Постанова № 66023820, 10.04.2017, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" квітня 2017 р.Справа № 926/1625/16

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії:

головуючого-судді Малех І.Б.

суддів Давид Л.Л.

ОСОБА_1

при секретарі судового засідання Кришталь М.Б.,

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_2, б/н від 31.10.2016 року

на рішення господарського суду Чернівецької області від 05.09.2016 року, суддя Проскурняк О.Г.

у справі № 926/1625/16

за позовом: Виконуючого обов'язки керівника Чернівецької місцевої прокуратури, м. Чернівці

до відповідача: Чернівецької міської ради, м. Чернівці

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_2, м. Чернівці

про визнання незаконним рішення сесії

за участю представників:

від прокуратури ОСОБА_3 (посвідчення №011146 від 24.10.2012 р.)

від відповідача не зявився

від третьої особи (скаржника) ОСОБА_4 представник (договір про представництво та про надання правової допомоги від 15.03.2017р.), ОСОБА_5 представник (довіреність б/н від 21.10.2015р.)

ВСТАНОВИВ:

рішенням господарського суду Чернівецької області від 05.09.2016 року в справі №926/1625/16 - позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано пункт 3 рішення 68 сесії 6 скликання Чернівецької міської ради №1724 від 03 вересня 2015 року Про розгляд звернень підприємців, щодо надання земельних ділянок для встановлення земельних сервітутів, яким встановлено сервітут на земельну ділянку за адресою: проспект Незалежності, 84-86 в м. Чернівці, площею 0,0030 га (кадастровий номер 7310136300:25:002:1055) для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (розміщення торгівельного павільйону №1) та вирішено укласти з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 договір встановлення земельного сервітуту, терміном до 30 травня 2018 року.

В апеляційній скарзі, третя особа, просить рішення господарського суду Чернівецької області від 05.09.2016 року в справі №926/1625/16 скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити. При цьому, вказує, що спірна земельна ділянка знаходиться у межах населеного пункту Чернівці, її власником виступає територіальна громада в особі Чернівецької міської ради, а відтак розпорядження вищевказаною земельною ділянкою не може зачіпляти інтереси держави. Також, на думку апелянта ним дотримана процедура, передбачена законодавством України в сфері відведення земельних ділянок для ведення підприємницької діяльності оплатного сервітуту.

Відповідач, подав відзив на апеляційну скаргу, в якому підтримав її доводи, просив рішення господарського суду Чернівецької області від 05.09.2016 року в справі №926/1625/16 скасувати та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.

У відзиві на дану апеляційну скаргу, прокурор, заперечив проти її задоволення, просив, суд, рішення господарського суду Чернівецької області від 05.09.2016 року в справі №926/1625/16 залишити без змін, з підстав того, що судом першої інстанції всебічно та в повному обсязі зясовано всі обставини справи, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Представник відповідача в судове засідання не зявився, про причини неявки суд не повідомив, хоча належним чином повідомлявся про дату, час та місце судового засідання (арк. арк. справи 20 зворот, 22 том 2).

Представники третьої особи (скаржника) в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримали, просили задоволити в повному обсязі: скасувати рішення господарського суду Чернівецької області від 05.09.2016 року по справі № 926/1625/16 та припинити провадження у справі.

Прокурор в судовому засіданні проти вимог апеляційної скарги заперечив, просив оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, з підстав, наведених у відзиві на апеляційну скаргу (вих.№103/120-16 від 22.12.2016 року).

Розглянувши наявні в справі докази, давши належну оцінку доводам та запереченням, які містяться в апеляційній скарзі, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, пунктом 2.2 рішення 49 сесії VI скликання Чернівецької міської ради №1196 від 28.04.2014 року "Про надання Чернівецькій міській раді дозволів на складання проектів відведення земельних ділянок та визнання такими, що втратили чинність, окремих пунктів рішень міської ради, надано дозвіл на складання проекту відведення земельної ділянки на проспекті Незалежності, 84-86, площею 0,0030 га (кадастровий номер 7310136300:25:002:1055), для обслуговування будівель торгівлі (розміщення торгівельного павільйону №1).

08.01.2015 року, фізична особа-підприємець ОСОБА_2 звернувся з заявою до департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради про надання в тимчасове користування (сервітут) земельної ділянки по провулку Незалежності між будинками 84-86 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

Пунктом 3 рішення 68 сесії VI скликання Чернівецької міської ради №1724 від 03 вересня 2015 року "Про розгляд звернень підприємців, щодо надання земельних ділянок для встановлення земельних сервітутів" встановлено сервітут на земельну ділянку за адресою: проспект Незалежності, 84-86 площею 0,0030 га. (кадастровий номер 7310136300:25:002:1055) для будівництва та обслуговування будівель торгівлі та укладення з ПП ОСОБА_2, договору встановлення земельного сервітуту, терміном до 30 травня 2018 року.

Розпорядженням Чернівецького міського голови від 08 вересня 2015 року №391-р Про зупинення дії рішення міської ради VI скликання від 03 вересня 2015 року №1724 Про розгляд звернень підприємців щодо надання земельних ділянок для встановлення земельних сервітутів зупинено дію вищевказаного рішення.

Як вбачається з ухвали Вінницького апеляційного адміністративного суду від 23.02.2016 року по справі №727/7477/15-а, яка залишила в силі Постанову Шевченківського районного суду м. Чернівці від 13.11.2015 року скасовано вищевказане розпорядження від 08.09.2015 року №391-р. та встановлено, що оскарження розпорядження не було реалізоване в установлений законом спосіб і його існування призводить до порушення принципу визначеності, як складової верховенства права.

Відповідно до статті 404 Цивільного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає в можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Статтею 98 Земельного кодексу України передбачено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

В статті 99 цього кодексу передбачені види права земельного сервітуту, які власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення.

Статтею 100 Земельного кодексу України встановлено, що сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

З аналізу вказаних вище норм права вбачається, що земельний сервітут може бути встановлений лише для власника або землекористувача земельної ділянки, а також в тому разі, якщо потреби такого власника чи землекористувача не можуть бути задоволені в інший спосіб, ніж встановлення сервітуту.

Така позиція закріплена також у пунктах 2.32. та 2.34. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 №6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин", згідно яких: види права земельного сервітуту визначає стаття 99 ЗК України, положення якої є такими, що встановлюють підстави, за наявності яких можливе звернення з вимогою про встановлення сервітуту. Зазначена стаття визначає конкретних суб'єктів, між якими виникають відносини, щодо сервітуту. Вимагати встановлення земельних сервітутів можуть власники або землекористувачі земельних ділянок. Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, у яких є потреба в використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, зумовлені її місцем розташування або природним станом. (п.2.32.); обов'язковою умовою встановлення земельного сервітуту є неможливість задоволення потреби особи, яка вимагає встановлення сервітуту, в інший спосіб.

Під час розгляду справи в спорі про встановлення земельного сервітуту господарським судам належить з'ясовувати, з яких причин позивач не може використовувати належне йому майно (пункт 2.34.).

Аналогічну позицію висловлено в Постановах ВГС України від 22 квітня 2015 року по справі №926/1348/14, від 03 червня 2015 року по справі №926/1360/14 та багатьох інших.

Судами встановлено, що земельна ділянка третій особі спірним рішенням надавалась для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (розміщення торгівельного павільйону №1), при цьому ця земельна ділянка належить територіальній громаді м. Чернівці. Разом з тим із встановлених судом обставин справи не вбачається, що земельний сервітут встановлювався для нього, як для власника або землекористувача земельної ділянки, а також не вбачається, що його потреби не можуть бути задоволені в інший спосіб, ніж встановлення сервітуту.

Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад, сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

Ураховуючи наведене, позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування, щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію, шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки в таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Таким чином, у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.

Вказана правова позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 11.11.2014 року у справі №21-405а14.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи та що не заперечується представниками сторін, на день вирішення спору рішення 68 сесії VI скликання Чернівецької міської ради №1724 від 03 вересня 2015 року не реалізоване, адже договір встановлення земельного сервітуту з третьою особою не укладено, торгівельний павільйон №1 на вищевказаній земельній ділянці не розміщено, відтак прокурором правильно обрано спосіб захисту порушеного права.

За вказаних обставин, оскільки третя особа не довела належними і допустимими доказами наявність єдиної підстави для встановлення земельного сервітуту - неможливість використання свого майна і своєї земельної ділянки через недоліки їх природного стану чи місця розташування без надання йому права користування земельною ділянкою відповідача в порядку земельного сервітуту, відтак, суд першої інстанції правомірно дійшов висновків, щодо наявності правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до статті 21 ЦК України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Що стосується посилання апелянта на те, що прокурором при зверненні з позовом не зазначено, в чому полягає порушення інтересів держави при прийнятті Чернівецькою міською радою спірних рішень, або яка існує загроза порушення інтересів держави, колегія судів зазначає наступне.

За приписом статті 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а незаконна передача у користування спірних земельних ділянок порушує інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання земельних ресурсів.

Відповідно до статті 23 Закону України Про прокуратуру прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Рішенням Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року у справі №1-1/99 встановлено, що прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спільних відносинах.

За змістом статей 2, 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності в нього повноважень, щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому випадку прокурор набуває статусу позивача.

Згідно зі статтею 5 Закону України Про державний контроль за використанням та охороною земель здійснення державного контролю за використанням та охороною земель всіх категорій та форм власності покладено на центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

Таким центральним органом виконавчої влади відповідно до Указу Президента України від 13.04.2011 № 459/2011 Про державну інспекцію сільського господарства України є Держсільгоспінспекція України.

Разом з тим, цим законом не передбачено повноважень, щодо звернення названого центрального органу виконавчої влади до суду про визнання незаконними (недійсними) рішень органів державної влади та місцевого самоврядування, щодо розпорядження землею, визнання недійсними правочинів щодо відчуження чи передачі в користування земельних ділянок державної та комунальної власності, а також їх повернення з чужого незаконного володіння.

Не передбачено таких повноважень також і Положенням про Державну інспекцію сільського господарства України, затвердженим Указом Президента України від 13.04.2011 № 459/2011.

Враховуючи, що у визначеному чинним законодавством державного органу, уповноваженим здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель, відсутні повноваження, щодо звернення до господарського суду, суд дійшов висновку, що прокурор, предявляючи даний позов в інтересах держави, правомірно набув статус позивача, у звязку з чим твердження відповідача про відсутність порушення інтересів держави суд визнає хибними.

Аналогічну позицію викладено в Постанові ВГС України від 03 червня 2015 року по справі №926/1360/14.

Відповідно до ст.ст.33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Враховуючи наведене, апеляційний господарський суд, вважає, що рішення господарського суду першої інстанції прийняте, з урахуванням всіх обставин справи та з дотриманням норм чинного законодавства, а тому підстави для його зміни чи скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1.Рішення господарського суду Чернівецької області від 05.09.2016 року в справі №926/1625/16 залишити без змін.

2. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

4.Матеріали справи направити на адресу місцевого господарського суду.

Повний текст постанови виготовлений 18.04.2017 р.

Головуючий -суддяМалех І. Б.

СуддяДавид Л.Л.

СуддяМихалюк О.В.