Рішення № 65710644, 29.03.2017, Київський районний суд м. Одеси

______________________

Справа № 520/3326/15-ц

Провадження № 2/520/5759/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.03.2017 року Київський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого - судді Васильків О.В.

при секретарі - Месропянцевій О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу - Шевиріна Алла Олексіївна, ОСОБА_4, про визнання договору недійсним, суд, -

в с т а н о в и в :

12.03.2015 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до відповідача, який 05.11.2015 року уточнила та просить визнати недійсним договір дарування, посвідчений 21.11.2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шевиріною А.О. за реєстровим номером № 1950, відповідно до якого ОСОБА_1 подарувала, а ОСОБА_2 прийняла в дар квартиру АДРЕСА_1. При цьому позивач посилається на те, що під час укладання оспорюваного правочину вона не усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними. Оскільки, у позивача як учасника правочину не було вільного волевиявлення на укладання договору, позивач змушена звернутися до суду із позовом.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_5 позовні вимоги підтримали та просять їх задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_6 у судовому засідання заперечувала проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1, так вважає висновок експертизи № 102 від 26.07.2016 року неповним, неясним та таким, що суперечить матеріалам та обставинам справи, викликає сумніви в його правильності.

Третя особа приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу - Шевиріна А.О. до судового засідання не з'явилась, надала лист з проханням проводити розгляд справи за її відсутності.

Третя особа ОСОБА_4 до судового засідання не з'явилася, повідомлялася належним чином. Матеріали справи містять заяву про розгляд справи за її відсутності.

Вислухавши учасників справи, які з'явилися до судового засідання, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Як встановлено у судовому засіданні, 21.11.2013 року ОСОБА_1, з однієї сторони, та ОСОБА_2, з іншої сторони, уклали договір дарування, за умовами якого ОСОБА_1 подарувала та безоплатно передала у власність ОСОБА_2, а ОСОБА_2 прийняла у власність квартиру АДРЕСА_1. Договір посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шевиріною А.О. за реєстровим номером № 1950 /а.с. 5-6/.

Відповідно до договору, квартира належить Дарувальнику на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 09.03.2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Левченком Н.А., реєстровий номер № 954. Судом досліджено вказаний договір купівлі-продажу від 09.03.2005 року /а.с. 4/.

У ході розгляду справи сторона позивача пояснювала, що ОСОБА_1 під час укладання оспорюваного правочину була людиною похилого віку, хворіла, погано бачила, а тому, на думку, сторони позивача, вона не могла усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, у зв'язку із чим під час укладання договору дарування від 21.11.2013 року, у позивача як сторони правочину було відсутнє вільне волевиявлення та не відповідало її внутрішній волі.

Судом досліджено наявні в матеріалах справи медичні документи на підтвердження стану здоров'я позивача, а також звернення позивача до правоохоронних органів.

Суд не погоджується із доводами сторони позивача з посиланням на правовий висновок Верховного Суду України по справі № 6-93цс16 від 16.03.2016 року, яким роз'яснено, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичного передання спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише у разі їх встановлення норми ч.1 ст.229 та ст. ст. 203 і 717 ЦК у сукупності вважаються правильно застосованими.

Оскільки вказаний правовий висновок стосується оспорювання правочину з підстав ч.1 ст.229 ЦК України.

Положеннями абз. 5 п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року передбачено, що відповідно до ст. ст. 215, 216 ЦК України, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однієї зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Як на підставу позовних вимог сторона позивача посилалася на ст. 225 ЦК України, положення якої передбачають, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Відповідно до п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року, правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак, у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визначення наявності такого стану на момент укладання правочину суд відповідно до ст. 145 ЦПК України зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до ст. 212 ЦПК України.

Так, на виконання положень Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року, судом за клопотанням сторони позивача ухвалою суду від 13.01.2016 року було призначено по справі судово-психіатричну експертизу.

Згідно висновку судово-психіатричних експертів № 202 від 06.05.2016 року, позивач ОСОБА_1 за рекомендацією експертів потребує стаціонарного судово-психіатричного обстеження /том 2 а.с. 71-73/.

30.06.2016 року з урахуванням рекомендації експертів щодо стаціонарного судово-психіатричного обстеження ОСОБА_1, судом було поставлено на обговорення питання про призначення по справі стаціонарної судово-психіатричної експертизи. З урахуванням думки учасників справи, ухвалою суду призначено по справі стаціонарну судово-психіатричну експертизу.

Відповідно до висновку судово-психіатричних експертів № 102 від 26.07.2016 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, з дитинства страждає на хронічний психічний розлад у вигляді «Легкої уродженої розумової відсталості, на резидуально органічному підґрунті, із значними розладами поведінки, що потребують уваги та медичних засобів», у дійсним час з складним типом олігофренічного дефекту».

Висновком встановлено, що згідно наданих у наявної медичної документації свідчень, відомостей отриманих від час опиту свідків у ході судового розгляду по справі, пояснень самої ОСОБА_1 у ході дійсного експертного дослідження, на час укладання нею договору дарування від 21.11.2013 року, ОСОБА_1 перебувала у такому психічному стані, який абсолютно позбавляв її здатності розуміти значення своїх дій та керувати ними, суттєво впливав на її поведінку та діяльність, тому вона була абсолютно позбавлена можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними при укладанні договору дарування від 21.11.2013 року.

У тимчасовому розладі душевної діяльності (нервового стресу, депресії) не знаходилась /том 2 а.с. 99-105/.

Із вказаним висновком судово-психіатричних експертів № 102 від 26.07.2016 року сторона відповідача не погоджувалася, та представник пояснювала, що вважає його неповним, неясним та таким, що суперечить матеріалам та обставинам справи, викликає сумніви в його правильності.

Відповідно до положень ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, детально проаналізувавши наявні в матеріалах справи висновки судових експертів, суд не приймає до уваги заперечення сторони відповідача про неналежність висновку № 102 від 26.07.2016 року як доказу по справі, оскільки, суд приходить до однозначного висновку, що саме висновок судово-психіатричних експертів № 102 від 26.07.2016 року є належним, допустимим, достовірним доказом по справі, так вказаний висновок узгоджується та не суперечить матеріалам справи, що досліджені судом.

Окрім того, суд не приймає до уваги заперечення сторони відповідача з посиланням на те, що експертами під час дослідження не було враховано факт продажу позивачем у 2005 році квартири та придбання нового житла. Оскільки, суд зазначає, що в даному судовому провадженні оспорюється саме договір дарування від 23.11.2013 року, укладений між сторонами по справі.

Відповідно до правового висновку Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року по справі № 6-131цс14, суд може визнати договір недійсним із підстав, передбачених ч. 1 ст. 225 ЦК України в разі, якщо встановить, що у момент укладення договору позивач був неспроможний розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Той факт, що позивач у момент укладення договору виявляв ознаки психічного розладу, які здійснили істотний вплив на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, обмежуючи цю здатність, не є підставою для визнання договору недійсним відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України.

У ході розгляду справи за клопотанням сторін судом було допитано свідків, а саме зі сторони позивача: ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, які підтвердили, що ОСОБА_1 страждає на хронічний психічний розлад. Свідки пояснили про стан здоров'я ОСОБА_1 як під час її перебування в Одеському дитячому будинку-інтернаті для дітей-сиріт з глибокою розумовою відсталістю, так і після вибуття із вказаного закладу та постійного проживання у квартирі АДРЕСА_1.

Суд приймає до уваги показання свідків зі сторони позивача, так як їхні показання були конкретними, детальними, однозначними, а також не суперечливими.

Судом також було допитано свідків зі сторони відповідача: ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, до показань яких суд ставиться критично, так як їхні показання є загальними фразами, неконкретними та суперечливими.

Так, свідок ОСОБА_23 пояснила, що особисто із ОСОБА_1 не спілкувалася, а спілкувалася із т. Танею, яка в свою чергу спілкувалася із ОСОБА_1 Свідок ОСОБА_19 у судовому засідання пояснила, що ОСОБА_1 є нормальною людиною, розсудливою, мала здоровий вигляд. Однак, на питання представника позивача свідок відповідала, що ніколи не спілкувалася із ОСОБА_1, не розмовляла із нею. Таким чином, суд також не приймає до уваги показання даного свідка. Свідок ОСОБА_21 у судовому засіданні вказав, що з ОСОБА_1 спілкувався особисто /вів бесіду/ разів два-три.

З урахуванням вказаного, та враховуючи, що висновком судово-психіатричних експертів № 102 від 26.07.2016 року, встановлено, що ОСОБА_1 з дитинства страждає на хронічний психічний розлад та на час укладання договору дарування від 21.11.2013 року перебувала у такому психічному стані, який абсолютно позбавляв її здатності розуміти значення своїх дій та керувати ними, суд приходить до висновку, що наявні підстави у розумінні ст. 225 ЦК України, для визнання правочину недійсним.

При цьому, суд зазначає, що згідно зі ст. 217 ЦК України, правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому випадку відповідно до ст. 217 ЦК України, суд може визнати недійсною частину правочину.

Згідно з ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Проаналізувавши встановлені обставини, суд приходить до висновку, що позовна заява ОСОБА_1 підлягає задоволенню, так як обґрунтована та доведена.

Керуючись ст. ст. 10, 60, 79, 88, 209, 212-215, 218 ЦПК України, ст. ст. 203, 225 ЦК України, Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1, - задовольнити.

Визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1, який укладено 21.11.2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Шевиріною А.О. за реєстровим номером № 1950, - недійсним.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 640,00 грн.

Рішення може бути оскаржено шляхом подачі апеляційної скарги через суд першої інстанції протягом десяти днів з дня його проголошення або протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення особами, які не були присутні в судовому засіданні під час проголошення рішення.

Суддя Васильків О. В.