСОБА_2, на підставі Закону України «Про імміграцію», 06.02.2002 року прийняте позитивне рішення про документування та видано посвідку на постійне проживання в Україні.

Закон України «Про імміграцію» визначає поняття імміграції та, відповідно, іммігрантів, а ст.ст. 4, 9, 11 цього Закону визначають для них підстави, порядок надання дозволу на імміграцію та видачі посвідки на постійне проживання.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про імміграцію» імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - це рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Статтями 12, 13 Закону України «Про імміграцію» визначені підстави для скасування дозволу на імміграцію та вилучення посвідки на постійне проживання.

Так, згідно вимог зазначених статей цього Закону, дозвіл на імміграцію може бути скасований, а видана на підставі такого дозволу посвідка на постійне проживання в Україні вилучена, якщо: з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; в інших випадках, передбачених законами України.

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення (висновку), воно не містить жодних посилань на пункт Закону України «Про імміграцію», на підставі якого визнається недійсним дозвіл на імміграцію та посвідка на постійне проживання.

Згідно з висновком від 25.05.2012 року, єдиними підставами для визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання було те, що на час прийняття рішення про документування позивача посвідкою на постійне проживання в Україні, довідка від Виробничого підприємства ТКТ не була надана, та видана пізніше - 19.02.2003 року, у наступному році, тобто після отримання права на постійне проживання в Україні, чим підтверджується відсутність підстав на момент звернення з відповідною заявою.

Таким чином, відповідачем до суду не надано жодних доказів, які б свідчили про наявність обставин, передбачених ст. 12 Закону України «Про імміграцію» та були б підставою для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію, та наявність Закону України який би передбачав такі наслідки за таких обставин.

З матеріалів справи вбачається, що подані позивачем із заявою про залишення в Україні на постійне проживання документи не містять недостовірних відомостей та не є підробленими.

Також, відповідачем не надано доказів існування інших підстав для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію, які передбачені ст.12 Закону України «Про імміграцію», а саме: відповідачем не надано суду вироку суду, яким іммігранта засуджено до позбавлення волі; будь-яких доказів того, що дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що скасування дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем, також, не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Крім того, згідно останньої частини Прикінцевих положень ЗУ «Про імміграцію» посвідка на постійне проживання видавалась без оформлення дозволу на імміграцію, а тому відповідач не може скасувати те, що надано за Законом.

При цьому, з моменту отримання позивачем посвідки на постійне проживання минуло 14 років, у позивача сформувався певний уклад життя в цій країні, виникли зв'язки з оточенням.

Таким чином, з боку позивача порушення законодавства про імміграцію відсутні, а фактично порушення допущені державним органом, який прийняв рішення зі спливом встановленого Законом строку.

Матеріали справи не містять доказів повідомлення позивача про прийняте рішення від 25.05.2012 року раніше ніж він дізнався в 2016 році.

На думку колегії суддів, судом першої інстанції обґрунтовано застосовано до правовідносин положення ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», якою встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Право на справедливий суд, яке гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Принцип правової визначеності є важливою складовою принципу верховенства права. У широкому розумінні принцип правової визначеності являє собою сукупність вимог до організації та функціонування правової системи з метою забезпечення стабільного правового положення людини шляхом вдосконалення процесів правотворчості та правозастосування. Принцип правової визначеності є різновидом загальних принципів права. Він знаходить своє відображення у джерелах права ЄС і застосовується у практиці ЄСПЛ, є спільним для правопорядків держав - членів ЄС і набуває поширення у праві України. Порівняльний аналіз змісту принципу правової визначеності в європейському і національному праві сприятиме кращому розумінню його сутності й призначення у правовому регулюванні, а з'ясування вимог, які випливають з цього принципу, - пошуку більш ефективних способів адаптації законодавства України до принципів права.

Як свідчить позиція ЄСПЛ у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності.

Крім того, колегія суддів вважає, що судом доречно було наголошено на тому, що відповідачем не доведено «Легітимної мети», а саме: «Обмеження повинно бути «необхідним у демократичному суспільстві»: не є достатнім, щоб втручання, яке розглядається, належало до винятків, перелічених у пункті 2 статті 10, так само не є достатнім, щоб таке втручання виправдовувалося тим, що його предмет належить до якоїсь визначеної категорії або підпадає під дію правової норми, викладеної у формі загальних і безумовних понять: Суд має переконатися у тому, що втручання з огляду на факти і обставини конкретної справи, яку він розглядає, справді було необхідним. (Рішення у справі «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства» від 26 березня 1979 р., п. 65.).

При визначенні питання «необхідності в демократичному суспільстві» держави користуються свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.

ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до свободи вираження поглядів, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти. Будь-яке непропорційне втручання не буде вважатись «необхідним у демократичному суспільстві».

Суд повинен перевірити, чи було втручання виправданим та необхідним у демократичному суспільстві, та, зокрема, чи було воно пропорційним, і чи були причини, надані національними органами влади на його виправдання, важливими та достатніми.

Таким чином, важливим є визначити, чи належним чином національні органи влади використали свою свободу повноважень... (Рішення у справі «Ляшко проти України» (Lyashko v. Ukraine) від 10 серпня 2006 р., Заява № 21040/02, п. 47).

Відповідач при прийнятті рішення діяв у межах повноважень, але не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, та не пропорційно, тобто необхідний баланс між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення не був дотриманий.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач разом із родиною проживає у власній квартирі за адресою: АДРЕСА_1, свідоцтво про права власності на квартиру та витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно містяться в матеріалах справи (а.с. 22-23).

Крім того, позивач має неповнолітню дитину, народжену в Україні, яка за своїм територіальним походженням набула українське громадянство: ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 20-21).

Враховуючи зазначені обставини, а також те, що неповнолітня донька перебуває на утриманні свого батька, потребує його допомоги, рішення про скасування посвідки на постійне проживання порушує не лише права позивача, але й права та інтереси його дитини.

Так, відповідно до ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного із них та на піклування батьків.

Згідно ст. 14 Закону України «Про охорону дитинства», діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за випадком, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.

Зокрема ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» закріплено, що кожна дитина має право на рівень життя, достойний для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

У Преамбулі Закону України «Про охорону дитинства» зазначено, що цей Закон визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний, загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, встановлює основні засади державної політики у цій сфері.

Згідно з судовою практикою ЕСПЛ: «для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання» (постанова по справі «МакМайкл проти Сполученого Королевства» (McMichael v. United Kingdom) від 24.02.1995 р., Series A, № 307, р. 55, § 86).

З урахуванням європейських принципів, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що суб'єктом владних повноважень не доведено легітимної мети прийнятого рішення. При цьому, застосоване обмеження не було необхідним у демократичному суспільстві з огляду на обставини справи, які встановлені при розгляді справи.

Враховуючи викладене, рішення про визнання громадянина Вєтнаму ОСОБА_2 таким, що не мав дозволу на імміграцію в Україну та необґрунтовано документований посвідкою на постійне місце проживання в Україні від 25.05.2012 року, не може бути визнано таким, що прийняте на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тому є противоправним.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 195; п.1 ч.1 ст. 198; ст. 200; п.1 ч.1 ст. 205; ст. 206; ч.5 ст. 254 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2016 року по справі за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає чинності негайно після її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з моменту виготовлення її в повному обсязі.

Головуючий:

Судді: