Ухвала суду № 65668619, 21.03.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"21" березня 2017 р. м. Київ К/800/28180/16

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого Заїки М.М.,

суддів Загороднього А.Ф.,

Мойсюка М.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Івано-Франківського обласного військового комісаріату на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17 травня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Івано-Франківського обласного військового комісаріату про зобов'язання вчинити певні дії,

встановила:

У червні 2014 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Івано-Франківського обласного військового комісаріату, в якому просила зобов'язати відповідача виплатити їй заробітну плату за відпрацьований робочий день 17 січня 2013 року в розмірі 196,48 грн та стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за весь час затримки виплати належної заробітної плати з 18 січня 2013 року по день винесення судового рішення.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 09 липня 2014 року позовні вимоги задоволено частково. Зобов'язано Івано-Франківський військовий комісаріат виплатити ОСОБА_2 середньоденну заробітну плату за робочий день 17 січня 2013 року в розмірі 196,48 грн. Стягнуто з Івано-Франківського військового комісаріату на користь ОСОБА_2 середній заробіток за весь час затримки виплати заробітної плати в сумі 6483,84 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2014 року постанову суду першої інстанції скасовано та прийнято нову постанову, якою позовну заяву ОСОБА_2 в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати залишено без розгляду. Позовні вимоги ОСОБА_2 про виплату коштів за відпрацьований робочий день задоволено частково. Стягнуто з Івано-Франківського обласного військового комісаріату на користь ОСОБА_2 196,48 грн заробітної плати за робочий день 17 січня 2013 року. В задоволенні решти позову відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 17 вересня 2015 року було скасовано постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 09 липня 2014 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2014 року, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду зазначеної справи ОСОБА_2 збільшила позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за два дні невикористаної відпустки. Свої позовні вимоги обґрунтувала тим, що останній її робочий день був 17 січня 2013 року - день звільнення згідно наказу та запису в трудовій книжці, а тому за цей день їй має бути виплачений середній заробіток, а також середній заробіток за два дні невикористаної відпустки. У зв'язку із затримкою виплати середнього заробітку за останній робочий день, позивач просила стягнути середній заробіток за весь час затримки виплати заробітку на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України по день постановлення рішення суду.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21 січня 2016 року позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки виплати належної їй зарплати залишено без розгляду з підстав, передбачених статтями 99, 100 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21 січня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2016 року, позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Івано-Франківського військового комісаріату на користь ОСОБА_2 196,48 грн заробітної плати за робочий день 17 січня 2013 року та 392,96 грн компенсації за два дні невикористаної відпустки, з вирахуванням із цієї суми податків та інших обов'язкових платежів. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2016 року скасовано ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21 січня 2016 року про залишення позовної заяви без розгляду в частині позовних вимог, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17 травня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з Івано-Франківського військового комісаріату на користь позивача середній заробіток за весь час затримки виплати належної заробітної плати при звільненні, починаючи з 18 січня 2013 року по 10 травня 2016 року в сумі 161899,52 грн.

У касаційній скарзі Івано-Франківський обласний військовий комісаріат просить постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17 травня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року скасувати та закрити провадження у справі, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій щодо правильності застосування ними норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що наказом військового комісара Івано-Франківського обласного військового комісаріату від 17 січня 2013 pоку №7 ОСОБА_2 звільнено з роботи 17 січня 2013 року з посади провідного спеціаліста юридичної групи у зв'язку з переведенням до Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську відповідно до пункту 5 статті 36 Кодексу законів про працю України на підставі заяви ОСОБА_2 від 17 січня 2013 року та клопотання Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську від 17 січня 2013 року №1184/8/04-019/3. Зазначеним наказом №7 від 17 січня 2013 року відмінено пункт 2 наказу №242 від 25 грудня 2012 року стосовно звільнення позивача на підставі статті 40 Кодексу законів про працю України, а також визнано позивача такою, що з 27 грудня 2012 року по 16 січня 2013 року знаходилась на стаціонарному лікуванні у зв'язку з хворобою.

Крім того, судами попередніх інстанцій було встановлено, що 17 січня 2013 pоку був робочим днем позивача в Івано-Франківському обласному військовому комісаріаті, в цей же день їй виплачено компенсацію за невикористану відпустку та видано трудову книжку.

Судами також було встановлено, що ОСОБА_2 подавалися до Івано-Франківського військового комісаріату заяви про виплату грошових коштів за відпрацьований робочий день - 17 січня 2013 року та про виплату коштів за період тимчасової непрацездатності.

Проте 18 лютого 2013 року відповідачем було виплачено позивачу тільки кошти за період тимчасової непрацездатності, а стосовно виплати заробітної плати за 17 січня 2013 року відповідачем повідомлено, що заробітна плата за цей день не підлягає виплаті в зв'язку із скороченням посади позивача станом на 17 січня 2013 року.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21 січня 2016 року про стягнення з Івано-Франківського обласного військового комісаріату заробітної плати за відпрацьований позивачкою робочий день 17 січня 2013 року та два дні невикористаної відпуски, яка набрала законної сили, відповідач виконав 10 травня 2016 року.

Задовольняючи частково позовні вимоги в частині щодо стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки виплати належної заробітної плати при звільненні, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що невиплата ОСОБА_2 оспорюваних сум свідчить про те, що фактичного розрахунку з нею проведено вчасно не було, а відтак початок перебігу строку на звернення до суду не розпочався, тому що невиплата працівникові всіх сум, що належать йому, є триваючим правопорушенням, а тому позивач може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Крім того, судом першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, було визначено, що період затримки остаточного розрахунку відповідача з ОСОБА_2 тривав з 18 січня 2013 року по 10 квітня 2016 року і сума середнього місячного розрахунку, яка підлягає стягненню на її користь, становить 161899,52 грн.

Проте такі висновки судів попередніх інстанцій колегія суддів вважає передчасними з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтею 116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі статтею 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Пунктами 20, 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1993 року №13 передбачено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу також роз'яснив, що за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, що викладені в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Крім того, аналогічна правова позиція була висловлена в постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі №6-159цс13.

За таких обставин та зважаючи на викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оскільки відповідачем тільки 10 травня 2016 року на підставі постанови Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21 січня 2016 року було виплачено ОСОБА_2 заробітну плату за відпрацьований робочий день 17 січня 2013 року та два дні невикористаної відпуски, то до нього необхідно застосувати відповідальність, передбачену статтею 117 Кодексу законів про працю України, за весь період невиплати цієї заробітної плати.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитися із рішенням судів попередніх інстанцій в частині визначення періоду затримки остаточного розрахунку Івано-Франківського обласного військового комісаріату з ОСОБА_2 з 18 січня 2013 року по 10 квітня 2016 року, оскільки відповідачем їй було виплачено заробітну плату за відпрацьований робочий день 17 січня 2013 року та два дні невикористаної відпуски 10 травня 2016 року.

Крім того, статтею 163 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в мотивувальній частині судового рішення обов'язково мають бути викладені обставини, встановлені судом із посиланням на докази, а також зазначені мотиви неврахування окремих доказів та мотиви, з яких суд виходив при прийнятті постанови, і положення закону, яким він керувався.

Проте суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, визначивши, що сума середнього заробітку за весь час затримки виплати належної заробітної при звільненні, яка підлягає стягненню на користь позивача, становить 161899,52 грн, не вказав при цьому жодних обґрунтувань нарахування такої суми.

Відповідно до статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Враховуючи викладене, колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку, що рішення судів прийняті за недостатньо з'ясованими і перевіреними обставинами справи, що мають значення для її правильного та обґрунтованого вирішення.

Вказані порушення норм матеріального та процесуального права не можуть бути усунені судом касаційної інстанції з урахуванням положень статті 220 Кодексу адміністративного судочинства щодо відсутності можливості досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судових рішеннях, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, що відповідно до вимог статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати все вище викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу Івано-Франківського обласного військового комісаріату задовольнити частково.

Постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17 травня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Івано-Франківського обласного військового комісаріату про зобов'язання вчинити певні дії - скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала може бути переглянута Верховним Судом України у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України.

Головуючий - суддя М.М. Заїка

судді: А.Ф. Загородній

М.І. Мойсюк