Рішення № 66003215, 11.04.2017, Господарський суд Донецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

61022, м.Харків, пр.Науки, 5

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

11.04.2017 Справа № 905/540/17

Господарський суд Донецької області у складі судді Левшиної Я.О., при секретарі судового засідання (помічнику судді) Мазурік М.О., розглянув у відкритому судовому засіданні справу

за позовною заявою: Товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий дім Агрінол”, м. Бердянськ Запорізької області

до відповідача: Державного підприємства “Селидіввугілля”, м. Селидове Донецької області

про: стягнення основного боргу в сумі 51700,00грн., пені – 3504,98грн., суми від інфляції – 4485,15грн., 3% річних – 735,13грн.

За участю представників сторін:

від позивача: не з’явився;

від відповідача: не з’явився.

Відповідно до вимог ст.ст.4-4, 81 ГПК України судовий розгляд здійснювався з фіксацією у протоколі судового засідання.

У судовому засідання 11.04.2017р. суд виходив до нарадчої кімнати для прийняття рішення.

СУТЬ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю “Торговий дім Агрінол”, м. Бердянськ Запорізької області звернулось до господарського суду Донецької області із позовом до Державного підприємства «Селидіввугілля», м. Селидове Донецької області, про стягнення основного боргу в сумі 51700,00грн., пені – 3504,98грн., суми від інфляції – 4485,15грн., 3% річних – 735,13грн.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями, позовну заяву призначено до розгляду судді Левшиній Я.О. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем грошових зобов'язань за договором поставки №Т1/28-2016 від 11.04.2016р. з оплати поставленого товару, внаслідок чого утворилась стягувана заборгованість та виникли підстави для нарахування пені, 3 % річних та інфляційних нарахувань.

Нормативно позивач обґрунтовує свої вимоги, посилаючись на Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», ст. ст. 258, 526, 530, 610, 611, 625 Цивільного кодексу України, ст. 193, 230, 232 Господарського кодексу України, ст. ст. 2, 49, 54, 57, 82 Господарського процесуального кодексу України.

На підтвердження вказаних обставин позивач надав наступні документи: правоустановчі документи, договір поставки №Т1/28-2016 від 11.04.2016р., специфікації, додаткову угоду від 13.09.2016р. про дострокове розірвання договору поставки №Т1/28-2016 від 11.04.2016р., видаткову накладну №АТ-0908040 від 09.08.2016р., акт здачі-прийняття від 09.08.2016р., акти звірки взаємних розрахунків, складені станом на 07.12.2016р., 02.03.2017р.

Під час розгляду справи позивачем було надано додаткові документи для долучення до матеріалів справи, а саме: видаткові накладні №АТ-1804055 від 18.04.2016р., №АТ-2904030 від 29.04.2016р., №АТ-0906015 від 09.06.2016р., №АТ-3006028 від 30.06.2016р., довіреності №249 від 18.04.2016р., №277 від 28.04.2016р., товарно-транспортні накладні, виписки з банківського рахунку, квитанції про реєстрацію податкових накладних, рахунки-фактури №АТ-1504041 від 15.04.2016р., №АТ-2904024 від 29.04.2016р., №АТ-0806059 від 08.06.2016р., №АТ-2906062 від 29.06.2016р., №АТ-0908040 від 09.08.2016р., витяги з ЄДРПОУ стосовно позивача та відповідача, довідку №453/07 від 20.03.2017р. про відсутність даного спору в інших господарських судах України та органах, які в межах своєї компетенції можуть вирішувати господарські спори.

30.03.2017р. на адресу суду від відповідача надійшов відзив №19/912 від 22.03.2017р. на позовну заяву, в якому останній позовні вимоги в частині стягнення основного боргу в сумі 51700,00грн. визнав, в решті вимог просив відмовити, посилаючись на скрутне фінансове становище відповідача. Розгляд справи просив провести без участі представника відповідача.

Представники сторін в судове засідання 11.04.2017р. не з’явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Обізнаність позивача про розгляд справи також підтверджується відповідним поштовим повідомленням про вручення копії ухвали суду від 29.03.2017р. уповноваженому представнику позивача.

Розглянувши матеріали справи, суд

ВСТАНОВИВ:

11.04.2016р. між позивачем (постачальник) та відповідачем (покупець) укладений договір поставки №Т1/28-2016 (далі договір), згідно п.п. 1.1., 1.2. якого постачальник зобов’язався у 2016р. передати у власність покупця товар, зазначений у специфікаціях, а покупець – прийняти та оплатити такий товар. Найменування (номенклатура, асортимент) товару: рідина робоча Сельсонік-РР.

Згідно п. 1.4. обсяги закупівлі товару можуть бути зменшені залежно від реального фінансування видатків.

Ціна договору становить 3024000,00грн. з ПДВ, у тому числі податок на додану вартість – 504000,00грн. Ціна договору може бути зменшена за взаємною згодою сторін та у випадку зменшення обсягів закупівлі товару залежно від реального фінансування видатків (п.п. 3.1., 3.2. договору).

За умовами п. 4.1. договору розрахунки за узгоджену партію товару здійснюються в національній валюті України шляхом перерахування грошових коштів на рахунок постачальника протягом 30 календарних днів з дня підписання акту прийому-передачі товару.

У розділі 5 договору визначені умови поставки, зокрема:

п.5.1. – постачання узгодженої партії товару здійснюється в міру необхідності, згідно з заявкою покупця. Строк (термін) поставки товару 3 календарних дні.

п. 5.3. – постачання товару здійснюється автотранспортом постачальника та за рахунок його коштів;

п. 5.4. – датою поставки товару покупцю вважається дата, яка вказана на товаросупроводжувальних документах, наданих покупцю постачальником.

Відповідно до п.п. 6.1.1. договору покупець зобов’язаний, зокрема, своєчасно та в повному обсязі прийняти і сплатити за нього певну грошову суму.

За умовами п.7.1. договору у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов’язань за договором сторони несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством України та договором.

Сторонами були підписані специфікації до договору, в якій сторони узгодили найменування, кількість, ціну, загальну вартість продукції, умови поставки продукції.

Даний договір набирає чинності з моменту його підписання обома сторонами і діє до 31.12.2016р., а в частині виконання зобов’язань сторонами – до повного та належного їх виконання (п. 10.1. договору).

13.09.2016р. сторони підписали додаткову угоду про дострокове розірвання договору поставки №Т1/28-2016 від 11.04.2016р. з 30.09.2016р. В цій додатковій угоді покупець визнав наявність заборгованості за поставлений раніше товар перед постачальником у розмірі 51700,00грн. згідно видаткової накладної №АТ-0000908040 від 09.08.2016р. та зобов’язався здійснити розрахунок за поставлений товар за цією видатковою накладною до 23.09.2016р. Підписанням цієї додаткової угоди покупець заявив, що немає жодних претензій до постачальника стосовно не поставки/поставки не в повному обсязі та несвоєчасної поставки товару.

На виконання умов договору позивач поставив продукцію відповідачу, що підтверджується видатковою накладною №АТ-0000908040 від 09.08.2016р. на суму 51700,00грн. та актом здачі-прийняття від 09.08.2016р.

Продукція була отримана уповноваженим представником відповідача, який діяв на підставі довіреності №462 від 09.08.2016р.

Відповідач отримав продукцію, але у визначений у договорі строк за неї в повному обсязі не сплатив, своїх договірних зобов'язань перед позивачем не виконав, чим порушив умови договору.

Посилаючись на невиконання відповідачем своїх обов'язків з оплати поставленого товару, позивач звернувся до господарського суду з розглядуваним позовом.

Статтею 33 Господарського процесуального кодексу України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обгрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим (ст.43 Господарського процесуального кодексу України).

Як вбачається із матеріалів справи, сутність розглядуваного позову полягає у примусовому спонуканні відповідача до виконання грошових зобов'язань за договором поставки №Т1/28-2016 від 11.04.2016р.

Враховуючи статус сторін, характер правовідносин між учасниками договору, останні (правовідносини) регулюються насамперед відповідними положеннями Господарського і Цивільного кодексів України та умовами укладеного договору поставки №Т1/28-2016 від 11.04.2016р.

