Ухвала суду № 65830100, 04.04.2017, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 750/5476/16-ц Провадження № 22-ц/795/568/2017 Категорія цивільнаГоловуючий у I інстанції Карапута Л. В. Доповідач - Бечко Є. М.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 квітня 2017 року м. Чернігів

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - суддіОСОБА_1,суддів:ОСОБА_2, ОСОБА_3,при секретарі:ОСОБА_4за участю:ОСОБА_5, її представника ОСОБА_6, ОСОБА_7, його представника ОСОБА_8, представника міської ради ОСОБА_9, третьої особи ОСОБА_10,

розглянувши цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 02 лютого 2017 року у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_7, Чернігівської міської ради про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку,

третя особа ОСОБА_10,

в с т а н о в и в:

Рішенням Деснянського районного суду м.Чернігова від 02 лютого 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено.

Не погоджуючись з даним рішенням ОСОБА_5 звернулася до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на незаконність, необґрунтованість, порушення судом норм матеріального і процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_5 задовольнити повністю.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції не прийняв до уваги та не надав належної правової оцінки всім наявним в матеріалах справи доказам, які в своїй сукупності підтверджують викладені в позві обставини та не застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Апелянт вважає, що її права на земельну ділянку в розмірі та межах згідно визначеного нею та попереднім власником порядку користування землею не втрачено і не може бути змінено відповідачем одноособово.

ОСОБА_5 не погоджується з висновком суду про те, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки і підписання акту погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку. Зазначає, що погодження меж із суміжними землекористувачами є складовою тривалого процесу приватизації землі та наявність акту є обовязковим документом в технічній документації зі складання державного акта на право власності на землю відповідно до Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої Наказом Держкомзему України №43 від 04 травня 1999 року, що діяв на час приватизації спірної землі.

Також апелянт з цього приводу зазначає, що законодавством передбачено, що приватизація земельної ділянки можлива лише при узгодженні межі між сусідніми землекористувачами, а оскільки згідно висновку експерта ОСОБА_5 не підписувала вказаного акту, не погоджувала його, то приватизація землі була проведена з порушенням визначеного законодавством України порядку та відповідачу незаконно видано оспорювані державні акти на право власності на землю.

Крім того, апелянт зазначає, що судом в основу рішення покладені пояснення свідків, які не були присутні під час укладення договору купівлі-продажу частини житлового будинку між ОСОБА_5 та ОСОБА_11, їх покази основані виключно на власній думці. Вказує, що поза увагою суду залишився генеральний план домоволодіння від 24 травня 1983 року, на якому визначено межі поділу землі між ОСОБА_5 та ОСОБА_11 та покази самої позивачки.

Апелянт звертає увагу, що незвернення нею зі скаргами та заявами не свідчать, що вона відмовилась від своєї частини землі, переданої їй у користування попередньою власницею будинку, вона весь час була впевнена, що має право на ту частину землі, яку відвела їй попередній землекористувач при продажу будинку і вона зможе отримати у власність саме таку її частину у будь-який час.

Не погоджується ОСОБА_5 і з висновком суду, що позивач не оспорює законність рішення Чернігівської міської ради, на підставі якого видані державні акти на земельні ділянки, а тому і не можна визнавати недійсними державні акти на право власності на землю, видані на підставі цього рішення. Даний висновок не узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України від 01 липня 2015 року. Апелянт зазначає, що оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, повязаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність рішення суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Статтями 213, 214 ЦПК України передбачено, що рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_5 суд першої інстанції виходив з того, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов'язкових технічних помилок, при цьому ст.198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є «погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами». Суд зазначив, що підписання акту погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Також судом вказано, що позивач не оспорює законність рішення Чернігівської міської ради, на підставі якого видані державні акти на земельні ділянки, а тому аналізуючи вищенаведене, суд прийшов до висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання недійсними державних актів.

З таким висновком колегія суддів апеляційного суду частково погоджується.

Вбачається, що ОСОБА_5 09 червня 2016 року уточнила свої позовні вимоги та просила визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК №903861, виданий 10 квітня 2008 року управлінням земельних ресурсів Чернігівської міської ради на підставі рішення Чернігівської міської ради від 21 листопада 2007 року та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю №8143 (а.с.22-26).

Суд першої інстанції встановив, що Рішенням Чернігівської міської ради двадцять другої сесії п'ятого скликання від 21 листопада 2007 року ОСОБА_7 передано у власність земельні ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,0374 га по проспекту Миру, 103 (а.с.16).

На підставі вищевказаного рішення виготовлено та видано державні акти серії ЯГ №903861 на право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 7410100000:02:024:5132) площею 0,0319 га, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №8143 від 10 квітня 2008 pоку, серії ЯГ №903862 на право власності на земельну ділянку 0,0003 га (кадастровий номер 7410100000:02:024:5133), зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №8143 від 10 квітня 2008 p. та серії ЯГ №903860 на право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 7410100000:02:024:5131) площею 0,0052 га, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №8143 від 10 квітня 2008 року.

