Рішення № 65969756, 10.04.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.04.2017Справа №910/23191/16За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл»

До Товариства з обмеженою відповідальністю «Вінніком Україна»

Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на стороні позивача

ОСОБА_1

Про визнання недійсним договору

Суддя Спичак О.М.

Представники учасників судового процесу:

від позивача: не з'явився

від відповідача: Гнатів В.В. - по дов.

від третьої особи: ОСОБА_1

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Віннком Україна», в якому просить суд визнати недійсним договір №05ВФ позики грошових коштів (поворотної фінансової допомоги) від 12.05.2016р. з дати його укладання.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.12.2016р. (Суддя Пригунова А.Б.) порушено провадження у справі №910/23191/16 та призначено її до розгляду у судовому засіданні на 23.01.2017р. за участю представників сторін, яких зобов'язано надати суду певні документи.

Розгляд даної справи відкладався в порядку ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку з невиконанням вимог суду.

08.02.2017р. через загальний відділ діловодства Господарського суду міста Києва від Відділу державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб підприємців Шевченківської районної реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві надійшли матеріали реєстраційної справи Товариства з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл» на вимогу ухвали суду.

09.02.2017р. через загальний відділ діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.02.2017р. розгляд справи відкладено та продовжено строк розгляду справи, в порядку ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

У даному судовому засіданні представники сторін надали пояснення по суті спору.

Представник третьої особи у судове засідання не з'явився, вимог ухвали суду не виконав, про поважні причини неявки суд не повідомив.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Водночас, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Тож приймаючи до уваги вищенаведене, враховуючи неможливість розгляду справи №910/23191/16 у даному судовому засіданні, суд вважає за необхідне відкласти розгляд даної справи в межах розумного строку, з урахування часу, необхідного для належного повідомлення учасників процесу про час та дату наступного судового засідання.

Ухвалою суду від 01.03.2017р., у зв'язку із необхідністю витребування нових доказів у справі, розгляд справи було відкладено на 13.03.2017р. о 17:50.

05.08.2016 року розпорядженням №05-23/898 справу № 910/23191/16 було передано на повторний автоматизований розподіл справ, у зв'язку із неможливістю здійснення правосуддя суддею Пригуновою А.Б.

Згідно автоматичного розподілу справ від 13.03.2016 року, справу №910/23191/16 було передано на розгляд судді Спичаку О.М.

Ухвалою від 17.03.2017р. справу №910/23191/16 було прийнято до свого провадження суддею Спичаком О.М. та призначено її розгляд на 10.04.2017р.

05.04.2017р. третьою особою надано пояснення по справі на виконання вимог суду.

У судовому засіданні 10.04.2017р. третьою особою надано для огляду документи на виконання вимог суду.

Представник позивача у судове засідання 10.04.2017р. не з'явився, проте, був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи.

Представник відповідача у судовому засіданні 10.04.2017р. надав усні пояснення по суті справи, відповідно до яких проти задоволення позовних вимог заперечував.

Третя особа проти задоволення позову також надала заперечення.

Враховуючи, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, з огляду на те, що неявка позивача не перешкоджає розгляду спору, за висновками суду, справа може бути розглянута по суті за наявними у ній документами відповідно до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 10.04.2017р.

В судовому засіданні 10.04.2017р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача та третьої особи, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

12.05.2016р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Вінніком Україна» (позикодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл» (позичальник) було укладено договір №05ВФ позики грошових коштів (поворотної фінансової допомоги), відповідно до п.1.1 якого позикодавець зобов'язується передати позичальнику у власність грошову суму коштів, виражену в іноземній валюті - доларах США, в порядку та на умовах, передбачених даним договором, а позичальник зобов'язується повернути вказану суму позики у визначений цим договором строк.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін (ст.209 Цивільного кодексу України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (ч.1 ст.1046 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч.1 ст.1047 Цивільного кодексу України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

За умовами п.1.1 договору №05ВФ від 12.05.2016р. позикодавець надає позичальнику позику на безоплатній основі - без сплати процентів за користування позикою.

Згідно п.2.1 договору №05ВФ від 12.05.2016р. сума позики становить 2 900 000 грн., що є еквівалентом 114 263 дол.США за курсом міжбанківського валютного ринку України, встановленого на момент укладання договору і складає 25,38 грн. за 1 долар США, який опублікований на Інтернет-сайті: http://minfin.com.ua/currency/mb/.

Позикодавець зобов'язаний протягом десяти календарних днів з моменту укладання цього договору передати позичальнику позику, яка становить грошову суму коштів, визначену у п.2.1 цього договору, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок позичальника, що визначений у договорі (п.2.2 договору №05ВФ від 12.05.2016р.).

Зі змісту п.3.1 договору №05ВФ від 12.05.2016р. полягає, що строк надання позики за даним договором становить 45 днів, який починає вираховуватись з моменту зарахування суми позики на рахунок позичальника. Позика повинна бути повернута не пізніше 30.06.2016р. включно, з дати настання якої позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику, передбачену п.2.1 договору.

За умовами п.4.3 вказаного правочину позика вважається повернутою в момент зарахування на банківський рахунок позикодавця, реквізити якого зазначені у розділі 11 цього договору.

Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до належного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань, передбачених цим договором, зокрема, до виконання позичальником грошового зобов'язання (п.5.1 договору №05ВФ від 12.05.2016р.).

За змістом п. 2.6 Постанови № 11 від 29.05.2013 р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору №05ВФ від 12.05.2016р. позики грошових коштів (поворотної фінансової допомоги) недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарським судом було встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, скріплено договір підписами посадових осіб та печатками господарських товариств, а отже, за висновками суду, спірний правочин було вчинено.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсним договору №05ВФ від 12.05.2016р. позики грошових коштів (поворотної фінансової допомоги), заявник посилався на те, що вказаний правочин з боку Товариства з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл» підписано директором з перевищенням повноважень, оскільки у відповідності до статуту позивача укладання оспорюваного правочину потребувало попереднього погодження загальних зборів учасників товариства, якого вищим органом управління юридичної особи надано не було. Вказані обставини, на думку позивача, свідчать про недійсність договору Товариства з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл» №05ВФ від 12.05.2016р. і стали підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл» не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч.2 ст.203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Частиною 1 ст.92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Згідно з ч.3 ст.92 вказаного Кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

За приписами ст.97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

У ст.58 Закону України «Про господарські товариства», ст.145 Цивільного кодексу України зазначено, що вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

Статтями 41 та 59 Закону України «Про господарські товариства» передбачено, що до компетенції загальних зборів належить: визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання; внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу; обрання і відкликання членів наглядової ради; утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства; затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів) з урахуванням вимог, передбачених цим та іншими законами, визначення порядку покриття збитків; створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їх статутів та положень; винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб органів управління товариства; затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення організаційної структури товариства; вирішення питання про придбання акціонерним товариством акцій, що випускаються ним; визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв; затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства; прийняття рішення про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу; прийняття рішення про обрання уповноваженої особи акціонерів для представлення інтересів акціонерів у випадках, передбачених законом; встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів; вирішення питання про придбання товариством частки учасника;виключення учасника з товариства; визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів. Статутом товариства до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені й інші питання.

За змістом положень ч.1 ст.62 Закону України «Про господарські товариства», ч.2 ст.145 Цивільного кодексу України у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.

Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора). Дирекція (директор) підзвітна загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень. Дирекція (директор) не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами. Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.

Відповідно до п.п.9.1, 9.2 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл» (в редакції, що затверджена рішенням загальних зборів учасників товариства, оформленим протоколом №01-03/2016 від 01.03.2016р.) вищим органом управління товариства є загальні збори учасників. Виконавчим органом управління є дирекція.

До компетенції загальних зборів учасників належить, в тому числі, погодження вчинення правочинів та інших дій від імені товариства, які виходять за межі повноважень генерального директора товариства (п.10.14 статуту позивача).

У п.15.1 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл» зазначено, що виконавчим органом товариства є дирекція. До складу дирекції входять генеральний директор, його заступники, директори з окремих напрямків, головний бухгалтер.

Генеральний директор, зокрема, з урахуванням обмежень та в порядку, що встановлений статутом, без довіреності (доручення) представляє інтереси товариства у відносинах з установами, товариствами, підприємствами, організаціями, органами державної влади в Україні та за її межами, веде переговори від імені товариства, укладає договори, угоди, контракти; укладає після попереднього погодження зі зборами угоди про кредитування та позики у будь-якій формі (п.15.10 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл»).

З представленої на виконання вимог суду реєстраційної справи Товариства з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл» вбачається, що рішенням загальних зборів, яке оформлено протоколом №1(26) від 15.02.2016р., на посаду директора позивача призначено ОСОБА_1 з 16.02.2016р.

Зі змісту договору №05ВФ від 12.05.2016р. вбачається, що з боку Товариства з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл» останній підписано генеральним директором ОСОБА_1

Наразі, суд зазначає, що ч.3 ст.92 Цивільного кодексу України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об'єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися в межах корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним (пункт 3.2. рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 Цивільного кодексу України).

З огляду на вищезазначене, дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.

З огляду на таке, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі й укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

При цьому частиною четвертою статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Таким чином, закон вимагає, щоб виконавчий орган товариства діяв добросовісно і розумно, керуючись інтересами товариства, а не власними. За порушення цієї вимоги на виконавчий орган може бути покладений обов'язок відшкодувати завдані товариству збитки.

Однак закон ураховує, що питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу товариства та добросовісність його дій є внутрішніми взаємовідносинами юридичної особи та її органу, тому сам лише факт учинення виконавчим органом товариства протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.

Частина третя статті 92 Цивільного кодексу України фактично встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (статті 203, 241 Цивільного кодексу України ). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Разом із тим, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом України у постановах від 09.11.2016р. та від 30.11.2016р. по справах №6-206цс16 й №6-2363цс16.

У п.3.3 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вказано, що позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють). Наприклад, третя особа, укладаючи договір, підписаний керівником господарського товариства, знає про обмеження повноважень цього керівника, оскільки є акціонером товариства і брала участь у загальних зборах, якими затверджено його статут.

У зв'язку з наведеним господарському суду слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо: такі обмеження передбачені законом (наприклад, абзацом другим частини другої статті 98 Цивільного кодексу України); про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців. Якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента.

Одночасно, статтею 241 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Отже, стаття 241 Цивільного кодексу України презюмує наявність у представника певного обсягу повноважень, належним чином та у встановленому порядку наданих йому особою, яку він представляє, а також встановлює випадки й умови набуття чинності правочином, вчиненим від імені довірителя його представником, коли останній перевищив обсяг наданих йому повноважень. Аналогічну правову позицію висловлено у постанові від 25.05.2016р. Верховного Суду України по справі №6-2612цс15.

Наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 Цивільного кодексу України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Вказану правову позицію висловлено у п.3.4 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».

Дійсно, зі змісту договору №05ВФ від 12.05.2016р. вбачається, що з боку позивача договір підписано директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл», який діяв на підставі статуту, що фактично вказує на обізнаність відповідача щодо обмежень компетенції виконавчого органу товариства.

Однак, з представлених суду документів, а саме банківської виписки з рахунку відповідача вбачається, що 17.05.2016р. Товариством з обмеженою відповідальністю «Вінніком Україна» було перераховано на рахунок позивача грошові кошти в сумі 2 900 000 грн. з призначенням платежу «поворотна фінансова допомога згідно договору №05ВФ від 12.05.2016р.».

Доказів повернення заявником означених коштів як помилково (безпідставно) отриманих матеріали справи не містять.

Одночасно, за даними автоматизованої системи документообігу «Діловодство спеціалізованого суду» Господарським судом міста Києва також розглядалась справа №910/21486/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Вінніком Україна» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл» про стягнення заборгованості за договором №05ВФ від 12.05.2016р. в сумі 3385577,72 грн.

Рішенням від 13.12.2016р., яке набуло законної сили 10.02.2017р., позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Вінніком Україна» задоволено частково, стягнуто суму основного боргу в розмірі 2 900 000 грн., пеню в сумі 331 122,93 грн., 3% річних в розмірі 32565,57 грн., інфляційні витрати в розмірі 121800 грн. та судовий збір 50782,33 грн.

У наведеному судовому актів судом було встановлено обставини щодо отримання позичальником на підставі договору №05ВФ від 12.05.2016р. грошових коштів в сумі 2 900 000 грн.

Статтею 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено підстави звільнення від доказування. Зокрема, господарським процесуальним законодавством визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Аналогічну позицію щодо преюдиціальної дії рішень суду наведено у п.2.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».

Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012 та від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13.

Отже, рішення від 13.12.2016р. Господарського суду міста Києва по справі №910/21481/16 має преюдиціальне значення, а встановлені ним обставини, зокрема щодо отримання грошових коштів на підставі спірного правочину, повторного доведення не потребують.

До того ж, представленими до матеріалів справи документами підтверджується, що рішенням від 15.08.2016р. загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл», яке оформлене протоколом №5(30) від 15.08.2016р., вищим органом управління позивача було погоджено та затверджено, в тому числі, договір №05ВФ від 12.05.2016р. позики грошових коштів (поворотної фінансової допомоги), укладений з Товариством з обмеженою відповідальністю «Вінніком Україна», та на підставі якого товариство отримано позику в розмірі 114 263 дол.США.

У судовому засіданні 10.04.2017р. судом було оглянуто оригінал вказаного протоколу загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл».

Таким чином, наведене вище у сукупності вказує на вчинення Товариством з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл» дій, які вказують на подальше схвалення договору №05ВФ від 12.05.2016р. позики грошових коштів (поворотної фінансової допомоги), що виключає у даному випадку можливість визнання вказаного договору недійсним з викладених у позовній заяві підстав.

За таких обставин, враховуючи вищезазначене, з огляду на те, що заявником так і не було доведено наявності достатніх підстав для визнання недійсним договору №05ВФ від 12.05.2016р. позики грошових коштів (поворотної фінансової допомоги), суд дійшов висновку щодо відмови в задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Москіто Мобайл».

Всі інші клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судовий збір згідно з приписами ст.49 Господарського процесуального кодексу України залишається за позивачем.

Керуючись, ст.ст. 32, 33, 49, 82-85 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено

13.04.2017 р.

Суддя О.М. Спичак