Ухвала суду № 65849162, 05.04.2017, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Кривий Ріг)

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 182/8489/15-ц Головуючий в 1-й інстанції

Провадження № 22-ц/774/254/К/17 суддя Тихомиров І.В.

Категорія № 48 (І) Доповідач - Барильська А.П.

УХВАЛА

Іменем України

05 квітня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого - судді: Барильської А.П.,

суддів: Бондар Я.М., Зубакової В.П.

секретар: Гладиш К.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Кривому Розі, в порядку ст. 197 ч. 2 ЦПК України за наявними у справі матеріалами, за відсутності осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату судового засідання, та без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розподіл майна подружжя, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину квартири в порядку набувальної давності, -

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, який згодом уточнив, про поділ майна, набутого під час шлюбу та просив суд поділити майно. Набуте за час шлюбу, визнавши за ним право власності на ? частину двокімнатної квартири, загальною площею 47,0 кв.м. житловою площею 26,8 кв.м. яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 06.07.1988 р. по 17.12.1998 р. він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_1

Під час шлюбу сторони придбали 2-х кімнатну квартиру АДРЕСА_1.

Добровільно ОСОБА_1 відмовляється від поділу спільного сумісного майна, тому він вимушений звернутися до суду за захистом своїх прав.

В лютому 2016 року відповідач ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічною позовною заявою про визнання права власності на 1/2 частину квартири в порядку набувальної давності.

В обґрунтування зустрічного позову зазначає, що з 06.07.1988 р. по 17.12.1998 р. вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_2

Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 виїхав з квартири і за період з 1998 р. по 2016 р. жодного разу не звертався з питанням розподілу квартири. Крім того, ОСОБА_2 не здійснював оплату комунальних послуг.

Вважає, що добросовісно заволоділа майном, а саме 1/2 часткою спірної квартири, яка належить ОСОБА_2, тому просить визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири за набувальною давністю.

Крім того вважає, що ОСОБА_2 пропустив строк позовної давності, тому просить відмовити в задоволенні позову ОСОБА_2 та задовольнити її позовні вимоги.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2016 року позов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_1, за кожним окремо, право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, загальною площею 47,0 кв.м., житловою площею 26,8 кв.м., як на частку спільної власності подружжя.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 487,20 грн.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 - відмовлено.

В апеляційній скарзі відповідач за первісним позовом ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування рішення суду, та ухвалення нового рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_2; задовольнити її зустрічний позов до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину квартири, в порядку набувальної давності.

Зокрема, зазначає, що рішення суду, усупереч приписам ст. 214 ЦПК України, є необґрунтованим і неповним, оскільки в ньому взагалі не надано оцінки доводам та фактичним обставинам, викладеним у позовній заяві ОСОБА_1

Також, на думку апелянта, судом неправомірно не застосовано до її вимог ст. 344 ЦК України.

В письмових запереченнях на апеляційну скаргу ОСОБА_2 вважає рішення суду від 29 вересня 2016 рокузаконним та обґрунтованим, у зв'язку з чим, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

У судове засідання до суду апеляційної інстанції позивач за основним позовом ОСОБА_2, будучи повідомленим належним чином про час та місце розгляду справи, відповідач ОСОБА_1 будучи повідомлена належним чином про час та місце розгляду справи, згідно вимог ч.5 ст. 76 ЦПК України, через свого представника ОСОБА_3, та її представник ОСОБА_3, не з'явились.

Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Аналогічні положення закріплено й в статтях 1 - 11 ЦПК України.

На думку колегії суддів, неявка в судове засідання сторін по справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи, являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.

Виходячи з вимог частини 3 статті 27 ЦПК України, статті 303-1 ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги та статті 67 ЦПК щодо строків процесуальних дій, а також зважаючи на вимоги ч. 2 ст. 305 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку сторін та представника відповідача за основним позовом в судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та письмових заперечень на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду від 29 вересня 2016 року- залишенню без змін, з наступних підстав.

Судом встановлено та вбачається із матеріалів справи, що позивач за основним позовом ОСОБА_2 та відповідач за основним позовом ОСОБА_1 з 06.07.1988 року по 17.12.1998 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 29.10.1996 року, посвідченого Нікопольською державною нотаріальною конторою, було придбано квартиру АДРЕСА_1, право приватної власності на яку зареєстровано на ім'я відповідача за основним позовом ОСОБА_1 (а.с.14).

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_2 посилався на те, що дана квартира є спільною сумісною власністю, так як придбана у період шлюбу, за спільні кошти сторін, а тому їхні частки в цій квартирі є рівними та складають по 1/2 частці.

Звертаючись до суду з зустрічним позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_2 виїхав з квартири і за період з 1998 р. по 2016 р. жодного разу не звертався з питанням розподілу квартири. Тому, вважає, що добросовісно заволоділа майном, а саме 1/2 часткою спірної квартири, яка належить ОСОБА_2, тому просить визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири за набувальною давністю.