03.01.2017 року ОСОБА_5 збільшила позовні вимоги та просила визнати недійсними державні акти серії ЯГ №903861 на право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 7410100000:02:024:5132) площею 0,0319 га, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №8143 від 10 квітня 2008 pоку, серії ЯГ №903862 на право власності на земельну ділянку 0,0003 га (кадастровий номер 7410100000:02:024:5133), зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №8143 від 10 квітня 2008 p. та серії ЯГ №903860 на право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 7410100000:02:024:5131) площею 0,0052 га, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №8143 від 10 квітня 2008 року

Встановлено, що ОСОБА_5 не підписувала акт встановлення та погодження меж земельної ділянки по проспекту Миру,103 в м. Чернігові, що підтверджується висновком експерта за результатами проведення почеркознавчої експертизи від 24 листопада 2016 року №3609-3612/16-24 (а.с.130-136).

Рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про передачу у власність земельної ділянки є необхідною передумовою виникнення права власності на земельну ділянку. Право власності має абсолютний характер та є непорушним.

Частинами 1, 2 ст.116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Підстави та порядок припинення прав на землю визначені в главі 22 ЗК України. Ці норми передбачають підстави припинення прав (права власності та права користування) на земельні ділянки як у добровільному, так і примусовому порядку, з обєктивних і субєктивних причин, а також за наявності та відсутності вини власників і землекористувачів.

У відповідності до ст.140 ЗК України зазначено вичерпний перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку. Зокрема, добровільна відмова власника від права на земельну ділянку, смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця, відчуження земельної ділянки за рішенням власника, звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора, відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, конфіскація за рішенням суду або не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадку, визначеному цим Кодексом.

Згідно зі ст.152 ЗК України, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Державний акт на право власності на земельну ділянку є правовстановлюючим документом, який видається на підставі рішення відповідного органу місцевого самоврядування, тому вимога про визнання недійсним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку є похідною й залежить від доведеності незаконності рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого виданий оспорюваний державний акт.

Відповідно до ст.125 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Згідно ст.126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Таким чином, хоча висновком експерта підтверджено, що підписи у ОСОБА_2 встановлення і погодження меж виконані не ОСОБА_5, однак жодних підстав недійсності державного акту позивачем не наведено, як і не встановлено в судовому засіданні.

Тобто, не знайшли свого підтвердження доводи ОСОБА_5, що погодження меж із суміжними землекористувачами є складовою тривалого процесу приватизації землі та наявність акту є обовязковим документом в технічній документації зі складання державного акта на право власності на землю відповідно до Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої Наказом Держкомзему України №43 від 04 травня 1999 року, що діяв на час приватизації спірної землі та її посилання, що приватизація землі була з порушенням визначеного законодавством України порядку та незаконно видано відповідачу оспорювані державні акти на право власності на землю.

Погодження меж земельної ділянки із суміжним землекористувачем передбачено ст.198 ЗК України є необхідним при кадастровій зйомці як комплексу робіт, виконаних для визначення та відновлення меж земельних ділянок та здійснення вірного визначення меж земельної ділянки, а не виявлення обмежень у можливості її використання, в тому числі з боку суміжних землекористувачів.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що саме по собі непогодження меж не є порушенням інтересів позивача, проте погодження чи непогодження меж земельної ділянки у технічній документації не може свідчити про недійсність державного акту про право власності на земельну ділянку.

Не погоджується ОСОБА_5 і з висновком суду, що позивач не оспорює законність рішення Чернігівської міської ради, на підставі якого видані державні акти на земельні ділянки, а тому і не можна визнавати недійсними державні акти на право власності на землю, видані на підставі цього рішення. Даний висновок не узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України від 01 липня 2015 року та від 20 квітня 2016 року. Апелянт зазначає, що оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, повязаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Однак колегія суддів вважає, що посилання позивача на вказані правові позиції є некоректним, оскільки у вказаних справах Верховний Суд України дійшов вказаного висновку у звязку з певними обставинами справ та помилковими висновками судів попередніх інстанцій про неможливість визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку без визнання недійсним (оскарження) рішення про передачу у власність цієї земельної ділянки, на підставі якого видано державний акт.

У правовій позиції Верховного Суду України №6-93цс13 зазначено. що ст.ст.116, 118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності. Державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акту безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством зокрема ст.ст.116, 118 ЗК України.

Відповідно до положень ч.3 ст.116 ЗК України, безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. (ч.2 ст. 118 ЗКУ)

Таким чином, враховуючи вказану у позовній заяві та підтверджену матеріалами справи відсутність підпису позивачки у акті погодження меж у технічній документації, першочергово слід вирішувати питання законності рішення Чернігівської міської ради двадцять другої сесії п'ятого скликання від 21 листопада 2007 року, яким ОСОБА_7 передано у власність земельні ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,0374 га по проспекту Миру, 103 та встановлення факту порушення права позивачки. Однак, позивач не ставить перед судом питання про незаконність правовстановлюючого рішення органу місцевого самоврядування.

У відповідності до положень ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Не погоджується суд і з доводами апелянта про те, що в основу рішення покладені пояснення свідків, суд першої інстанції належним чином дослідивши матеріали справи, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки доказів порушення прав та законних інтересів позивача видачею державного акту ОСОБА_7 не було надано.

Інші доводи апеляційної скарги правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, тому колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить відхилити, а рішення суду - залишити без змін, що не позбавляє позивача права звернутись до суду для вирішення спору з інших підстав.

Відповідно до вимог ч.2, ст.303 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не вправі переоцінювати докази, які судом першої інстанції були досліджені у встановленому законом порядку. Апеляційна скарга не містить посилання на нові докази, які б давали підставу для зміни чи скасування судового рішення.

Розглянувши справу в межах позовної заяви та в межах поданої апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 02 лютого 2017 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:Судді: