Ухвала суду № 65967385, 13.04.2017, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/26565/15 Головуючий у 1-й інстанції: Кузьменко В.А. Суддя-доповідач: Мельничук В.П.

У Х В А Л А

Іменем України

13 квітня 2017 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

Головуючого-судді: Мельничука В.П.

суддів: Лічевецького І.О., Мацедонської В.Е.,

при секретарі: Волощук Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 листопада 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Головного управління Національної поліції в м. Києві, Деснянського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, третя особа: Національна поліція України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_2 звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Головного управління Національної поліції в м. Києві, Деснянського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, третя особа: Національна поліція України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди. Свої вимоги обґрунтовує тим, що вважає, що звільнення з роботи відбулось з порушенням прав, передбачених чинним законодавством України, у зв'язку з тим, що звільнення з роботи через скорочення штатів можливе лише при відмові від проходження служби в поліції, однак позивач не відмовлялася від проходження такої служби; крім того, позивач вказує, що при звільненні з роботи через скорочення штатів відповідачами не було надано можливості подальшого проходження служби в поліції, а саме: не пропонувалось зайняти вакантну посаду.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 листопада 2016 року задоволено вказаний адміністративний позов частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 06 листопада 2015 року № 1007 о/с "Щодо особового складу" в частині звільнення ОСОБА_2. Поновлено ОСОБА_2 на посаді слідчого слідчого відділу Деснянського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві. Стягнуто з Деснянського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві на користь ОСОБА_2 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 27635,52 грн. В іншій частині адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог повністю.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 195 КАС України рішення суду першої інстанції підлягає перегляду в апеляційному порядку в межах апеляційної скарги.

Судом першої інстанції було встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року № 730 "Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ" утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Національної поліції та ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства внутрішніх справ, у тому числі Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві та Деснянське районне управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, та створено новий орган - Головне управління Національної поліції у місті Києві.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 листопада 2015 року № 1388 "Про організаційно штатні питання" вирішено вважати такими, що втратили чинність, штати органів, підрозділів, закладів, установ та підприємств згідно з відповідним переліком змін у штатах, у тому числі скорочуються всі посади у Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві.

Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 06 листопада 2015 року № 1007 о/с "Щодо особового складу" ОСОБА_2 звільнено.

Не погоджуючись з таким наказом та діями відповідачів, позивач звернулася з даним адміністративним позовом до суду.

Задовольняючи адміністративний позов частково суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивача є правомірними та обгрунтованими, а тому підлягають задоволенню частково.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його обгрунтованим з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У межах спірних правовідносин судом першої інстанції було встановлено скорочення штатів у зв'язку із ліквідацією територіальних органів Міністерства внутрішніх справ.

Пунктами 8, 9, 10 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" визначено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.

Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.

З наведених норм Закону України "Про Національну поліцію" слідує, що з дня його опублікування всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів; тобто, передбачено особливий порядок попередження про звільнення, відмінний від того, що встановлений Кодексом законів про працю України.

При цьому Закон України "Про Національну поліцію" прямо передбачив право вказаних вище осіб, попереджених про можливе майбутнє вивільнення, бути прийнятими на службу до поліції на запропоновані посади шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції; звільненню підлягають виключно ті працівники міліції, які після пропонування нових посад відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції на запропоновані посади.

Враховуючи, що Закон України "Про Національну поліцію" від 02 липня 2015 року № 580-VIІI був опублікований 06 серпня 2015 року в газеті "Голос України", відповідно 3-х місячний термін з дня опублікування закінчився 06 листопада 2015 року.

Разом з тим, судом першої інстанції було встановлено, що відповідачами не надано доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_2 відмовилася від проходження служби в поліції та/або не могла бути прийнята на службу до поліції, зокрема через невідповідність вимогам, що ставляться до поліцейського.

Колегія суддів погоджується з критичним сприйняттям судом першої інстанції доводів відповідачів та третьої особи про те, що позивач мав подати рапорт про звільнення з органів внутрішніх справ у зв'язку з переходом на роботу в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації, оскільки Закон України "Про Національну поліцію" не встановлює обов'язку працівників міліції подавати будь-які рапорти та не передбачає вчинення будь-яких інших дій.

Таким чином, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що відсутність відмови від проходження служби в поліції є достатньою підставою вважати, що позивач висловив бажання проходити службу в поліції.

При цьому судом першої інстанції було встановлено, що Головним управлінням МВС України в м. Києві не надано суду доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_2 пропонувались будь-які посади в новостворених органах поліції та що вона не може бути прийнята на службу до поліції, зокрема через невідповідність вимогам, що ставляться до поліцейського.

Наведене вказує, що відповідачі не довели відсутність можливості подальшого використання позивача на службі, та, відповідно, наявності підстав для звільнення на підставі підпункту "г" пункту 64 Положення про проходження служби.

Крім того, колегія суддів вважає обгрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що Головне управління МВС України в м. Києві звільнило ОСОБА_2 з порушенням гарантій прав жінок, які мають дітей віком до трьох років.

Так, судом першої інстанції було встановлено, що відповідно до свідоцтва про народження від 08 січня 2014 року ОСОБА_2 народила дитину - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 року, тобто на момент звільнення (06.11.2015 року) мала дитину віком до трьох років.

Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожному гарантується право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

В постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2015 у справі № 21-8а15 наголошено, що у регулювання проходження служби співробітниками органів внутрішніх справ пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться в спеціальному законі.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/202 зауважено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.

Оскільки, Положення про проходження служби та Закон України "Про Національну поліцію" не передбачають гарантій для жінок, які мають дітей віком до трьох років, до спірних правовідносин можуть застосовуватись загальні норми трудового законодавства.

Частина третя статті 184 Кодексу законів про працю України встановлює, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Таким чином, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 не могла бути звільнена із займаної посади без обов'язкового працевлаштування.

При цьому обов'язок працевлаштування у даному випадку законодавець покладає на власника або уповноважений орган, яким в спірних правовідносинах є Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.

Колегія суддів погоджується з критичним сприйняттям судом першої інстанції посилання відповідача про відсутність відповідної згоди позивача про прийняття на службу до поліції, тому що ініціативу з працевлаштування позивача має проявляти саме Головне управління МВС України в м. Києві шляхом пропонування відповідних посад, а працевлаштування жінки, яка має дитину віком до трьох років є обов'язковою умовою для її звільнення за скороченням штатів, навіть у разі повної ліквідації підприємства, установи чи організації.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що звільнення позивача є незаконним, а тому наявні підстави для скасування наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 06 листопада 2015 року № 1007 о/с "Щодо особового складу" в частині звільнення ОСОБА_2 і про задоволення позовних вимог у цій частині.

В частині позовних вимог про поновлення позивача в органах внутрішніх справ у Головному управління Національної поліції у місті Києві на рівнозначній посаді та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 07 листопада 2015 року до дня поновлення на роботі, а саме 4007,48 грн., за кожен місяць вимушеного прогулу, колегія суддів враховує наступне.

Як визначає пункт 24 Положення про проходження служби, у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік.

Таким чином, позивач має бути поновлений на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року № 730 "Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ" ліквідовано як юридичні особи публічного права Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві та Деснянське районне управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.

Проте, на час розгляду вирішення справи записи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про припинення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві та Деснянського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві відсутні, що є підставою для поновлення позивача на попередній посаді, а саме на посаді слідчого слідчого відділу Деснянського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.

Визначаючи розмір грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, колегія суддів керується наступним.

Середній заробіток працівника згідно з частиною першою статті 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у порядку.

Із пункту 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Правова позиція по даному питанню висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 січня 2014 року № 21-395а13.

Згідно з довідкою Деснянського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 04 грудня 2015 року № 46/321 середньомісячна заробітна плата позивача за останні два місці становить 2721,70 грн., середньомісячне число робочих днів за останні два місяці складає 26, відповідно, середньоденне грошове забезпечення позивача складає 104,68 грн. (2721,70 грн. / 26 днів).

Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в даному випадку з 06 листопада 2015 року по 29 листопада 2016 року, що становить 264 робочих днів.

Таким чином, сума середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу ОСОБА_2, становить 27 635,52 грн. (104,68 х 264); тому, позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.

В частині позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди, колегія суддів зазначає про наступне.

За визначенням статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Суду належить встановити обставини наявності такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні, зокрема: чим підтверджується факт заподіяння позивачеві втрат майнового та немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Поряд із цим в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження факту завдання позивачу моральної шкоди, а також наявності причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням (бездіяльністю) відповідачів; крім того, позовна заява не містить обставин, з яких виходив позивач при визначенні розміру заявленої до відшкодування шкоди, та обґрунтованого розрахунку спірної суми.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги про стягнення моральної шкоди нормативно та документально не підтверджуються.

Також колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про безпідставність вимог позивача про стягнення витрати на проїзд у громадському транспорті, тому що відповідно до норм частини першої статті 91 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також найманням житла, несуть сторони; крім того, позивачем не визначено розміру витрат та не надано належних доказів, які б підтвердили їх понесення; при цьому надані позивачем копії квитків на проїзд у міському автобусі, тролейбусі, трамваї не можуть братися до уваги, тому що не підтверджують понесення витрат саме ОСОБА_2 та саме на прибуття до суду.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення даного адміністративного позову частково.

За вказаних обставин колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а тому вона є такою, що не підлягає задоволенню.

За змістом ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повного та всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 2, 159, 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 листопада 2016 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий-суддя: В.П. Мельничук

Судді: І.О. Лічевецький

В.Е. Мацедонська

Повний текст виготовлено 13.04.2017 року.

Головуючий суддя Мельничук В.П.

Судді: Лічевецький І.О.

Мацедонська В.Е.