Ухвала суду № 65909532, 06.04.2017, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 344/1732/16-ц

Провадження № 22-ц/779/618/2017

Категорія 5

Головуючий у 1 інстанції Домбровська Г. В.

Суддя-доповідач ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 квітня 2017 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючої Горейко М.Д.

суддів: Бойчука І.В., Ясеновенко Л.В.

секретаря Шемрай Н.Б.

з участю представника апелянта ОСОБА_2, представника третьої особи ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа Приватне підприємство «ОТЕМ» про визнання права власності на нерухоме майно та витребування майна з чужого незаконного володіння за апеляційною скаргою представника ОСОБА_4 ОСОБА_2 на рішення Івано-Франківського міського суду від 28 лютого 2017 року, -

в с т а н о в и л а :

В лютому 2016 року ОСОБА_4 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_5, ПП «ОТЕМ» про визнання права власності на нерухоме майно та витребування майна з чужого незаконного володіння.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що ухвалою господарського суду Волинської області від 17.04.2009 року порушено провадження в справі про банкрутство підприємця ОСОБА_5 Постановою господарського суду Волинської області від 03.06.2009 року підприємця ОСОБА_5 визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. В процесі проведення ліквідаційної процедури 26.12.2012 року між нею та ліквідатором ОСОБА_7, який діяв від імені ОСОБА_5, був укладений договір купівлі-продажу приміщення магазину, що знаходиться в м. Івано-Франківську по вул. Галицька, 34а/1а. Ухвалою господарського суду Волинської області від 22.07.2015 року припинено повноваження ліквідатора ОСОБА_7, ліквідатором призначено ОСОБА_8 Останній 05.08.2015 року звернувся в суд із заявою про визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна, укладених між нею та ліквідатором ОСОБА_7, який діяв від імені ОСОБА_5, недійсними. Ухвалою господарського суду Волинської області від 19.08.2015 року договір купівлі-продажу вищевказаного приміщення визнано недійсним. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 02.02.2016 року ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство підприємця ОСОБА_5 скасовано, провадження у справі припинено.

Позивач вважала, що юридичним наслідком припинення провадження у справі про банкрутство є втрата чинності всіх судових актів, які приймалися судами в процесі розгляду справи про банкрутство, в тому числі, ухвали господарського суду Волинської області від 19.08.2015 року про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна. Тому з 02.02.2016 року договори купівлі-продажу нерухомого майна є дійсними, а вона є його належним та законним власником.

03.02.2016 року ОСОБА_5, не будучи законним власником нерухомого майна, уклав договір купівлі-продажу із ПП «ОТЕМ», відповідно до якого відчужив спірне приміщення магазину у власність ПП «ОТЕМ». Таким чином, відповідачі не визнають її право власності, яке було належним чином зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а тому таке підлягає захисту.

Крім того, ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 19.11.2015 року було вжито заходи забезпечення позову ОСОБА_9 до неї про стягнення заборгованості та накладено арешт на майно, що є предметом спору. Постановою державного виконавця від 19.11.2015 року накладено арешт на нерухоме майно згідно з указаною ухвалою і проведено державну реєстрацію обтяження. Таким чином, ПП «ОТЕМ» не може бути визнане добросовісним набувачем майна, оскільки на час вчинення договору купівлі-продажу спірного майна існувала заборона на його відчуження.

У звязку з наведеним позивач просила визнати за нею право власності на нежитлове приміщення (приміщення магазину), загальною площею 813,5 кв.м, що знаходиться в м. Івано-Франківську по вул. Галицькій, 34а/1а, та витребувати вказане майно з незаконного володіння ПП «ОТЕМ».

Ухвалами Івано-Франківського міського суду від 10 жовтня 2016 року у справі замінено неналежного співвідповідача Приватне підприємство «ОТЕМ» на належного співвідповідача ОСОБА_6 та залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Приватне підприємство «ОТЕМ».

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 28 лютого 2017 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа Приватне підприємство «ОТЕМ» про визнання права власності на нерухоме майно та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Не погодившись з таким рішенням суду, представник ОСОБА_4 ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне зясування судом обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Зокрема зазначає, що ухвалюючи оскаржуване рішення про відмову в задоволенні її позовних вимог суд першої інстанції не врахував той факт, що вона набула право власності на спірне нерухоме майно як добросовісний набувач, а також положення ст. 41 Конституції України, п. 2 ч. 1 ст. 3, ст. 321 ЦК України, якими визначено, що ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законами України.

В порушення ст. 213 ЦПК України суд першої інстанції не дослідив та не дав належної оцінки факту неправомірності поновлення прав власності ОСОБА_5 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у звязку із встановленням факту незаконного постановлення ухвали Господарського суду Волинської області від 30.12.2015 року, якою були скасовані всі існуючі обмеження та обтяження спірного нерухомого майна та зобовязано державного реєстратора зареєструвати право власності ОСОБА_5, що в подальшому призвело до незаконного відчуження спірного майна ОСОБА_5 на користь ПП «ОТЕМ».

Також апелянт вказує, що поза увагою суду залишився той факт, що ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 19.11.2015 року у звязку із наявністю спору між ОСОБА_4 та ОСОБА_9 про повернення коштів за договором позики вжито заходи забезпечення позову останнього та накладено арешт на нерухоме майно, яке є предметом спору в даній справі. Вказана ухвала звернута до виконання, відповідно, була проведена державна реєстрація цього обтяження, яке діяло і на момент реєстрації права власності на спірне майно за ОСОБА_5

Таким чином, оскільки на момент укладення між ОСОБА_5 та ПП «ОТЕМ» договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна була чинною ухвала про накладення арешту та заборону відчуження цього майна, то, на думку апелянта, ПП «ОТЕМ» не може бути визнане його добросовісним набувачем.

Крім того, апелянт зазначає, що судом не надано жодної оцінки тій обставині, що спірний обєкт нерухомості приміщення магазину (реєстраційний номер 215265326101) відповідачем ОСОБА_6 було поділено на три окремі приміщення, яким присвоєно окремі номери: №10523227726101, №1052325226101 та №1052322426101. Таким чином спірний обєкт нерухомості (реєстраційний номер 215265326101) фактично припинив своє існування. Суд першої інстанції не дав оцінку правомірності таких дій відповідача ОСОБА_6 з урахуванням того, що ухвалою суду від 10.10.2016 року було частково задоволено заяву позивача у даній справі про вжиття заходів забезпечення позову та накладено арешт на нерухоме майно приміщення магазину, реєстраційний номер 215265326101, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська область, м. Івано-Франківськ, вул. Галицька, 34а/1а, та належить ОСОБА_6, а також заборонено державному реєстратору Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в тому числі державному реєстратору Реєстраційної служби Івано-Франківського міського управління юстиції Івано-Франківської області, вчиняти дії, в тому числі приймати рішення про державну реєстрацію права власності та їх обтяжень, а так само вносити зміни до вже існуючих записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Копія вказаної ухвали судді була направлена для виконання до органу державної виконавчої служби, державному реєстратору та учасникам цивільного процесу для відома, а також оприлюднена у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Таким чином, ОСОБА_6 знала про накладення арешту на спірний магазин, однак всупереч закону вчинила дії, що свідчать про порушення заборони суду.

З цих підстав апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_4 задовольнити в повному обсязі..

В засіданні апеляційного суду представник апелянта доводи апеляційної скарги підтримав з наведених у ній мотивів.

Представник третьої особи ПП «ОТЕМ» доводи апелянта вважав безпідставними, такими, що не ґрунтуються на нормах закону. Просив вирішити питання про скасування заходів забезпечення позову, накладених ухвалою Івано-Франківського міського суду від 10 жовтня 2016 року.

Відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в судове засідання не з'явилися, про час та день розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку.

Відповідач ОСОБА_5 надіслав суду письмове клопотання про розгляд справи за його відсутності. Вимоги апеляційної скарги вважав безпідставними та просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги.

Відповідач ОСОБА_6 надіслала суду письмове заперечення на апеляційну скаргу. Просила прийняти до уваги наявність преюдиційних фактів, встановлених в судових рішеннях у різних справах, що містяться в матеріалах справи, відхилити апеляційну скаргу та скасувати заходи забезпечення позову.

З урахуванням положень ст. 305 ЦПК України колегія суддів ухвалила про розгляд справи за їх відсутності.

Заслухавши доповідача, пояснення представників апелянта, третьої особи, дослідивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків суду фактичним обставинам справи та правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права у вирішенні даного спору, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід відхилити з наступних підстав.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в п. 2 Постанови від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до ст. 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 03.02.2016 року між ОСОБА_5 та ПП «ОТЕМ» був укладений договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_5 відчужив ПП «ОТЕМ» приміщення магазину загальною площею 813,5 кв.м, реєстраційний номер обєкта 215265326101, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська обл., м. Івано-Франківськ, вул. Галицька, 34а/1а. Договір посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області ОСОБА_10 за реєстровим №101 (а. с. 56-59 в т. 1).

Згідно пункту 1.4 вищевказаного договору майно належить продавцю ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідченого приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Івано-Франківської області ОСОБА_11 20.03.2008 року за реєстровим №429 та зареєстрованого Івано-Франківським обласним бюро технічної інвентаризації 20.03.2008 року за №973, в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно за №2300452. Державна реєстрація права власності на приміщення магазину проведена Реєстраційною службою Івано-Франківського міського управління юстиції Івано-Франківської області 12.01.2016 року, номер запису про право власності 12914016, реєстраційний номер обєкта 215265326101.

Також встановлено, що 18.07.2016 року між ПП «ОТЕМ» та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу вищевказаного приміщення магазину загальною площею 813,5 кв.м, реєстраційний номер обєкта 215265326101, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська обл., м. Івано-Франківськ, вул. Галицька, 34а/1а, який посвідчено приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області ОСОБА_10 за реєстровим №799 (а. с. 244 в т. 1).

В подальшому, як підтверджується змістом Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо субєкта №73726247 від 23.11.2016 року, спірний обєкт нерухомості приміщення магазину, реєстраційний номер обєкта 215265326101, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська обл., м. Івано-Франківськ, вул. Галицька, 34а/1а, було поділено на 3 (три) окремі приміщення, яким присвоєно окремі номери: №1052327726101, №1052325226101, №1052322426101.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_4 посилалася на те, що вона є власником спірного обєкта нерухомості, який знаходиться за адресою: Івано-Франківська обл., м. Івано-Франківськ, вул. Галицька, 34а/1а, на підставі договору купівлі-продажу, укладеного в процесі здійснення ліквідаційної процедури внаслідок банкрутства відповідача ОСОБА_5 Права власності останнього на спірне майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були поновлені неправомірно, що підтверджено судовим рішенням. Також внаслідок припинення провадження у справі про банкрутство втратили чинність рішення судів щодо визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна. Тому, після 02.02.2016 року договори купівлі-продажу є дійсними, а вона є належним та законним власником цього майна. Відповідно, не будучи законним власником майна, ОСОБА_5 не вправі був відчужувати це майно згідно укладених 03.02.2016 року між ним та ПП «ОТЕМ» договорів купівлі-продажу. Відтак, ПП «ОТЕМ» та ОСОБА_6 набули право власності на спірний обєкт нерухомості без будь-яких правових підстав. Враховуючи, що відповідачі не визнають її права власності на це майно, то таке її право підлягає захисту у порядку ст. 392 ЦК України та шляхом задоволення віндикаційного позову, зважаючи на підстави, передбачені ст. ст. 387, 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в його набувача.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довела, що саме вона є власником спірного нерухомого майна та що спірне майно вибуло з її володіння поза її волею, а тому вона має право витребувати його у відповідачів з підстав, передбачених ст.ст. 387, 388 ЦК України. Тому порушені та невизнані, на думку позивача, права не підлягають захисту в обраний спосіб.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Статтею 55 Конституції України передбачено право кожного на захист своїх прав і свобод від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами.

Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплені в ч. 4 ст. 41 Конституції України, згідно якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є, зокрема, визнання права, витребування його із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача у передбачених законом випадках тощо.

В силу ст. 392 ЦК України власник майна може предявити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Права власника майна підлягають захисту шляхом предявлення позову про визнання права на належне йому майно за умови, якщо власник не може належним чином реалізувати свої правомочності у звязку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Оскільки відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності це певний юридичний склад, з яким закон повязує виникнення в особи субєктивного права власності на певні обєкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний обєкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає з закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність та добросовісність такого набуття.

Згідно з ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Добросовісним повинен вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати, а недобросовісним володільцем та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне.

За п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України можливість витребувати майно від добросовісного набувача є за наявності у діях власника майна волі на передачу майна.

За змістом наведеного, майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Відповідно до ст. ст. 330, 334 ЦК України право власності на нерухоме майно виникає у добросовісного набувача з дня державної реєстрації, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України майно не може бути витребувано у нього.

Таким чином, за змістом ст. 330 ЦК України добросовісний набувач набуває право власності на майно не лише тоді, коли набрало законної сили рішення суду про відмову в задоволенні позову про витребування майна з його володіння, а й тоді, коли попередній власник з відповідним позовом не звертався.

Аналогічним чином підлягають застосуванню положення ст. 330, частин 1, 2 ст. 334 ЦК України при вирішенні спорів щодо права власності на рухоме майно (право власності на рухоме майно у добросовісного набувача виникає з моменту відплатно придбаного майна, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України це майно не може бути у нього витребувано).

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою господарського суду Волинської області від 17.04.2009 року порушено провадження у справі №8/40-Б про визнання банкрутом підприємця ОСОБА_5 Постановою цього суду від 03.06.2009 року його визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, 26.12.2012 року в межах ліквідаційної процедури у звязку з визнанням банкрутом громадянина підприємця ОСОБА_5, відповідно до п. 1 ст. 30 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», на підставі вищезазначеної постанови та постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 16.10.2012 року, протоколу №1 засідання комітету кредиторів від 02.11.2012 року між ОСОБА_4 та ліквідатором ОСОБА_7, який діяв за громадянина ОСОБА_5, укладено договір купівлі-продажу приміщення магазину, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська обл., м. Івано-Франківськ, вул. Галицька, 34а/1а (а. с. 8-10 в т. 1).

На підставі цього правочину позивач 18.11.2013 року зареєструвала право власності на вищевказане приміщення магазину, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 11-12 в т. 1).

Однак, в подальшому ухвалою Господарського суду Волинської області від 19.08.2015 року, залишеною без змін постановами Рівненського апеляційного господарського суду від 22.09.2015 року та Вищого господарського суду України від 01.12.2015 року, укладений між ліквідатором ОСОБА_7 та ОСОБА_4 26.12.2012 року договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна визнано недійсним (а. с. 13-16, 107-116, 127-132 в т. 1).

При цьому рішеннями вказаних господарських судів встановлено, що укладення цього договору без оголошення про продаж майна є порушенням вимог ст.ст. 3-1, 25, 30 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», оскільки вищевказане нерухоме майно було продане ліквідатором ОСОБА_7 за прямою угодою купівлі-продажу заставного майна банку, всупереч законодавчо встановленому конкурсному порядку такого продажу. Водночас рішення господарським судом, який визнав ОСОБА_5 банкрутом, щодо здійснення розподілу коштів боржника не приймалося, чим були порушені майнові інтереси кредиторів як учасників конкурсного провадження та відповідно є підставою для визнання оспорюваної угоди недійсною згідно ч. 11 ст. 17 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Відповідно до ч. 2 ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника на підставах, передбачених частиною першою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії.

Відповідно, внаслідок цього в ліквідаційну масу банкрута повернуто обєкти нерухомості, які підлягають реєстрації за ОСОБА_5

За змістом ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Положенням ст. 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обовязки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі спростування презумпції правомірності договору (в даному випадку наявності про це судових рішень) не можуть здійснюватися всі права, набуті сторонами правочину за ним, а створені обовязки відповідно не підлягають виконанню.

В звязку із вищенаведеним судом обґрунтовано не прийнято до уваги посилання позивача на неправомірність припинення її права власності на спірний обєкт, оскільки попередній власник не заявляв вимогу про повернення йому вказаного майна, а суд відповідно не обговорював питання застосування наслідків недійсності правочинів.

Доводи апелянта, що суд не дав належної оцінки факту неправомірності поновлення прав власності ОСОБА_5 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зводяться до переоцінки доказів, що не узгоджується з положеннями ч. 2 ст. 303 ЦПК України.

Судом також встановлено, що при розгляді справи №8/40-Б за заявою підприємця ОСОБА_5 про банкрутство ухвалою Господарського суду Волинської області від 30.12.2015 року (а. с. 152-165 в т. 1) задоволено клопотання ліквідатора підприємця ОСОБА_5 - ОСОБА_8Б про зняття обтяжень, заборон, арештів на нерухоме майно, що належить ОСОБА_5 Відповідно, знято всі обтяження, накладені на це майно. Також зобовязано Перший відділ Державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (державної реєстрації обтяжень), Державного реєстру обтяжень рухомого майна відповідні записи; Державного реєстратора Реєстраційної служби Івано-Франківського міського управління юстиції зареєструвати право приватної власності на повернуті в ліквідаційну масу спірні обєкти нерухомості за ОСОБА_5

В наведеній ухвалі дано оцінку законності скасування обтяжень, а тому твердження апелянта, що спірний договір купівлі-продажу укладений під час існування заборон не заслуговують на увагу.

Зі змісту цієї ухвали, яка набрала законної сили та не скасована, також вбачається, що господарський суд прийшов до висновку, що право власності на обєкти нерухомого майна, що були предметом визнаних недійсними в судовому порядку договорів купівлі-продажу, підлягає державній реєстрації за ОСОБА_5 за наявності юридичного факту банкрутства особи та повернення його в ліквідаційну масу банкрута.

Згідно положень ст. 331 ЦК України право власності на нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації.

Як вбачається з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо субєкта 12.01.2016 року право власності на спірний нерухомий обєкт було зареєстровано за ОСОБА_5 (а. с. 178 в т. 1).

Відповідно після проведення цієї реєстрації права власності ОСОБА_5 відчужив спірний обєкт нерухомості ПП «ОТЕМ» згідно укладеного між сторонами 03.02.2016 року договору купівлі-продажу.

За таких обставин твердження представника апелянта щодо відсутності в сторони продавця прав уповноваженого власника є надуманими та не можуть бути прийняті до уваги.

Крім того, за результатами перегляду ухвал господарського суду Волинської області від 30.12.2015 року (щодо зняття обтяжень), від 08.10.2015 року (щодо виправлення описки), від 30.12.2015 року (щодо заміни кредитора), прийнятих у справі №8/40-Б про банкрутство підприємця ОСОБА_5, Рівненський апеляційний господарський суд в своїй постанові від 02.02.2016 року прийшов до висновку, що заборгованість ОСОБА_5 не повязана із здійсненням ним підприємницької діяльності. А отже, були відсутні визначені законом підстави для порушення справи про банкрутство згідно ст.ст. 47-49 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Відповідно, саме з підстав провадження в справі про банкрутство фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 припинено (а. с. 166-175 в т. 1).

В той же час, як випливає зі змісту укладеного між ОСОБА_5 та ПП «ОТЕМ» договору відчуження майна таке належало продавцю саме як фізичній особі.

При цьому судом правильно не взято до уваги посилання ОСОБА_4 щодо втрати чинності ухвали Господарського суду Волинської області від 19.08.2015 року у звязку з припиненням провадження у справі про банкрутство підприємця ОСОБА_5, оскільки таке не ґрунтується на вимогах закону. Вказане судове рішення у законному порядку не скасоване. А відповідно до положень ст. 14 ЦПК України, ст. 115 ГПК України, як таке, що набрало законної сили, є обовязковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України.

Зважаючи на те, що договір купівлі-продажу спірного майна від 26.12.2012 року визнано судом недійсним і підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала, позивач не може вважатися власником цього майна. А, відповідно, відсутні підстави вважати, що майно вибуло з володіння поза її волею й вона має право витребовувати його від відповідачів за правилами статей 387, 388 ЦК України.

З врахуванням наведеного колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції виходячи зі змісту статті 392 ЦК України дійшов правильного переконання, що ОСОБА_4 не довела, що саме вона є власником спірного нерухомого майна і це право не визнається відповідачами, а тому таке її право підлягає захисту шляхом задоволення віндикаційного позову.

Доводи апелянта про те, що судом не надано жодної оцінки тій обставині, що спірний обєкт нерухомості приміщення магазину (реєстраційний номер 215265326101) відповідачем ОСОБА_6 було поділено на три окремі приміщення, яким присвоєно окремі номери: №10523227726101, №1052325226101 та №1052322426101 в той час коли ухвалою суду від 10.10.2016 року було забезпечено даний позов та накладено арешт на спірне нерухоме майно, а також заборонено державному реєстратору Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вчиняти дії, в тому числі приймати рішення про державну реєстрацію права власності та їх обтяжень, а так само вносити зміни до вже існуючих записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, не впливають на правильність вирішення судом спору. Більше того, спірне нерухоме майно на час виконання ухвали суду від 10.10.2016 року про забезпечення позову вже було поділене на три обєкти, що підтверджується даними Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна (а. с. 99 в т. 2).

Виходячи зі змісту ч. 2 ст. 303 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не вправі переоцінювати докази, які судом першої інстанції досліджені у встановленому законом порядку, а апеляційна скарга не містить посилання на нові докази, що давало б підставу для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.

Доводи апеляційної скарги в основному зводяться до переоцінки доказів. Будь-яких інших доказів, які б вказували на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права апелянтом не надано, як і доказів, що висновки суду не відповідають встановленим обставинам справи.

Розглянувши справу в межах заявленого позову та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що фактичні обставини справи судом першої інстанції зясовано всебічно та повно, дано їм вірну правову оцінку, а рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Тому підстав для задоволення апеляційної скарги не вбачається.

Щодо клопотання представника третьої особи та відповідача ОСОБА_6 про скасування заходів забезпечення позову в даній справі згідно ухвали Івано-Франківського міського суду від 10 жовтня 2016 року, то таке є обґрунтованим з урахуванням положення ч. 6 ст. 154 ЦПК України та результату розгляду справи, а саме відмови в позові. Однак, в силу ч. 3 цієї ж статті заходи забезпечення позову можуть бути скасовані судом, який розглядав справу.

Керуючись ст. ст. 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 28 лютого 2017 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з часу проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з часу набрання законної сили.

Головуюча Горейко М.Д.

Судді: Бойчук І.В.

ОСОБА_12