Рішення № 66014425, 12.04.2017, Апеляційний суд Київської області

Справа № 381/3848/16-ц Головуючий у І інстанції Чернишова Є.Ю.Провадження № 22-ц/780/1881/17 Доповідач у 2 інстанції Голуб С. А.Категорія 18 12.04.2017

РІШЕННЯ

Іменем України

12 квітня 2017 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:

головуючого судді Голуб С.А.,

суддів Верланов С.М., Таргоній Д.О.

за участі секретаря Дрозда Р.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 та апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 02 лютого 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання частково недійсним правочину,

в с т а н о в и л а :

У вересні 2016 року позивач пред»явив в суді названий позов посилаючись на те, що між ним та відповідачем 29.10.2012 року був укладений договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 бере на себе зобов'язання повернути в строк до 15.07.2013 року ОСОБА_3 96000 євро та сплатити винагороду, яку сторони визначили шляхом математичного додавання до основної суми 12% цієї суми та розбили загальну суму на вісім платежів. Загальна сума боргу за розпискою складає 107500 євро. Позивач вважає, що визначення у розписці сталої фіксованої величини винагороди суперечить положенням законодавства, оскільки плата за користування чужими коштами встановлюється й нараховується лише у вигляді процентів на основну суму боргу. Таким чином, на думку позивача, договір позики в частині визначення розміру винагороди в твердій сумі в графіку повернення є недійсним з моменту його вчинення.

На підставі зазначеного просив визнати частково недійсним складений 29.10.2012 року ОСОБА_2 борговий документ (розписку), а саме його частину, в якій визначено сталу величину винагороди у розмірі 12% від суми основного боргу .

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 16 травня 2016 року в задоволенні позову відмовлено за спливом позовної давності.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, сторони подали апеляційні скарги, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

В доводах апеляційної скарги позивач ОСОБА_2 зазначає, що посилання суду першої інстанції на пропуск позовної давності безпідставне, тому що позовна давність не може застосовуватися до нікчемного правочину, оскільки його недійсність встановлена законом. Позивач вважав, що оскільки правочин в частині визначення плати за користування коштами у твердій грошовій сумі суперечить закону, отже він є нікчемним.

Просить рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

В доводах апеляційної скарги відповідач ОСОБА_3 зазначає, що не погоджується із судом першої інстанції в тому, що суд в мотивувальній частині свого рішення зазначив, що між сторонами відбулась заміна боргу позивача перед відповідачем позиковим зобов»язанням за договором позики. ОСОБА_3 наголошує на тому, що ні позовна заява, ні матеріали справи не давали суду підстав для встановлення таких обставин. Між сторонами виникли правовідносини саме із договору позики, а тому ці правовідносини не є новацією боргу у позикові зобов»язання.

Також не погоджується із висновком суду в тій частині, що суд зробивши висновок про те, що положення розписки містять графік повернення грошових коштів, щомісячні платежі за яким розраховані шляхом математичного додавання до суми основного бору (його частки) 12% від цієї суми, як винагорода за користування грошовими коштами, зовсім не звернув уваги на те,що договором позики встановлений розмір процентів - 12% річних у відповідності до статті 1048 ЦК України.

Відповідач просить змінити рішення суду і виключити з його мотивувальної частини висновки суду, а саме: - «З огляду на зазначене суд дійшов висновку про наявність правових підстав вважати заміну боргу позивача перед відповідачем позиковим зобов'язанням за договором позики»; --

- «Зазначене в розписці зобов'язання позивача сплачувати щомісячно тверду грошову суму в іноземній валюті суперечить наведеним положенням статей 536, 1048 ЦК України, оскільки ця сума з урахуванням змінного курсу гривні до іноземних валют, зокрема євро, не є платою за користування чужими грошима яка встановлюється й нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу, не є долею (відсотком) по відношенню до цілого (основного боргу).»;

- «З урахуванням встановленого та положень вказаних вище норм, суд визнає вимоги позивача про визнання недійсним договору позики в частині визначення розміру винагороди в твердій сумі.»

Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у розгляд справи, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги прийшла до таких висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно з розпискою від 29.10.2012 року ОСОБА_2 взяв на себе зобов'язання повернути ОСОБА_3 суму 96000 євро + 12% річних виходячи з суми використаних грошей.

Також, зазначеною розпискою встановлений графік повернення грошових коштів: 10 грудня 2012 року - 7500 євро, 15 січня 2013 року - 10000 євро, 15 лютого 2013 року - 15000 євро, 15 березня 2013 року - 15000 євро, 15 квітня 2013 року - 15000 євро, 15 травня 2013 року - 15000 євро, 15 червня 2013 року - 15000 євро, 15 липня 2013 року - 15000 євро (а.с. 5).

Встановивши ці обставини справи, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав вважати заміну боргу позивача перед відповідачем позиковим зобов'язанням за договором позики.

Також суд першої інстанції проаналізував статті 536,1048 ЦК України і прийшов до висновку, що плата за користування чужими грошима встановлюється й нараховується лише у вигляді процентів на основну суму боргу, а не у твердій грошовій сумі, а тому зазначене в розписці зобов'язання позивача сплачувати щомісячно тверду грошову суму в іноземній валюті суперечить наведеним положенням статей 536, 1048 ЦК України, оскільки ця сума з урахуванням змінного курсу гривні до іноземних валют, зокрема євро, не є платою за користування чужими грошима яка встановлюється й нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу, не є долею (відсотком) по відношенню до цілого (основного боргу).

За таких обставин, суд вважав, що передбачене в статті 1048 ЦК України право сторін на встановлення плати за користування позикою з урахуванням норм статті 6, частини першої статті 627 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів та порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати, у тому числі й установлення оплати в твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу.

Суд зазначив, що аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України у справі № 6-79цс14 від 02 липня 2014 року, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України. З цих підстав суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги щодо недійсності пункту договору в частині визначення плати за користування позикою не відповідають вимогам закону.

Разом із тим, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції послався на те, що договір позики між сторонами укладено 29.10.2012 року, кінцевим строком його виконання визначена дата - 15.07.2013 року. З зазначеним позовом позивач звернувся до суду лише у вересні 2016 року, тобто поза межами позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки від відповідача найшла відповідна заява.

Судова колегія погоджується із такими судом першої інстанції в частині подання позивачем позову за межами позовної давності. Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, які регулюють порядок застосування позовної давності при вирішенні спору.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 в тій частині, що правочин є нікчемним, а тому до нього не може застосовуватись позовна давність не ґрунтуються на матеріалах справи.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі виконання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач заявив позов саме про визнання правочину недійсним як такого, що суперечить ст.. 536,1048 ЦК України, тобто суперечить ЦК України.

Така недійсність не встановлена законом, отже цей правочин є оспорюваним, а отже не є нікчемним. Крім того, позивач і в своєму позові не просив застосувати наслідки нікчемного правочину, а просив визнати його недійсним.

Тому доводи апеляційної скарги щодо нікчемності правочину є надуманими, такими що не відповідають матеріалам справи, а тому не можуть бути підставою для скасування рішення суду. Виходячи з наведеного, апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає відхиленню.

Судова колегія погоджується із доводами апеляційної скарги ОСОБА_3 в частині безпідставності зазначення судом першої інстанції того, що між сторонами відбулась новація боргу.

Відповідно до ст.1053 ЦК України за домовленістю сторін борг,що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов»язанням.

Заміна боргу позиковим зобов»язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій д договору позики(стаття 1047) цього Кодексу).

Тобто для застосування даної статті до правовідносин необхідно наявність таких обставин як існування між сторонами іншого, не позикового зобов»язання, яке в подальшому може бути замінене позиковим.

Однак, як вбачається із позову, а також інших матеріалів справи, між сторонами був укладений саме договір позики, а не будь-який інший договір. На новацію боргу сторони не посилались у своїх вимогах та запереченнях, а тому у суду не було підстав для наведених вище висновків.

Враховуючи наведене, судова колегія погоджується із доводами апеляційної скарги ОСОБА_3 щодо безпідставності висновків суду щодо новації боргу, а тому апеляційна скарга в цій частині підлягає до задоволення.

З іншими доводами апеляційної скарги ОСОБА_3 судова колегія не погоджується.

Судова колегія погоджується із судом першої інстанції в тому, що при укладанні договору позики між сторонами, вони фактично визначили плату за користування позикою у твердій грошовій сумі. Суд правильно прийшов до висновку, що ця сума була арифметично визначена, додана до суму боргу і поділена на декілька платежів. Хоча правова природа процентів є дещо іншою, оскільки вони нараховуються на залишок заборгованості. При цьому та обставина, що сторони назвали плату за користування позикою процентами, не дає підстав вважати, що ці проценти визначені відповідно до ст.. 1048 ЦК України.

З врахуванням наведеного, судова колегія відхиляє апеляційну скаргу ОСОБА_2, частково задовольняє апеляційну скаргу ОСОБА_3 і змінює рішення суду, шляхом виключення із мотивувальної частини одного речення.

Керуючись ст..ст. 303,309,309 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Виключити із мотивувальної частини рішення суду речення : «З огляду на зазначене суд дійшов висновку про наявність правових підстав вважати заміну боргу позивача перед відповідачем позиковим зобов»язанням за договором позики».

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили из моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді