Ухвала суду № 65883529, 05.04.2017, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/6862/16 Головуючий у 1-й інстанції: Аблов Є.В. Суддя-доповідач: Земляна Г.В.

У Х В А Л А

Іменем України

05 квітня 2017 року м. Київ

колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Земляної Г.В.

суддів Межевича М.В., Сорочко Є.О.

за участю секретаря Канівець К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2 та Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 січня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И Л А :

Позивач, ОСОБА_2, звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05 квітня 2016 року №172-16 про «відмову у визнанні громадянина РФ ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» та зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина РФ ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного та міжнародного законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 січня 2017 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 05 квітня 2016 року №172-16 в частині відмови у визнанні ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту. В решті позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятою постановою Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Крім того, не погоджуючись з прийнятою постановою ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції в частині відмови в зобов'язанні Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання його особою яка потребує додаткового захисту та прийняти в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

В своїх апеляційних скаргах апелянти посилаються на незаконність, необґрунтованість та необ'єктивність рішення суду, неповне з'ясування всіх обставин, що мають значення для вирішення справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що є підставою для скасування судового рішення.

Заслухавши суддю-доповідач, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а постанову суду слід залишити без змін, з наступних підстав.

Згідно зі п.1 ч.1 ст. 198, ст.200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно розглянув справу, правильно встановив обставини справи, наданим доказам дав правильну правову оцінку і прийшов до обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, рішенням Державної міграційної служби України №172-16 від 05.04.2016 громадянину Російської Федерації ОСОБА_2, було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відсутні умови, передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст.1 цього Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Суд першої інстанції дійшов висновку про часткове задоволення позову та зобов'язання визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №172-16 від 05.04.2016 в частині відмови у визнанні ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту.

Колегія суддів погоджується з висновком першої інстанції про часткового задоволення позовних вимог та скасування рішення відповідача, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, згідно даних закордонного паспорта, ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 році в м. Казань, є громадянином Російської Федерації, розведений, освіта вища.

У 2010 році ОСОБА_2 виїхав з Російської Федерації через політичні переслідування, судові та адміністративні переслідування членів його родини і випадки затримання його міліцією.

Близько 16 місяців заявник перебував в Хорватії, де він звернувся за наданням статусу біженця, але, оскільки він намагався незаконно перетнути словенсько-хорватський кордон, заявнику було відмовлено в наданні статусу біженця в Хорватії.

Потім, позивач поїхав до Ізраїлю, де прожив 2 роки та звертався за наданням статусу біженця в 2011-2012 роках, проте йому було відмовлено у зв'язку з тим, що він не з'явився на інтерв'ю. Заявником апеляцію не було подано.

У 2012-2013 роках позивач повторно звернувся за наданням статусу біженця в Хорватії, але, за його словами, згодом написав заяву, в якій відмовився від процедури розгляду його справи.

18 липня 2013 року заявник звернувся за наданням статусу біженця в Румунії.

Причиною даного звернення став стан здоров'я позивача, оскільки на той момент потребував медичної допомоги. Згодом він відмовився від процедури набуття статусу через те, що, за його словами, збирався їхати добровольцем до Одеси, щоб допомогти захищати місто в разі вторгнення російських військ.

18 вересня 2013 року заявник звернувся за наданням статусу біженця в Румунії вдруге, але йому було відмовлено.

На момент подання заяви про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту до Управління Державної міграційної служби України заявник перебував легально на території України.

Причиною звернення за захистом в Україні позивач вказав, що виступає проти диктаторського режиму правління в Російській Федерації, що підтверджується його діями, а саме: виступами на Майдані Незалежності в Києві у вересні 2014 році із власними музичними творами на підтримку України, а також він на добровільних засадах супроводжує логістичне забезпечення підрозділів сил самооборони Маріуполя, що унеможливлює його повернення в РФ, оскільки після повернення в Росію є факт загрози життю позивача.

При цьому, проаналізувавши подані позивачем матеріали, Державної міграційної служби України на підставі висновку Управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області прийняла рішення від 31.01.2015 № 21-15, яким ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що позивач дізнався із повідомлення №1 від 16.02.2015, отримане 20.02.2015.

Рішенням від 31.01.2015 № 21-15 ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач звернувся до суду та постановою Окружного адміністративного суду м. Києві від 06.08.2015 у справі №826/3366/15 позов задоволено частково, визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 31.01.2015 №21-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні; зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 в частині вирішення питання щодо наявності чи відсутності підстав для надання ОСОБА_2 статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07.10.2015 залишено без змін постанову Окружного адміністративного суду м. Києві від 06.08.2015 у справі №826/3366/15.

ОСОБА_2 звернувся повторно до Державної міграційної служби України про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві 25.02.2016 за результатами розгляду особової справи позивача складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до додаткового висновку від 16.03.2016 попередній висновок підтримано та було рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з недоведеністю у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Рішенням Державної міграційної служби України №172-16 від 05.04.2016 громадянину Російської Федерації ОСОБА_2, було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відсутні умови, передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст.1 цього Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, які мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод, та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і далі в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно з визначенням, наведеним в пункті 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до статті 6 зазначеного Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до частини 7 статті 7 та частини 2 статті 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», заявник повинен надавати документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також у відповідності до позиції ООН "Про обов'язки та стандарти доказів біженців", факти в підтвердження заяв біженців визначають шляхом підтверджень або доказів викладеного. Обов'язок надання доказів покладається на особу, яка висловлює це твердження. Тобто, заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Приписами частин першої та другої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відповідно до частин одинадцятої та дванадцятої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина п'ята статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки відповідача про відсутність стосовно заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Причиною звернення до відповідача є те, що він виступав і продовжує виступати на даний момент проти диктаторського режиму правління в Російській Федерації, що виражається, зокрема, у таких діях: добровільно приєднався до Добровольчого батальйону БСП «Донбас» Національної гвардії України, де надавав волонтерську допомогу, згодом приєднався до 93-ої окремої механізованої бригади ЗСУ, приймав активну участь в діяльності ГО «Волонтерський рух Буковини», виступав на Майдані Незалежності в Києві у вересні 2014 році із власними музичними творами на підтримку України, що унеможливлює його повернення в РФ, оскільки після повернення в Росію є факт загрози життю позивача.

Як вбачається з матеріалів справи, потрапивши на територію України, після виступів на Майдані Незалежності у Києві із своїм авторським музикальним твором на підтримку України, позивач подав заяву щодо добровільного призову на військову службу під час мобілізації в Житомирській об'єднаний міський військовий комісаріат Житомирської області, проте позивачу було відмовлено в задоволенні такої заяви з підстав належності до російського громадянства.

Також, до справи надано рапорт командира батальйону спеціального призначення (резервний батальйон) майора Віногродського А.А. командиру військової частини 3057 полковнику ОСОБА_5 з проханням звернутись з клопотанням до Голови міграційної служби про продовження строку перебування ОСОБА_2 на території України, який надає необхідну волонтерську допомогу батальйону, а також звернення командира військової частини 3057 ОСОБА_5 Голові Державної міграційної служби України, в якому останній звертається щодо вирішення питання про продовження строку перебування в Україні громадянина РФ ОСОБА_2, як фахівця високого класу в області логістичного забезпечення військ. Також до матеріалів справи судом долучено копію посвідчення про нагородження позивача відзнакою «За волонтерську допомогу БСП «Донбас» від 10.05.2015.

Відповідно до довідки від 16.04.2016, виданої головою ГО «Харківська Громадська Варта» ОСОБА_9, ОСОБА_2, дійсно з лютого 2016 року по теперішній час надає допомогу як волонтер у Національному Військовому Медичному Клінічному центрі «ГВКГ».

Також довідкою від 04.07.2016, виданої головою ГО «Харківська Громадська Варта» ОСОБА_9, підтверджується, що позивач працює з волонтером Литвинчук А.В. у відділенні травматології ГВМКЦ «ГВКГ».

Крім цього, позивачем до матеріалів справи надано роздруківки матеріалів, з яких вбачається волонтерська діяльність ОСОБА_2.

У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що в оскаржуваному висновку міграційної служби відсутні доводи, які б спростували можливість позивача стати жертвою переслідувань в разі його повернення до Російської Федерації через його політичні переконання, які суперечать позиції влади країни походження, перебування позивача у батальйоні спеціального призначення (резервному) військової частини 3057, та у зв'язку з військово-політичною ситуацією між Україною та Російською Федерацією, яка мала місце як на час розгляду заяви позивача, так і станом на час вирішення справи судом. Наведене суперечить ст.3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

Разом з цим, підставою для відмови у визнанні позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту стала відсутність умов, передбачених п.1 та п.13 ч. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно із частиною другою ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, вимоги якої Відповідачем не виконано.

Колегія суддів погоджується та вважає обгрунтованими висновком суду першої інстанції, що рішення Державної міграційної служби, в тій частині, яка стосується відмови в наданні ОСОБА_2 саме статусу біженця, є правомірною, так як під ознаки біженця, які перелічені в Законі України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», позивач не підпадає.

Водночас, під час розгляду справи судом було встановлено, що на даний момент ОСОБА_2 має обґрунтовані побоювання повертатись до країни свого походження - Російської Федерації. Тоді як відповідачем було проігноровано висновки, викладені у постанові Окружного адміністративного суду м. Києва від 06.08.2015 року та ухвалі Київського апеляційного адміністративного суду у справі №826/3366/15, та прийнято рішення від 05.04.2016 №172-16. Натомість відповідачем прийнято спірне рішення, яке немає доказів та вагомих фактів щодо необґрунтованості доводів позивача, та, як наслідок, не обґрунтовано підстави для прийняття рішення про відмову у визнанні особою, що потребує додаткового захисту.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що доводи відповідача є необґрунтованими, носять формальний характер, а тому прийняте рішення від 05 квітня 2016 року №172-16 в частині відмови у визнанні громадянина РФ ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту є протиправним та підлягає скасуванню.

Водночас, суд першої інстанції дійшов вірних висновків, що вимоги позивача щодо зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина РФ ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного та міжнародного законодавства не підлягають задоволенню, оскільки такі дії є дискреційними повноваженнями суб'єкта владних повноважень. Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч. 3 ст. 2 КАС України критеріям, не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за такими критеріями.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню в частині.

Посилання відповідача на відсутність правових підствав для надання ОСОБА_2 статусу особи яка потребує додаткового захисту не приймається колегією суддів до уваги, оскільки відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

При цьому посилання позивача на ту обставину, що згідно з п.25 Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25.06.2009 суди можуть втручатисися в дискрецію суб'єкта владних повноважень, не приймаються судом до уваги, так як відповідно до зазначеного пункту постанови Пленуму під час вирішення справи щодо оскарження рішення органу про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд може визнати таке рішення протиправним, скасувати його та зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом відповідного рішення.

При цьому апеляційні скарги не містять посилання на обставини, передбачені статтями 202 - 204 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню.

Доводи, викладені заявниками в апеляційних скаргах були предметом дослідження суду першої інстанції і не знайшли свого належного підтвердження.

Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в зв'язку з чим апеляційні скарги залишаються без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.4, 8-11, 160, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А :

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 січня 2017 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти шляхом подачі касаційної скарги до Вищого адміністративного суду України у порядку статті 212 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: Г.В. Земляна

Судді: М.В. Межевич

Є.О. Сорочко

Повний текст ухвали виготовлено 10 квітня 2017 року.

Головуючий суддя Земляна Г.В.

Судді: Сорочко Є.О.

Межевич М.В.