Згідно ст.ст. 11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договорів. Аналогічні положення встановлені і в ст.ст. 173-175 Господарського кодексу України.

Беручи до уваги правову природу укладеного договору, кореспондуючі права та обов'язки його сторін, оцінка правомірності заявлених вимог має здійснюватися судом з урахуванням приписів законодавства, які регламентують правовідносини з поставки.

Як встановлено ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України та ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за поставлену продукцію покупець зобов'язаний сплатити постачальнику певну грошову суму. В силу приписів ч. 6 ст. 265 Господарського кодексу України та ч. 2 ст.712 Цивільного кодексу України до правовідносин постачання застосовуються норми Цивільного кодексу України про купівлю-продаж, які (ст.655, ч.1 ст.691) також передбачають обов'язок покупця сплатити за придбаний товар певну суму грошових коштів.

Отже, в контексті зазначених норм укладений між позивачем та відповідачем договір поставки №Т1/28-2016 від 11.04.2016р. є належною підставою для виникнення у останнього грошових зобов'язань, визначених його умовами.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України та ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Частинами 1, 2 ст. 692 цього Кодексу визначено, що покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або законодавством не встановлений інший строк оплати товару. Як було встановлено судом, сторони визначили в договорі порядок оплати, за яким покупець зобов'язаний сплатити суму за продукцію - протягом 30 календарних днів з дня підписання акту прийому-передачі товару.

Таким чином, наведені вище норми законодавства та встановлені судом обставини дають підстави для висновку, що із отриманням відповідачем за видатковою накладною №АТ-0000908040 від 09.08.2016р. продукції, у нього виникло зобов'язання з її оплати у розмірі 51700,00грн.

Приписи ч.7 ст. 193 Господарського кодексу України та ст. 525 Цивільного кодексу України встановлюють загальне правило щодо заборони односторонньої відмови від зобов'язання або односторонньої зміни його умов, що кореспондується із вимогами ст. 629 Цивільного кодексу України щодо обов'язковості договору для виконання сторонами.

Таким чином, відповідач не мав жодних підстав для ухилення від виконання обов'язку із здійснення платежу за поставлену продукцію відповідно до умов договору поставки №Т1/28-2016 від 11.04.2016р. за вищевказаною видатковою накладною.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 Господарського кодексу України та ст.599 Цивільного кодексу України за загальним правилом зобов'язання припиняються виконанням, проведеним належним чином.

Дослідивши надані позивачем докази, судом встановлено, що позивачем було поставлено відповідачу продукцію на суму 51700,00грн.

Відповідач свої зобов’язання з оплати поставленого товару за вказаною видатковою накладною не виконав.

Таке неналежне виконання грошових зобов'язань кваліфікується судом як їх порушення у розумінні ст. 610 Цивільного кодексу України, а сам відповідач вважається таким, що прострочив виконання грошового зобов'язання у розумінні ч. 1 ст. 612 цього Кодексу.

Згідно ст. 625 Цивільного кодексу України боржник у разі прострочення виконання грошового зобов'язання має на вимогу кредитора сплати заборгованість.

Таким чином, відповідач не мав жодних правових підстав для ухилення від виконання обов'язків з оплати поставленої продукції, оскільки зі змісту наявних документів вбачається, що вона була отримана останнім.

Крім того, господарський суд враховує, що відповідно до ч.1 ст. 35 ГПК України обставини, які визнаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, можуть не доказуватися перед судом, якщо в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання. Оскільки, сторонами підтверджений факт наявності заборгованості у заявленому позивачем розмірі (позивачем у позові, а відповідачем у відзиві, то він доведенню не підлягає.

Враховуючи вищезазначене та той факт, що відповідач визнав наявність заборгованості за видатковою накладною №АТ-0000908040 від 09.08.2016р., господарський суд вважає позовні вимоги в цій частині доведеними та такими, що підлягають задоволенню.

Позивачем нараховано та заявлено до стягнення пеню – 3504,98грн., інфляційні нарахування – 4485,15грн., 3% річних – 735,13грн.

Статтею 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Суд враховує, що в договорі сторони встановили порядок оплати за поставлену продукцію, а саме - протягом 30 календарних днів з дня підписання акту прийому-передачі товару.

Отже, в силу ст. 253 Цивільного кодексу України, позивач здобув право вимоги сплати боргу за видатковою накладною №АТ-0000908040 від 09.08.2016р. – 09.09.2016р.

За таких обставин, враховуючи встановлений факт несвоєчасного виконання відповідачем грошових зобов'язань, вимога про стягнення з нього 3% річних та втрат від інфляції заявлена позивачем правомірно.

Перевіривши арифметичний розрахунок 3% річних та інфляційних нарахувань, правові підстави, період та порядок їх нарахування, суд дійшов висновку про часткове задоволення вимог в цій частині та стягнення з відповідача: 3% річних в сумі 735,13грн., інфляційних нарахувань в розмірі 3491,70грн.

Часткове задоволення позовних вимог в частині стягнення інфляційних нарахувань обумовлено тим, що індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, який визначається виключно Держкомстатом і його найменший період визначення становить місяць, а тому, прострочка платежу за менший період не тягне за собою нарахування інфляційних втрат, а розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що мала місце на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Держкомстатом, за період прострочки. Розрахунки індексу інфляції за квартал, період з початку року і т. п. проводяться "ланцюговим" методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т. д.) індексів (наказ Держкомстату від 27.07.2007 N 265 "Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін").

Заперечення відповідача проти заявлених позовних вимог в частині стягнення 3% річних та інфляційних втрат з огляду на скрутне фінансове становище є безпідставними, оскільки такі вимоги позивача виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, який передбачений чинним законодавством і не може ставитись в залежність від будь-яких обставин.

Щодо заявленої до стягнення пені в сумі 3504,98грн. суд зазначає наступне:

Відповідно до ст.ст. 216-218 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються в установленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Статтями 610, 611 Цивільного кодексу України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч.1 ст. 547 Цивільного кодексу України правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмовій формі.

Відповідно до приписів ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Частиною 1 ст. 230 Господарського кодексу України визначено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 551 Цивільного кодексу України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне невиконання грошових зобов’язань» (далі - Закон) платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ст.3 Закону).

Пунктом 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань» визначено, що, якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.

Таким чином, неустойка, у вигляді пені, є санкцією договірною, яка обов’язково має бути письмово (вираження згоди сторін) узгоджена сторонами, окрім випадків встановлення її розміру і бази певним нормативним актом.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позивачем безпідставно нарахована пеня за неналежне виконання грошових зобов’язань.

Таким чином, позовні вимоги щодо стягнення пені у розмірі 3504,98грн. заявлені безпідставно та задоволенню не підлягають.

Судові витрати у відповідності до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 11, 202, 253, 509, 525, 526, 530, 549, 599, 610, 611, 612, 625, 629, 692, 712 Цивільного кодексу України, ст.ст. 173-175, 193, 216-218, 265 Господарського кодексу України, ст.ст. 22, 33, 34, 43, 44, 49, ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий дім Агрінол”, м. Бердянськ Запорізької області до Державного підприємства “Селидіввугілля”, м. Селидове Донецької області про стягнення основного боргу в сумі 51700,00грн., пені – 3504,98грн., суми від інфляції – 4485,15грн., 3% річних – 735,13грн. задовольнити частково.

Стягнути з Державного підприємства “Селидіввугілля” (85400, Донецька область, м. Селидове, вул. К. Маркса, 41, ЄДРПОУ 33426253) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий дім Агрінол” (71100, Запорізька область, м. Бердянськ, Мелітопольське шосе, буд. 84/1, ЄДРПОУ 32365436) суму основного боргу у розмірі 51700,00грн., суми від інфляції – 3491,70грн., 3% річних – 735,13грн., витрати по сплаті судового збору у розмірі 1480,00грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

В решті позовних вимог в частині стягнення пені у розмірі 3504,98грн., інфляційних втрат в розмірі 993,45грн. відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги - після розгляду справи апеляційним господарським судом, якщо рішення не буде скасовано.

У судовому засіданні 11.04.2017р. проголошено на підписано повний текст рішення.

Суддя Я.О. Левшина