Рішення № 65974849, 11.04.2017, Апеляційний суд Київської області

Справа № 370/1656/16-ц Головуючий у І інстанції Косенко А. В.Провадження № 22-ц/780/1829/17 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 26 11.04.2017

РІШЕННЯ

Іменем України

11 квітня 2017 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагєєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Топольського В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Макарівського районного суду Київської області від 10 січня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики,

заслухавши доповідь судді апеляційного суду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів, -

в с т а н о в и л а :

В липні 2016 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом про стягнення боргу за договорами позики. Заявлені вимоги мотивував тим, що 30 липня 2013 року між сторонами було укладено договір позики на суму 534600 грн., які відповідач зобовязувався повернути до 31 серпня 2014 року. Крім того, 10 жовтня 2014 року між сторонами було укладено договір позики на суму 927768 грн. зі строком повернення відповідачам до 09 жовтня 2015 року. 10 жовтня 2013 року відповідачем було частково повернуто частину позики у сумі 33607 грн., про що складено відповідну розписку. Залишок боргу за договорами позику відповідач не повернув. Просив стягнути із ОСОБА_3 на свою користь суму боргу за договорами позики в розмірі 1428761 грн., 3 % річних в розмірі 48107,59 грн., інфляційні втрати в розмірі 395238,71 грн., пеню в розмірі 691658,56 грн.

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 10 січня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Позивач ОСОБА_2, не погоджуючись із рішенням Макарівського районного суду Київської області від 10 січня 2017 року, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права і порушення та неправильне застосування судом норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що із змісту договору вбачається, що грошові кошти за ним були передані позичальнику до моменту підписання договору позики, що підтверджено його підписом під договором, частина боргу повернуто, про що ним було складено розписку.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Разом із тим рішення суду першої інстанції в повній мірі даним вимогам закону не відповідає.

Із матеріалів справи колегія суддів вбачає, що 30 липня 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір позики, за яким позикодавець при укладенні цього договору передав у власність позичальникові грошові кошти у сумі 534600 грн., а позичальник зобовязується повернути позикодавцеві таку ж суму у строк до 31 серпня 2014 року рівними частиками кожного місяця, починаючи за цим, а саме у розмірі 44550 грн. Позичальник зобовязаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) строком до 31 серпня 2014 року. Грошові кошти, які є предметом цього договору, передані позикодавцем та одержані позичальником в момент підписання цього договору. Підписи сторін на цьому договорі позики грошей та розписка позичальника в їх отриманні свідчать про відсутність з цього боку будь-яких претензій. Сторони домовилися, що у випадку невиконання позичальником зобовязання за цим договором позики, він має сплатити позикодавцеві пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожний день прострочення. У разі, якщо позичальник своєчасно не поверне суму позики, він зобовязаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми. Цей договір є безпроцентним.

Також 10 жовтня 2014 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір позики на цих же умовах в розмірі 927768 грн. із строком повернення до 09 жовтня 2015 року.

В матеріалах справи також міститься розписка, видана ОСОБА_2 про те, що він отримав в рахунок погашення боргу за кредитним договором від 30 липня 2013 року в сумі 33607 грн. від ОСОБА_3

Рішенням Солом?янського районного суду м. Києва від 05 квітня 2016 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, встановлено факт укладення договору позики у сумі 534600 грн., за умовами якого відповідач передав у власність позивача грошові кошти у зазначеній сумі.

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ст. ст. 1046, 1047 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобовязується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

На думку колегії суддів, помилковими і не підтвердженими жодними доказами є висновки суду першої інстанції про те, що договори позики від 30 липня 2013 року та 10 жовтня 2014 року між сторонами не укладалися та грошові кошти позивачем відповідачу не передавалися, оскільки такі висновки суперечать змісту договорів позики, відповідно до яких відповідач ОСОБА_3 отримав в борг від позивача ОСОБА_2 суму грошових коштів до визначеної дати, яка, виходячи із змісту договорів позики, є датою повернення грошових коштів.

Як необґрунтовані відхиляються колегією суддів висновки суду першої інстанції про відсутність розписок як підтвердження безгрошового характеру договорів від 30 липня 2013 року та 10 жовтня 2014 року, а також про те, що відповідачем за даними договорами грошові кошти не отримувалося, оскільки це заперечується змістом договорів позики.

Колегія суддів враховує, що відповідно до ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Разом із тим, договори позики відповідачем із наведених підстав не оспорювались.

При цьому колегія суддів враховує, що ОСОБА_2 отримав 10 жовтня 2013 року від ОСОБА_4 в рахунок погашення боргу за кредитним договором від 30 липня 2013 року суму в розмірі 33607 грн., про що видав розписку (а. с. 8).

Відтак, наведене свідчить про те, що відповідач на часткове виконання взятих на себе зобовязань повернув позивачу частину боргу.

Доводи представника відповідача про те, що дані кошти поверталися позивачу як оплата за надання нотаріальних послуг спростовуються змістом розписки, із якої чітко вбачається, що відповідач повертав позивачу кошти саме в погашення боргу за кредитним договором від 30 липня 2013 року.

Таким чином, із змісту укладених сторонами договорів позики чітко вбачається, що позикодавець при укладенні цих договорів передав у власність позичальника грошові кошти в зазначених вище розмірах, а позичальник зобовязався їх повернути у визначений сторонами в договорі строк (п. 1 договорів), грошові кошти, які є предметом цього договору, передані позикодавцем та одержані позичальником в момент підписання договору (п. 2 договорів), та строк виконання зобовязань настав.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобовязаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобовязаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобовязаний сплатити неустойку відповідно до статей 549 - 552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 551 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобовязання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобовязання.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобовязаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, оскільки між сторонами було укладено договори позики, строк повернення за якими настав, однак сума позики відповідачем повернута не була, права позивача як позикодавця є порушеними і він має право на стягнення із відповідача суми позики та штрафні санкції, передбачені ст. ст. 625, 1050 ЦК України, п. п. 3, 5 договорів позики, а саме інфляційні втрати за весь час прострочення, три проценти річних від простроченої суми та пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення, перебіг якого для договору позики від 30 липня 2013 року починається із 01 вересня 2014 року по 03 липня 2016 року, а для договору позики від 10 жовтня 2014 року починається із 10 жовтня 2015 року і закінчується 03 липня 2016 року.

Колегія суддів враховує, що відповідачем не висунуто заперечень проти розміру заборгованості за розрахунком позивача, який складено чітко та зрозуміло, і погоджується із наданим розрахунком після його перевірки.

Отже, за договором від 30 липня 2013 року сума 3 % річних складає 27671,28 грн., сума інфляційних втрат 334014,27 грн., розмір неустойки (пені) 403059,16 грн.

За договором від 10 жовтня 2014 року сума 3 % річних складає 20436,31 грн., сума інфляційних втрат 61314,44 грн., розмір неустойки (пені) 288599,40 грн.

Загальна сума заборгованості за обома договорами позики складає 2563855,86 грн.

З огляду на викладене вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене за неповного зясування обставин, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи та зроблені із порушенням та неправильним застосуванням судом норм матеріального та процесуального права, що відповідно до вимог ст. 309 ЦПК України підставами для його скасування із ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України колегія суддів здійснює перерозподіл судових витрат та стягує із відповідача на користь позивача судові витрати за подання позову та апеляційної скарги в розмірі 14469 грн.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Макарівського районного суду Київської області від 10 січня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики задовольнити.

Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 30 липня 2013 року в розмірі 500993 грн. суми позики, 334014,27 грн. втрат від інфляції, 403059,16 грн. пені, 27671,28 грн. 3 % річних, всього 1265737,71 грн.

Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 10 жовтня 2014 року в розмірі 927768 грн. суми позики, 61314,44 грн. втрат від інфляції, 288599,40 грн. пені, 20436,31 грн. 3 % річних, всього 1298118,15 грн.

Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати 14469 грн.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий : Кашперська Т.Ц.

Судді : Фінагєєв В.О.

ОСОБА_5