Рішення № 65899646, 11.04.2017, Апеляційний суд Рівненської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 квітня 2017 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі:

головуючий суддя: Хилевич С.В.

судді: Шеремет А.М., Шимків С.С.

секретар судового засідання: Шептицька С.С.

за участі: позивача і представників сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника Районного комунального підприємства "Архітектурно-планувальне бюро" Володимирецької районної ради - ОСОБА_1 на рішення Володимирецького районного суду від 23 січня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Районного комунального підприємства "Архітектурно-планувальне бюро" Володимирецької районної ради про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

в с т а н о в и л а:

Рішенням Володимирецького районного суду від 23 січня 2017 року позов задоволено:

Визнано незаконним і скасовано наказ директора Районного комунального підприємства "Архітектурно-планувальне бюро" Володимирецької районної ради (далі Підприємство "Архітектурно-планувальне бюро") №9 від 30 вересня 2015 року про звільнення ОСОБА_2

Поновлено позивача на посаді інженера-проектувальника Підприємства "Архітектурно-планувальне бюро".

Стягнути з Підприємства "Архітектурно-планувальне бюро", код 22563946, на користь позивача, РНОКПП НОМЕР_1, 20 905 (двадцять тисяч девятсот пять) гривень 39 копійок середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішення в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання.

На рішення суду відповідач через свого представника подав апеляційну скаргу, де покликався на його незаконність і необґрунтованість через порушення норм процесуального та матеріального права.

Обгрунтовуючи її, зазначалося про відсутність поважних причин поновлення строку для звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки 10-місячний строк з дня звільнення пропущено позивачем без відповідних підстав. Сама по собі наявність ІІ групи інвалідності не можна вважати поважною причиною. Трудову книжку позивачу видано в день його звільнення, що стверджується його ж підписом у Книзі обліку руху трудових книжок і вкладишів до них.

Помилковими вважає висновки щодо наявності доказів на підтвердження тиску з боку роботодавця. Вимоги Підприємства "Архітектурно-планувальне бюро" про здобуття знань і досвіду з приводу компютерного програмування є законними, ОСОБА_2 не оспорювалися. Крім того, на думку, особи, яка подала апеляційну скаргу, він отримує пенсію за віком та внаслідок хвороби не в змозі оволодіти необхідними знаннями, в т.ч. і навиками роботи з компютером. В той самий час, специфіка роботи інженера-проектувальника грунтується якраз на знанні та досвіді роботи з компютером.

Не згоден і з висновками суду про 14-денний строк, наданий законом для звільнення за ст. 38 КЗпП України, оскільки роботодавець вправі звільнити працівника до закінчення цього строку, якщо останній про це не просить. Крім того, сам ОСОБА_2 просив у заяві звільнити його саме 30 вересня 2015 року, що було роботодавцем задоволено.

З наведених міркувань просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухваливши нове про відмову позивачу в задоволенні вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з'явитися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи відповідача, колегія суддів прийшла до висновку про задоволення апеляційної скарги.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з його доведеності і обгрунтованості, оскільки строк звернення за вирішенням трудового спору позивачем пропущено з поважних причин, а звільнення його з роботи проведено всупереч вимогам закону в день подання ним відповідної заяви. Також судом ураховано, що позивач є інвалідом ІІ групи загального захворювання, а примушування роботодавцем працівника до здобуття знань у галузі компютерного програмування за власні кошти не відповідає трудовому законодавству.

В сукупності дані обставини засвідчили факти психологічного тиску на позивача з боку роботодавця та порушення трудових прав працівника, а тому були оцінені судом як підстава для визнання звільнення незаконним та поновлення на роботі.

Як наслідок поновлення на роботі незаконно звільненого працівника з відповідача стягнуто середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Проте з такими висновками колегія суддів не погоджується.

Судом встановлено, що починаючи з 31 жовтня 2012 року ОСОБА_2 відповідно до наказу №12 обіймав посаду інженера-проектувальника Підприємства "Архітектурно-планувальне бюро". 30 вересня 2015 року на підставі ст. 38 КЗпП України його звільнено з роботи за власним бажанням згідно з наказом № 9 від тієї ж дати (а.с. 8, зв.; 7).

Вважаючи, що його право на працю порушене відповідачем, 31 серпня 2016 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до роботодавця, вимагаючи визнати незаконним і скасувати наказ про його звільнення, поновити його на роботі та стягнути заробіток за час вимушеного прогулу.

На її обгрунтування вказува, що під час трудових відносин Підприємством "Архітектурно-планувальне бюро" до нього було висунуто вимогу про проходження навчання з компютерного програмування. Адресних навчань з цього приводу роботодавець сам не проводив, як і не направляв його на відповідні курси, семінари чи інші навчальні заходи, що повязані зі здобуттям ОСОБА_2 знань і досвіду роботи з компютером. Інші працівники йому не допомогали оволодівати такими навичками. Очільник Підприємства "Архітектурно-планувальне бюро" постійно дорікав йому браком необхідних знань і досвіду та неможливістю працювати за таких обставин. Внаслідок цього в середовищі роботодавця створилася така психологічна обстановка, якою було вимушено позивача написати заяву про звільнення з роботи за власним бажанням. В день подання заяви його ж було й звільнено.

Між тим, згідно із ч. 1 ст. 233, ст. 234 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або копії трудової книжки.

У разі пропуску з поважних причин, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний в місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

З розяснень, даних Пленумом Верховного Суду України у п. 4 своєї постанови №9 від 06.11.1994 року "Про практику розгляду судами трудових спорів" зі змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України №4 від 01.04.1994 року, №18 від 26.10.1995 року, №15 від 25.05.1998 року), вбачається, що встановлений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду застосовується незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цього строку, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливими поновити порушений строк. Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Якщо місячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Приходячи до висновку про задоволення апеляційної скарги, колегія суддів ураховує те, що пропущений позивачем місячний строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору не грунтується на поважних причинах. Так, звільнення його відбулося 30 вересня 2015 року, а з позовом до суду ОСОБА_2 звернувся лише 31 серпня 2016 року, тобто фактично через одинадцять місяців.

Як пояснив позивач у засіданні апеляційного суду, причиною пропущення матеріально-правового строку була його необізнаність в трудовому законодавстві. Після звільнення він мав намір працевлаштуватися на іншу роботу, звертався до різних роботодавців, однак в укладенні з ним трудового договору було відмовлено.

Апеляційний суд бере до уваги, що наведені позивачем обставини, які він вважав обгрунтованими при пропуску строку, з чим погодився і суд першої інстанції, а саме невручення копії наказу про звільнення та трудової книжки, а також стан його здоровя на день звільнення мав ІІ группу інвалідності загального захворювання, не можна вважати поважними причинами для його поновлення.

Так, на а.с. 48 міститься запис у Книзі обліку руху трудових книжок і вкладишів до них, де наявний підпис ОСОБА_2 про отримання ним 30 вересня 2015 року належної йому трудової книжки. Проти цього факту не заперечували позивач і його представник.

Щодо наявності інвалідності як поважної причини для поновлення строку на звернення до суду, то колегія суддів ураховує, що саме по собі захворювання, яке не заважало на той час йому виконувати трудові обовязки, а інвалідність на час розгляду справи судом продовжено не було, не перешкоджали ОСОБА_2 своєчасно звернутися за правовою допомогою та захистити свої права на працю.

Більше того, про відсутність наміру оспорювати законність звільнення і поновлюватися на роботі вказує також його заява про звільнення, де позивач просив звільнити його з роботи за власним бажанням з 30 вересня 2015 року, тобто з дня її подання (а.с. 49).

Вільний вибір виду діяльності, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи відповідно до ст. 5 (1) КЗпП України є одними із гарантій забезпечення права громадян на працю.

В той же час, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. десятий п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп\2003).

Тому доводи особи, що подала апеляційну скаргу, про необхідність та вимушеність захисту її прав є обґрунтованими, а тому прийнятними для апеляційного суду.

Як убачається, місцевий суд при вирішенні спірних правовідносин уваги на наведені обставини не звернув, що призвело до ухвалення рішення, яке не може залишатися чинним.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права є спонуканням для скасування оскаржуваного рішення і ухвалення нового.

На підставі ст. 233 КЗпП України, п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" зі змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України №4 від 01.04.1994 року, №18 від 26.10.1995 року, №15 від 25.05.1998 року), керуючись ст.ст. 3, 303, 307, 309, 313-314, 316, 324-325 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу представника Районного комунального підприємства "Архітектурно-планувальне бюро" Володимирецької районної ради - ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Володимирецького районного суду від 23 січня 2017 року скасувати.

ОСОБА_2 відмовити у задоволенні позову до Районного комунального підприємства "Архітектурно-планувальне бюро" Володимирецької районної ради про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий:

Судді: