Рішення № 65667128, 28.03.2017, Лозівський міськрайонний суд Харківської області

Справа № 629/4661/16-ц

Номер провадження 2/629/215/17

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 березня 2017 року Лозівський міськрайонний суд Харківської області у складі: головуючого судді Смірнової Н.А., за участю секретаря Соколенко О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Лозова Харківської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл сумісного майна подружжя, -

в с т а н о в и в:

Позивач звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про розподіл сумісного майна подружжя, посилаючись на те, що з відповідачем по справі вона знаходиться у зареєстрованому шлюбі з 06 серпня 2005 року. Розгляд позовної заяви про розірвання шлюбу призначений на 01 грудня 2016 року. Від даного шлюбу вони мають малолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, який після розірвання шлюбу буде проживати разом з нею. В період шлюбу ними було придбано, за сумісні кошти, чотирьохкімнатну квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 яка зареєстрована на ім'я відповідача по справі. Дійсна вартість квартири становить 249 640 гривень. Незважаючи на той факт, що вказана квартира була зареєстрована лише на ім'я відповідача, це майно вважається спільним майном подружжя. Частики кожного із співвласників в даному житловому будинку не визначені. З урахуванням інтересів їх малолітнього сина, який буде проживати з нею, її частка в спільному майні подружжя повинна бути в розмірі 2/3 частини квартири. Домовленості щодо розподілу спірного майна мирним шляхом між ними не досягнуто. В зв'язку з чим просять визнати за нею право власності на 2/3 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 як частку належного їй на праві спільної сумісної власності майна та визнати за відповідачем право власності на 1/3 частину квартири, як частку належного спільного сумісного майна подружжя.

Позивач в судове засідання не з'явилася, але надала суду свою заяву в якій просила розглянути справу за її відсутності, на задоволенні позовних вимог наполягала в повному обсязі. Крім цього в своїй заяві просила в разі неявки відповідача по справі ухвалити заочне рішення, наслідки ухвалення заочного рішення їй відомі та зрозумілі.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся своєчасно та належним чином, про що свідчать довідки про доставку СМС-повідомлень про вручення судових повісток, причину неявки суду не повідомив. Але раніше на адресу суду подавав заперечення щодо позовних вимог в якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що дійсно в період шлюбу з позивачем по справі ними була придбана квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1, але за його кошти та кошти його батьків. Для придбання квартири ним був отриманий кредит в філії Лозівського відділення ВАТ «Ощадбанк» в сумі 27500 гривень та взято у борг у ОСОБА_4 5200 доларів США. Вважає, що наявність одного лише факту перебування у шлюбі з позивачем на час придбання спільної квартири не достатньо для визнання спірної квартири спільним майном подружжя та відповідного його поділу.

Зі згоди позивача суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає вимогам ст. 224 ЦПК України.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши докази, представлені сторонами на виконання вимог ст.ст. 10, 60 ЦПК України і які вони вважають достатніми для обґрунтування і заперечення заявлених вимог, з'ясувавши фактичні обставини справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, з наступних підстав.

Статтями 1, 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб. інтересів держави.

У ст. 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи та захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Отже об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес і саме воно є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Такі способи захисту передбачені статтею 16 ЦК України.

Згідно ст.ст. 15, 16 ЦК України, ст. 3 ЦПК України кожна особа має право на захист своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у тому числі й у судовому порядку.

Способами захисту цивільних прав та інтересів, можуть зокрема бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Так, судом встановлені факти і відповідні їм правовідносини.

Серед основних прав і свобод людини і громадянина Конституції України проголошує право на житло. Тобто право на житло - це одне із найважливіших соціально-економічних прав громадян України, оскільки воно стосується основ життя людини.

Відповідно до ст. 25 Загальної декларації прав людини «Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що є необхідним для підтримки здоров'я й добробуту її самої та її родини».

Невід'ємне право кожної людини на житло закріплено і в інших міжнародно-правових документах про права людини, у тому числі в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року (ст.10). При цьому, як вбачається із п.1 ст. 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16 грудня 1966 року, право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання.

Повага до права людини на житло закріплена також у ст. 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод.

У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням.

Відповідно до статей 3, 4, 15 ЦПК України особа має конституційне право на судовий захист своїх цивільних прав і може звернутися із позовом про захист порушеного, оспореного або невизнаного права у спосіб, передбачений ЦК України.

Згідно зі ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту права на вчинення певних дій (на підставі вказаних статей ЖК і ЦК), позивач в силу ст. 10 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Згідно статей 10, 31, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

У відповідності з ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

На підставі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За ч. ч. 1, 3 ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

На підставі ч. ч. 1, 2 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Згідно до ч. 4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Відповідно до ст. 66 СК України подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності.

Згідно ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

На підставі ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

На підставі ч. 3 ст. 70 СК України за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

На підставі ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України.

За ч. 1, 3 ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. В разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. В разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

За п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими ст.ст. 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Згідно п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, суду необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст.ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

На підставі п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК України).

Згідно до п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення ст. 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації. У разі коли неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Відповідно до п. 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» при вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 70 СК України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування).

Матеріали справи свідчать, підтверджено наявними у справі доказами, і не заперечується сторонами, що 06 серпня 2005 року між сторонами було укладено шлюб.

Від даного шлюбу є неповнолітній син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2, виданим відділом реєстрації цивільного стану по місту Лозова Лозівського міськрайонного управління юстиції Харківської області 16 лютого 2010 року.

За час перебування у шлюбі сторонами було придбано спільне нерухоме майно, а саме чотирьохкімнатна квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 17.08.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Лозівського міського нотаріального округу Харківської області Степанчук Н.О., зареєстровано в реєстрі за № 3661 /а.с.10/, на договорі є реєстраційний напис Лозівського БТІ в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно від 03.10.2007 року про реєстрацію права власності на вказану квартиру за ОСОБА_2.

На даний час між сторонами не досягнуто згоди щодо розпорядження спільним майном після розірвання шлюбу й виділити сторонам ізольовані приміщення не можливо.

Судом встановлено, що квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1, є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які мають на неї рівне право при її розподілі, оскільки доводи відповідача про придбання спірної квартири за власні кошти та за кошти батьків не знайшли свого підтвердження, належними та допустимими доказами.

Доказами наявності вказаного майна у сторін на момент розгляду справи у суді слугують письмові матеріали справи.

При цьому наявність вказаного майна також підтверджується проведеним дослідженням відносно спірного майна щодо визначення його ринкової вартості.

Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Частинами 1, 2 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

У відповідності до ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися "обставинами, що мають істотне значення", якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Поділу підлягає усе майно, що є у спільній сумісній власності.

Згідно ст. 60 СК України та ч. 3 ст. 368 ЦК України, майно набуте подружжям за час шлюбу належить їм на праві спільної сумісної власності. Ст. 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. У відповідності з ч.1 ст. 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, а згідно ст. 69 СК України та ст. 372 ЦК України вони мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

Так як не доведено протилежного, суд вважає, що спірна квартира придбана сторонами у справі в період шлюбу, а тому кожна із сторін має право на виділення своєї частки, які відповідно до ст. 70 СК України і ст.ст. 370, 372 ЦК України мають бути рівними.

Але при поділі спірної квартири позивач просить суд на підставі ч.ч. 2,3 ст. 70 СК України відступити від засад рівності часток подружжя, а саме: виділити їй у власність частку у спільному майні у розмірі 2/3 частини квартири, а відповідачу виділити частку у розмірі 1/3 частини відповідно.

У позовній заяві позивач описує наступні обставини, які на її думку є підставою для відступлення від засад рівності часток: не сплата відповідачем аліментів на утримання дитини, які були присуджені йому на підставі рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 30 січня 2017 року; наявність заборгованості по аліментам; не прийняття участі відповідачем у вихованні та утриманні сина.

Проте позивачем не надано суду жодних належних доказів, які б могли підтвердити ці факти, тобто нею не доведено наявності обставин, які відповідно до ст. 70 СК України можуть бути підставою для відступу від засад рівності часток подружжя.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Разом з тим, відповідно до положень ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з вимогами ст.ст. 57-60 ЦПК України засобами доказування в цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного процесу суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно вимог ст.ст. 27-30 ЦПК України засобами доказування в цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ч. 3 ст. 129 Конституції України, основними засадами судочинства є, зокрема, законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

На основі з'ясованих обставин справи, на які посилалася ОСОБА_1, як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, а саме право на виділення частки спірної квартири між сторонами, які відповідно до ст. 70 СК України і ст.ст. 370, 372 ЦК України мають бути рівними.

Позовні вимоги щодо відступлення від засад рівності часток подружжя не підлягають задоволенню, оскільки не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні. Позивач не довела, в цій частині, тих обставин на які посилалася як на підставу позовних вимог, не надала докази в обґрунтування позовних вимог, що є їх обов'язком відповідно до засад змагальності процесу за ст. 10 ЦПК України.

Враховуючи, що судом часткового задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 незважаючи на виділення їй частково майна ніж того, що вона просила в позові, що в свою чергу не порушує принципу диспозитивності цивільного процесу, зі сторін, відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України, підлягають стягненню судові витрати, пропорційно до задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 59, 60, 61, 88, 209, 212, 214-215, 218, 224-226 ЦПК України, ст. 129 Конституції України, ст.ст. 3, 15, 16, 183, 317, 364, 368, 369, 370, 372 ЦК України, ст.ст. 60, 63, 65, 70 СК України, Постановою Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», суд, -

в и р і ш и в :

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.

Визнати за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженкою с. Григорівка, Барвінківського району, Харківської області, зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, паспорт серії НОМЕР_3, виданий Барвінківським РВ УМВС України в Харківській області 26 серпня 2005 року право власності на 1/2 частину квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1.

Визнати за ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_5, уродженцем м. Лозова, Харківської області, зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_1, паспорт серії НОМЕР_4, виданий Лозівським МРВ УМВС України в Харківській області 03 жовтня 2000 року право власності на 1/2 частину квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1.

Стягнути з ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженки с. Григорівка, Барвінківського району, Харківської області, зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, паспорт серії НОМЕР_3, виданий Барвінківським РВ УМВС України в Харківській області 26 серпня 2005 року на користь держави р/р 31219206700015 Лозівське управління Державної казначейської служби України Харківської області, МФО 851011, код 38053090 судовий збір у розмірі 1248 гривень 20 копійок.

Стягнути з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_5, уродженця м. Лозова, Харківської області, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1, паспорт серії НОМЕР_4, виданий Лозівським МРВ УМВС України в Харківській області 03 жовтня 2000 року на користь держави р/р 31219206700015 Лозівське управління Державної казначейської служби України Харківської області, МФО 851011, код 38053090 судовий збір у розмірі 1248 гривень 20 копійок.

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційний суд Харківської області через Лозівський міськрайонний суд Харківської області шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня його проголошення, а особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Суддя: Н.А. Смірнова