Постанова № 65672549, 30.03.2017, Житомирський апеляційний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

__________

10002, м-н Путятинський, 3/65, телефон/факс: (0412) 481-604, 481-637 e-mail: inbox@apladm.zt.court.gov.ua

Головуючий у 1-й інстанції: Попова О.Г.

Суддя-доповідач:Котік Т.С.

ПОСТАНОВА

іменем України

"30" березня 2017 р. Справа № 806/2636/16

Житомирський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді Котік Т.С.

суддів: Жизневської А.В.

Охрімчук І.Г.,

за участю секретаря судового засідання Полоневич Т.Ю.,

позивача та представника відповідача

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Житомирській області на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від "02" лютого 2017 р. у справі за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Національної поліції в Житомирській області про визнання протиправним та скасування наказу , поновлення на посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу ,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом та просив визнати протиправним та скасувати наказ т.в.о. начальника Головного управління Національної поліції в Житомирській області від 10.11.2016 № 257 та поновити його на посаді слідчого Житомирського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Житомирській області з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що він, під тиском керівництва написав 09.11.2016 року рапорт про звільнення зі служби за власним бажанням. Надалі, усвідомивши помилку, 10.11.2016 було подано рапорт про залишення рапорту від 09.11.2016 року без розгляду, однак, ігноруючи його рапорт від 10.11.2016, відповідачем було видано наказ від 10.11.2016 № 257 про звільнення на підставі п.7 ч. 1. ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію", хоча він продовжував проходження служби до 14.11.2016 року.

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 02 лютого 2017 року позов задоволено.

Визнано протиправним та скасовано наказ т.в.о. начальника Головного управління Національної поліції в Житомирській області від 10.11.2016 № 257.

Поновлено ОСОБА_3 на посаді слідчого Житомирського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Житомирській області з 10 листопада 2016 року.

Стягнуто з Головного управління Національної поліції в Житомирській області на користь ОСОБА_3 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з з 11.11.2016 по 02.02.2017 у розмірі 15414 (п'ятнадцять тисяч чотириста чотирнадцять) грн.

Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді та стягнення грошового забезпечення за один місяць.

В апеляційній скарзі Головне управління Національної поліції в Житомирській області, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову суду та прийняти нову - про відмову в задоволенні позову. Як на підставу для задоволення апеляційної скарги посилався на те, що висновки суду не відповідають обставинам справи, та суд неповно з"ясував обставини справи щодо звільнення позивача з дати, яку він вказав в рапорті.

Розглянувши справу, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 проходив службу в органах внутрішніх справ України, а з 07 листопада 2015 року в органах Національної поліції України на посаді слідчого Житомирського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Житомирській області.

09 листопада 2016 року ОСОБА_3 було подано рапорт про звільнення його зі служби в поліції за власним бажанням з 10.11.2016 у зв'язку із сімейними обставинами (а.с. 41).

10 листопада 2016 року (отримано відповідачем 24.11.2016 р.) позивачем було подано рапорт про залишення без розгляду рапорту від 09.11.2016, оскільки він був написаний в стані душевного хвилювання, викликаного упередженим негативним ставленням з боку безпосереднього керівництва (а.с. 10).

10 листопада 2016 року т.в.о. начальника полковником поліції ОСОБА_4 було винесено наказ № 257 о/с "По особовому складу" яким відповідно до п. 7 ч.1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію" було звільнено лейтенанта поліції ОСОБА_3 (НОМЕР_1) слідчого Житомирського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Житомирській області з 10 листопада 2016 року. (а.с. 9).

Суд першої інстанції перевіряючи дії суб"єкта владних повноважень щодо винесення спірного наказу дійшов висновку, що відповідач діяв протиправно.

Колегія суддів апеляційного суду не може погодитися з вказаними висновками, виходячи з наступного.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України врегульовано Законом України «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VІІІ).

Відповідно до вимог статті 1 цього Закону Національна поліція України (далі - поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України згідно із законом(ч.2).

Відповідно до вимог ст.3 Закону у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.

Згідно з приписами статті 58 Закону України «Про Національну поліцію» призначення на посаду поліцейського здійснюється безстроково (до виходу на пенсію або у відставку), за умови успішного виконання службових обов'язків.

Згідно із приписами ст.59 Закону служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.

Час проходження служби в поліції зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України.

Видавати накази по особовому складу можуть керівники органів, підрозділів, закладів та установ поліції відповідно до повноважень, визначених законом та іншими нормативно-правовими актами, та номенклатурою посад, затвердженою Міністерством внутрішніх справ України.

Порядок підготовки та видання наказів щодо проходження служби в поліції встановлює Міністерство внутрішніх справ України.

Відповідно до вимог ст.60 цього Закону проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Частиною 1 ст. 77 Закону встановлено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється: 1) у зв'язку із закінченням строку контракту; 2) через хворобу - за рішенням медичної комісії про непридатність до служби в поліції; 3) за віком - у разі досягнення встановленого для нього цим Законом граничного віку перебування на службі в поліції; 4) у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів; 5) через службову невідповідність; 6) у зв'язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України; 7) за власним бажанням; 8) у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій); 9) у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі; 10) у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, або кримінального правопорушення; 11) у зв'язку з набуттям громадянства або підданства іншої держави.

Разом з тим, розділом XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» визначено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

З правового аналізу зазначених норм права вбачається, що національна поліція є структурою Міністерства внутрішніх справ і в питаннях своєї діяльності та проходження служби поліцейськими керується в тому числі і нормативно-правовими актами Міністерства внутрішніх справ. Отже нормативно-правові акти , які були прийняті до утворення поліції і не суперечать законодавству про останню, мають застосовуватися, як норми спеціального права, до правовідносин, що виникають з приводу проходження служби поліцейськими до прийняття відповідних нормативно-правових актів.

Спеціальним актом законодавства, нормами якого врегульовані спірні правовідносини та чинним на час виникнення спірних правовідносин є Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 № 114 (далі - Положення № 114).

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що підставою для звільнення позивача зі служби в поліції є рапорт від 09.11.2016 року про звільнення за власним бажанням з 10.11.2016 року.

Відповідно до підпункту «ж» пункту 63 Положення № 114 особи рядового і молодшого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.

Однак, на час звільнення позивача, підстави звільнення визначені ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію», а тому позивач не може вважатися звільненим відповідно до підпункту «ж» пункту 63 Положення № 114, оскільки зазначений підпункт суперечить цьому Закону щодо такої підстави звільнення як "за власним бажанням" у зв"язку з тим, що не містить умови, що до звільнення за власним бажанням. З огляду на вищезазначене, є безпідставним посилання суду першої інстанції на те, що з відповідач повинен був з"ясовувати підстави написання позивачем рапорту про звільнення за власним бажанням, проводити бесіду та виясняти поважність причин, що перешкоджають виконанню ним своїх службових (посадових) обов'язків.

Разом з тим, є слушним посилання суду першої інстанції на те, що Законом України №580-VIII, який визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України не визначено терміну, за який працівник повинен попередити свого безпосереднього керівника про звільнення, а тому до вказаних правовідносин слід застосовувати пункт 68 Положення № 114, за яким, особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.

Однак, у межах передбаченого пунктом 68 Положення строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору вправі домовитися про звільнення у більш короткий строк.

Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник міліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.

Як убачається з матеріалів справи, в рапорті позивач зазначив дату, з якої просив звільнити, а наявні на заяві резолюції керівництва свідчать про погодження такої дати.

Відповідно до правових висновків Верховного Суду України, висловлених у постанові від 24.06.2014 у справі № 21-241а14 видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника міліції зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку, якщо таке прохання міститься у рапорті про звільнення, є правомірною.

Відповідно до ч.1 ст.244-2 КАС України, рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Зазначені правові висновки узгоджуються із правовими висновками Верховного Суду України у справах № 21-99а12, № 21-122а12, № 21-236а11 (постанови Верховного Суду України від 9 квітня 2012 р., від 29 травня 2012 р., від 5 грудня 2011 р.) на які посилався суд першої інстанції, оскільки висловлені в них правові позиції також, посилаються на те, що за змістом п. 68 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою КМУ від 29 липня 1991 р. № 114, звільнення таких осіб зі служби, на підставі підпункту "ж" п. 64 зазначеного Положення, до спливу тримісячного строку від дня попередження нею про своє бажання звільнитися, якщо сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк, є безпідставним.

Як зазначив Верховний Суд України у своїх рішеннях, у межах передбаченого пунктом 68 Положення строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору вправі домовитися про звільнення у більш короткий строк.

Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник міліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.

Таким чином, у межах передбаченого п. 68 Положення строку з дня подання рапорту про звільнення, сторони вправі дійти взаємної згоди про звільнення в певний строк. Такою домовленістю слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої працівник має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого п. 68 Положення строку.

Як встановлено судом та не заперечується позивачем, у рапорті від 09.11.2016 року ним визначено конкретну дату звільнення - 10.11.2016 року, а тому колегія суддів приходить до висновку, що звільнення позивача саме з вказаної дати, є правомірним.

Суд апеляційної інстанції вважає недоведеними обставини з приводу того, що рапорт ОСОБА_3 був написаний під тиском керівництва і наміру на звільнення він не мав, а бажав продовжувати працювати. Суд першої інстанції вважаючи вказану обставину доведеною посилався на покази самого позивача та покази свідка ОСОБА_5

Однак, при розгляді справи, позивач пояснював, що тиск проявлявся в тому, що безпосередній начальник був незадоволений результатами його роботи та говорив про звільнення з інших підстав, якщо він не звільниться за власним бажанням. В свою чергу, свідок ОСОБА_5 пояснив, що ОСОБА_3 звертався до нього 9 листопада 2016 року за консультацією і пояснив що його примусили написати рапорт про звільнення, однак обставин щодо написання такого рапорту не знає. При розгляді справи в суді апеляційної інстанції позивач пояснив, що перед написанням ним рапорту було дуже багато роботи, яку не можливо було зробити вчасно, що призвело до надходження скарг.

Також, не можна погодитися з посиланням суду першої інстанції на те, що до спірних правовідносин можуть бути застосовані норми Кодексу законів про працю України, а тому у відповідача не було підстав для звільнення позивача до закінчення загального двотижневого строку, визначеного ч.1 ст.38 КЗпП України.

За правилами статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Відповідно до статті 3 КЗпП законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Водночас питання проходження служби поліцейськими, звільненням із неї, права і обов'язки таких осіб визначені та урегульовані спеціальним законодавством, а саме Законом України «Про Національну поліцію» та Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 № 114, які є спеціальним законодавством, якими визначено порядок та умови звільнення поліцейського за власним бажанням в разі зазначення в рапорті дати з якої він бажає звільнитися.

З огляду на вищезазначене, перебування позивача на робочому місці 11.11.2016 року та 14.11.2016 року не може слугувати підставою для скасування наказу № 257 від 10.11.2016 року, оскільки позивачу було відомо про його звільнення з 10.11.2016 року. Так само, не є підставою для скасування наказу про звільнення і недотримання відповідачем формальних процедур в день звільнення, оскільки останнє свідчить лише про недбале відношення працівників кадрової служби відповідача до своїх обов"язків.

Як встановлено судом, 10 листопада 2016 року в останній день роботи, позивач не повідомив у встановленому порядку безпосереднього керівника та керівника відділу кадрів про відкликання рапорту від 09.11.2016 року. Такий рапорт направлено ним лише 23.11.2016 року та отримано відповідачем 24.11.2016 року.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів приходить до висновку, що підстави для задоволення позову про визнання протиправним та скасування наказу т.в.о. начальника Головного управління Національної поліції в Житомирській області від 10.11.2016 № 257, поновлення позивача на посаді слідчого Житомирського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Житомирській області та стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню.

Відповідно до вимог ст.202 КАС України судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового - про відмову в задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 202, 205, 207 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Житомирській області задовольнити, постанову Житомирського окружного адміністративного суду від "02" лютого 2017 р. скасувати та прийняти нову.

Відмовити ОСОБА_3 у задоволенні позову до Головного управління Національної поліції в Житомирській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання її в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя Т.С. Котік

судді: А.В. Жизневська

І.Г. Охрімчук

Повний текст cудового рішення виготовлено "31" березня 2017 р.

Роздруковано та надіслано:р.л.п.

1- в справу:

2 - позивачу/позивачам: ОСОБА_3 АДРЕСА_1,10001

3- відповідачу/відповідачам: Головне управління Національної поліції в Житомирській області вул.Старий Бульвар,5/37,м.Житомир,10008

4- представнику позивача: ОСОБА_6 - АДРЕСА_2, 10000 - ,