Ухвала суду № 65905206, 11.04.2017, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/26288/15 Головуючий у 1-й інстанції: Добрянська Я.І. Суддя-доповідач: Степанюк А.Г.

У Х В А Л А

Іменем України

11 квітня 2017 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді - Степанюка А.Г.,

суддів - Кузьменка В.В., Шурка О.І.,

при секретарі - Ліневській В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку ч. 1 ст. 41 КАС України апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 04 жовтня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Кадирова Владислава Володимировича, треті особи - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И Л А:

У листопаді 2015 року ОСОБА_2 (далі - Позивач, ОСОБА_2) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Кадирова Владислава Володимировича (далі - Відповідач, Уповноважена особа), треті особи - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Третя особа-1, Фонд), публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - Третя особа-2, ПАТ «Дельта Банк»), про:

- визнання протиправними дій Уповноваженої особи щодо визнання нікчемним договору банківського вкладу (депозиту) №010-29543-170215, що укладений 17.02.2015 року між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2;

- зобов'язання Відповідача подати до Третьої особи-1 інформацію щодо Позивача як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Дельта Банк» за рахунок Фонду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 04.10.2016 року закрито провадження у справі у зв'язку з тим, що даний спір не є публічно-правовим і повинен розглядатися у порядку господарського судочинства.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу для продовження розгляду. При цьому посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права. Наголошує на безпідставному посиланні суду на приписи ГПУ України та Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», оскільки застосуванню даних нормативних актів обов'язково має кореспондувати наявність відповідної справи в суді. Разом з тим, відсутність у провадженні господарського суду справи про банкрутство ПАТ «Дельта Банк» з урахуванням положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а також постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року №8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», свідчить, на переконання Апелянта, про необхідність розгляду даного спору у порядку адміністративного судочинства.

Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явились, а тому справа розглядалась за їх відсутності у відкритому судовому засіданні без фіксування останнього за допомогою звукозаписувального технічного засобу у відповідності до ч. 1 ст. 41 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна підлягає задоволенню, а ухвала суду першої інстанції - скасуванню, виходячи з такого.

При винесенні оскаржуваної ухвали суд першої інстанції керувався приписами п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України, згідно якого суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства. При цьому суд зазначив, що оскільки спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банків, не поширюється юрисдикція адміністративних судів, наведене виключає можливість розгляду даного спору у порядку адміністративного судочинства.

З таким висновком Окружного адміністративного суду м. Києва не можна погодитися з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

При цьому приписи ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України закріплюють, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Як зазначено в абз. 2 п. 2 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року №8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» законодавство не містить визначення терміна «публічно-правовий спір». Для розгляду спору адміністративним судом необхідно встановити його публічно-правовий зміст (характер). Для з'ясування характеру спору суди повинні враховувати, що протилежним за змістом є приватноправовий спір. Це означає, що в основі розмежування спорів лежить поділ права на публічне та приватне.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

При цьому зі змісті абзаців 2-3 пункту 3 вказаної постанови Пленуму ВАС України випливає, що суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.

З наведеного випливає, що законодавець, вказуючи про можливість оскарження а адміністративному порядку будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження, не зазначив чітких критеріїв віднесення певного спору до публічно-правового чи, відповідно, приватноправового.

З метою усунення процесуальної невизначеності Вищим адміністративним судом України в пункті 25 постанови Пленуму від 20.05.2013 року №8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» визначено, що відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права.

Оскільки Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, то спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами КАС України.

Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон) уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

Згідно ч. ч. 2 ст. 27 Закону в редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин, уповноважена особа Фонду протягом 15 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку формує: 1) перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; 2) перелік рахунків вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до пунктів 4-6 частини четвертої статті 26 цього Закону; 3) переліки рахунків, за якими вкладники на індивідуальній основі отримують від банку відсотки за договорами, укладеними на умовах, що не є поточними ринковими умовами відповідно до статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», або мають інші фінансові привілеї від банку та осіб, які використовують вклад як засіб забезпечення виконання іншого зобов'язання перед цим банком, що не виконане; 4) перелік рахунків вкладників, що перебувають під арештом за рішенням суду; 5) перелік рахунків вкладників, вклади яких мають ознаки, визначені статтею 38 цього Закону. Кошти за такими вкладами виплачуються Фондом після проведення аналізу ознак, визначених статтею 38 цього Закону, у тому числі шляхом надіслання запитів клієнтам банку, у порядку та строки, встановлені Фондом, а також підтвердження відсутності таких ознак.

Приписи ч. 1 ст. 54 Закону визначають, що рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку, що уповноважена особа діє від імені Фонду у межах повноважень, передбачених Законом, вчиняє дії щодо збереження активів банку, зокрема, шляхом прийняття обов'язкових для виконання рішень особами, яких таке рішення стосується та може бути оскаржено в судовому порядку. Наведене безумовно свідчить про наявність відносин влади-підпорядкування між сторонами договору та уповноваженою особою. Крім іншого, зміст положень Закону свідчить, що термін «рішення» у статті 54 Закону вживається у широкому розумінні та означає будь-яке рішення, зокрема, уповноваженої особи Фонду, прийняте на виконання останньою функцій, передбачених Законом, та оформлене будь-яким актом. Отже таке рішення уповноваженої особи, прийняте нею на виконання повноважень у відповідності до Закону, підлягає оскарженню до адміністративного суду. Аналогічний висновок випливає зі змісту абз. 3-6 інформаційного листа Вищого адміністративного суду України від 25.07.2014 року №992/11/14-14.

Крім того, як вже зазначалося раніше, уповноважена особа діє від імені суб'єкта владних повноважень - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та у межах повноважень, передбачених Законом.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відтак, Уповноважена особа, будучи посадовою особою суб'єкта владних повноважень, а не посадовою особою ПАТ «Дельта Банк», здійснює владні управлінські функції на основі законодавства по відношенню до Позивача, у зв'язку з чим колегія суддів приходить до висновку про помилковість твердження суду першої інстанції щодо неможливості розгляду даної справи в порядку адміністративного судочинства.

Таким чином, Уповноважена особа є суб'єктом владних повноважень, яка у правовідносинах щодо захист прав і законних інтересів вкладників банків та забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків реалізує владні управлінські функції шляхом, зокрема, формування переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду.

При цьому, оцінюючи посилання суду першої інстанції на правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах від 16.02.2016 року у справі №826/2043/15 та від 15.06.2016 року у справі №826/20410/14, в яких зазначено, що, виходячи з системного аналізу положень ч. 3 ст. 2 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», ст. 1 Закону України «Про банки і банківську діяльність», п. 6 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 244-2 КАС України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Так, згідно ч. 2 ст. 157 КАС України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів;

4-1) справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю);

5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;

6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів;

7) справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України;

8) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство.

Системний аналіз наведених норм ГПК України дає підстави для висновку, що Позивач як фізична особа має право на звернення до господарського суду як кредитор виключно у випадку порушення щодо боржника справи про банкрутство. Аналогічний висновок випливає й зі змісту Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який, хоча й визначає досудові та судові процедури, які застосовуються до боржника, однак не передбачає можливості звернення до суду із вимогою кредитора особою поза межами справи про банкрутство окрім випадку, коли даною заявою така процедура ініціюється.

Поряд з цим, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не містять судових процедур, які застосовуються до банку, що ліквідується, у розумінні положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Наведене унеможливлює звернення особи до господарського суду за захистом своїх прав як вкладника, адже формування реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, з визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, приймається уповноваженою особою, а не судом у порядку ГПК України.

При цьому суд першої інстанції не врахував, що в силу положень ст. 2 ГПК України провадження у справі взагалі не може бути порушено за позовом фізичної особи окрім випадків звернення її як кредитора у рамках справи про банкрутство, ініціювання банкрутства, а також корпоративних спорів.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до висновку про передчасність твердження Окружного адміністративного суду м. Києва про підсудність даного спору місцевому господарському суду.

Щодо можливості розгляду даного спору у порядку цивільного судочинства, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: 1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; 3) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Разом з тим, як вже було зазначено вище, у межах спірних правовідносин Уповноважена особа виступає як суб'єкт владних повноважень, а тому, в силу п. 3 ч. 1 ст. 15 ЦПК України, даний спір у порядку цивільного судочинства розглядатися не може.

З урахуванням наведеного судова колегія приходить до висновку, що, закриваючи провадження у даній справі, неможливо виконати обов'язкову вимогу процесуального закону та вказати Позивачу, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Положеннями ч. 1 ст. 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Приписи ч. 3 ст. 124 Конституції України визначають, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Тобто, Основний Закон України гарантує кожному право на судовий захист.

При цьому, згідно ч. 4 ст. 8 КАС України забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Відтак, оскільки чинне на момент розгляду даної справи законодавство не містить однозначної відповіді щодо підвідомчості даного спору, який, поряд з іншим має ознаки публічно-правового, що, враховуючи викладене, унеможливлює виконати обов'язковий нормативний припис щодо необхідності вказати позивачу, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ, а також зважаючи на гарантоване ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на судовий захист, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що твердження суду першої інстанції про те, що цей спір не належить до адміністративної юрисдикції, є передчасним та таким, що не відповідає вимогам процесуального права.

Крім іншого, апеляційний суд звертає увагу на те, що спір, який має місце у даній справі, не стосується процедури ліквідації банку, правовідносини, що виникли у даній справі є відмінними від тих, які мають місце у справі, за якою Верховний Суд України прийняв згадане рішення, а тому посилання на нього суду першої інстанції є необґрунтованим.

Так, розглядаючи вимоги, що стосуються включення до реєстру акцептованих вимог кредиторів, які мали місце у згаданій справі, яку розглянув Верховний Суд України, суд має встановити наявність відповідного боргу банку перед позивачем як підстави для включення відповідної суми до певної черги реєстру акцептованих вимог кредиторів. Тобто фактично підлягає перевірці правомірність майнових вимог особи до суб'єкта господарювання - банку, що не характерно для адміністративного суду. Подальше відшкодування цих коштів відбуватиметься за рахунок реалізації майна банку-боржника. З огляду на це, у даному випадку, уповноважена особа Фонду виступає як ліквідатор банку, особа, яка діє від імені банку, а тому такий спір, дійсно, не підсудний адміністративному суду.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, у даній справі мають місце інші відносини що виникли з приводу не включення Уповноваженою особою Позивача до переліку вкладників ПАТ «Дельта Банк», які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.

У даному випадку Уповноважена особа, формуючи відповідний реєстр та передаючи його до Фонду, виконує процедурні, публічні функції держави, що стосуються гарантованої державою суми банківського вкладу, яка відшкодовуватиметься незалежно від перебігу процедури ліквідації банку (продажу його майна) за рахунок наявних у державного органу - Фонду коштів. У даному випадку у фізичних осіб виникають майнові вимоги не до банку-боржника, що ліквідується, а до держави в особі Фонду.

За таких обставин, даний спір щодо включення до реєстру вкладників, який є підставою для відшкодування гарантованої суми вкладу Фондом, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до ст. 199 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати ухвалу суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду.

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 204 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при вирішенні питання про закриття провадження в адміністративній справі було допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання, у зв'язку з чим вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, а ухвалу суду першої інстанції скасувати, направивши справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись ст.ст. 41, 157, 160, 167, 195, 199, 204, 205, 206 КАС України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити повністю.

Ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 04 жовтня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Кадирова Владислава Володимировича, треті особи - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, - скасувати.

Справу направити до Окружного адміністративного суду м. Києва для продовження розгляду.

Ухвала набирає законної сили з моменту постановлення та оскарженню не підлягає як така, що не перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Головуючий суддя А.Г. Степанюк

Судді В.В. Кузьменко

О.І. Шурко

Головуючий суддя Степанюк А.Г.

Судді: Шурко О.І.

Кузьменко В. В.