Задовольняючи основний позов, та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з наявності для цього правових підстав.

Колегія суддів погоджується з даним висновком суду, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (який діяв на час виниклих між сторонами правовідносин), майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Аналогічні положенні містяться у статті 60 СК України, згідно якої, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до абз.1 п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Таким чином, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Тягар доказування у справах даної категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до вимог статей 11, 27, 60 ЦПК, суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, зобов'язана надати усі наявні у неї докази та довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу. Доказуванню підлягають обставини, що мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких виник спір.

Як встановлено судом і убачається із матеріалів справи, спірна квартира придбана сторонами у період шлюбу і є їх спільною сумісною власністю.

Відповідно до ст. 63 СК Кодексу дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Статтею 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

Згідно з ч. 1 ст. 70 цього Кодексу встановлено, що в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до ч.2 ст. 370 ЦК України, у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Як вбачається з матеріалів справи, спірна квартира була придбана на ім`я відповідача за основним позовом ОСОБА_1 під час його перебування у зареєстрованому шлюбі з позивачем за основним позовом ОСОБА_2 Тобто володіння сторонами у справі спірною квартирою на праві спільної сумісної власності презюмується.

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення основного позову ОСОБА_2 та визнання за ОСОБА_2 та ОСОБА_1, за кожним окремо, права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, загальною площею 47,0 кв.м., житловою площею 26,8 кв.м., як на частку спільної власності подружжя.

Статтею 55 Конституції України передбачено право кожного на захист своїх прав і свобод від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами.

Згідно зі статтею 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є, зокрема, визнання права власності.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Позов про право власності за давністю володіння не може пред'явити законний володілець або особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є її власником. Тобто, виключено набуття права власності на майно, яке знаходиться у володінні власника і ніколи не вибувало з його володіння.

Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_2 виїхав зі спірної квартири і за період з 1998 р. по 2016 р. жодного разу не звертався з питанням розподілу квартири. Тому, вважає, що добросовісно заволоділа майном, а саме 1/2 часткою спірної квартири, яка належить ОСОБА_2, тому просить визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири за набувальною давністю. Тому, посилаючись на ст. 344 ЦК України, просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частину спірної квартири за набувальною давністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Згідно з п. 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК.

При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке:

- володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;

- володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна;

- володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування, набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК).

Право власності за набувальною давністю може бути набуте на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_1 проживає в спірній квартирі, яка належить на праві спільної сумісною власності їй і позивачу за основним позовом та відповідачу за зустрічним позовом ОСОБА_2 При цьому позивачу за зустрічним позовом ОСОБА_1 відомо, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності також і ОСОБА_2, де частки у спірній квартирі є рівними.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення зустрічного позову, оскільки ОСОБА_1 не може бути визнана добросовісним набувачем оскільки була обізнана щодо того, що майно належить іншій особі, а тому не могла вважати майно своїм.

Доводи апеляційної скарги про те, що рішення суду першої інстанції, усупереч приписам ст. 214 ЦПК України, є необґрунтованим і неповним, оскільки в ньому взагалі не надано оцінки доводам та фактичним обставинам, викладеним у позовній заяві ОСОБА_1, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони не спростовують правильних висновків суду щодо наявності правових підстав для відмови у задоволенні зустрічного позову та не є підставою для задоволення зустрічного позову.

Доводи апеляційної скарги щодо того, що судом неправомірно не застосовано до її вимог ст. 344 ЦК України, колегія суддів не бере до уваги, оскільки суд першої інстанції правильно застосував, зокрема і положення ст. 344 ЦК України та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_1

Згідно зі статтею 76 ЦК України перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічні положення містяться і у статті 261 ЦК України, (в редакції 2003 року), згідно якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.

Частиною третьою статі 29 КпШС України передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності.

Стаття 11 КпШС України передбачала, що у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічні положення щодо порядку обчислення перебігу позовної давності визначені і в частині 2 статті 72 СК України.

Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суд враховує, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя.

Аналіз зазначених норм закону свідчить про те, що неподання позову про поділ майна, у тому числі і після спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідачем за основним позовом ОСОБА_1 не надано до суду належним та допустимих доказів на підтвердження заперечення нею права позивача за основним позовом на придбану за час шлюбу спірну квартиру, що є їх спільною сумісною власністю.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що заява ОСОБА_1 про застосування строку позовної давності задоволенню не підлягає.

У зв'язку з чим, доводи апеляційної скарги в цій частині, колегія суддів не бере до уваги з вищенаведених підстав.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду - залишенню без змін на підставі ст.. 308 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - відхилити.

Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий:

Судді: