Ухвала суду № 65660845, 27.03.2017, Апеляційний суд Луганської області

Головуючий суду 1 інстанції - Потапенко Р.Р.

Доповідач - Коротенко Є.В.

Справа № 420/2071/16-ц

Провадження № 22ц/782/75/17

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 березня 2017 року

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Луганської області у складі:

головуючого судді Коротенка Є.В.,

суддів: Коновалової В.А., Лозко Ю.П.,

за участю секретаря Козубської А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі Апеляційного суду Луганської області в м.Сєвєродонецьку апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Соул-Україна» на рішення Новопсковського районного суду Луганської області від 19 грудня 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Соул-Україна» про захист прав споживачів, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення грошових коштів,

в с т а н о в и л а:

Рішенням Новопсковського районного суду Луганської області від 19.12.2016 року позовні вимоги ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Соул-Україна» (далі - ТОВ «Соул-Україна») про захист прав споживачів, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення грошових коштів були задоволені. Суд вирішив:

- визнати договір фінансового лізингу № 00462, укладений 24.06.2016 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Соул-Україна», недійсним;

- стягнути з ТОВ «Соул-Україна» на користь ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 22000 грн.;

- стягнути з ТОВ «Соул-Україна» судовий збір в розмірі 551 грн. 20 коп.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, ТОВ «Соул-Україна» звернулось з апеляційною скаргою на нього, вважає рішення незаконним, необґрунтованим, ухваленим із порушенням норм матеріального та процесуального права, просило оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ТОВ «Соул-Україна» про захист прав споживачів, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення грошових коштів відмовити у повному обсязі.

Особи, які приймають участь у справі, до судового засідання суду апеляційної інстанції не з'явились про час та місце судового розгляду були повідомлені належним чином.

Апелянт надав до суду заяву з клопотанням про відкладення розгляду справи у зв'язку з розглядом справи за участі його представника в іншому суді (а.с.137). Зазначене клопотання судом було відхилене, оскільки:

-ТОВ «Соул-Україна» є юридичною особою, яка має певний штат працівників, що дозволяє направляти до судового засідання різних представників;

-апеляційному суду ТОВ «Соул-Україна» не надало копії судової повістки (зміст якої відповідає вимогам ст.75 ЦПК України) про виклик його представника до іншого суду;

-апелянтом не надано суду доказів на підтвердження його намірів направити до іншого суду свого представника (документи про відрядження, квитки на проїзд та інше);

-із матеріалів справи вбачаються ознаки зловживання відповідачем своїми процесуальними правами, що призводить до безпідставного затягування вирішення судового спору (а.с.32-48, 53, 59).

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу ТОВ «Соул-Україна» такою, що не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Згідно із ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

При апеляційному розгляді вказаної цивільної справи колегія суддів приймає до уваги положення ч.1 ст.303 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до якого під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судом першої інстанції у відповідності до вимог ст.ст.212, 213 ЦПК України були повно і всебічно дослідженні обставини справи та дана належна оцінка доказам, на які сторони посилалися в суді першої інстанції. Суд правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Із матеріалів справи вбачається, що 24 червня 2016 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Соул-Україна» укладено договір № 00462 фінансового лізингу, відповідно до умов якого відповідач зобов'язався придбати та передати в користування позивача автомобіль ВАЗ 2111 вартістю 220 000 грн. (а.с.13-18).

На виконання умов договору ОСОБА_2 24 червня 2016 року здійснив платіж за оформлення кредиту в сумі 22 000 грн. (а.с.12).

У зв'язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором, 06 липня 2016 року позивач звернувся до ТОВ «Соул-Україна» із заявою про розірвання договору № 00462 від 24.06.2016 року та просив повернути сплачені товариству кошти в розмірі 22 тис. грн. (а.с.21).

У листі від 10 серпня 2016 року ТОВ «Соул-Україна» визнало факт розірвання договору фінансового лізингу, однак відмовилось повертати ОСОБА_2 сплачений ним платіж за оформлення договору (а.с.22).

Відповідно до ст.806 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Згідно із ч. 2 ст.1 Закону України «Про фінансовий лізінг» (далі - Закон) за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Ст.6 вказаного Закону встановлено, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу): розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 1, 2 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст.203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно ч. 4 ст.203 ЦК України, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до ч. 2 ст.806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Згідно із ст.799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Виходячи з аналізу вищенаведених норм законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору найму (оренди) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст.628 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст.220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним.

Таким чином, договір фінансового лізингу, предметом якого є транспортний засіб, укладений за участю фізичної особи, підлягає нотаріальному посвідченню у силу приписів ст.2 Закону України «Про фінансовий лізінг», ст.ст.799, 806 ЦК України.

Згідно із ч.1 ст.220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення такий договір є нікчемним.

При таких обставинах, приймаючи до уваги приписи п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що спірний договір є недійсним, оскільки він укладений з недотриманням форми укладення правочину.

Аналогічної правова позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 16.12.2015 року у цивільній справі № 6-2766цс15 та у постанові від 11.05.2016 року у цивільній справі № 6-65цс16, які в силу ст.360-7 ЦПК України є обов'язковими для суду.

Також частиною 1 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам

Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною. Згідно частини 5 цієї статті, у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливими може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч. 6 ст. 18 Закону).

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч.2 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Відповідно до ч. 1 ст.18 Закону України «Про фінансовий лізінг» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Судом встановлено, що згідно п. 1.3, 1.4 Договору № 00462 від 24.06.2016 року, лізингодавець разом з продавцем солідарно відповідають перед лізингоодержувачем, виключно за зобовязанням, щодо продажу (поставки) предмета лізингу. Усі ризики по предмету лізингу переходять до лізингоодержувача в момент передачі предмета лізингу згідно акту приймання передачі. Пунктом 6.4 вказаного Договору передбачено, що недоліки предмета лізингу, що виникли у гарантійний строк експлуатації в результаті гарантійних випадків, не з вини лізингоодержувача, усуваються за рахунок продавця.

В договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатися споживач у випадку порушення якості, комплектності товару, або виявлення інших недоліків під час гарантійного строку експлуатації.

В силу ч. 1 ст.808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Таким чином, оскільки вибір продавця предмета лізингу за Договором здійснює відповідач, то пункт 1.4 Договору (з огляду на положення ст.6.4) суперечить положенням ст.808 ЦК україни щодо солідарної відповідальності продавця і лізингодавця, і водночас це обмежує права споживача на захист і отримання відшкодування у передбачених законом випадках.

При таких обставинах суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що такі умови Договору є несправедливими.

Крім того, колегія суддів Апеляційного суду Луганської області виходить з наступного.

Відповідно до п.5 ч.1 ст.4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовий лізинг є фінансовою послугою.

За приписами ч.1 ст.5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - підприємцями.

Відповідно до вимог п.4 ч.1, ч.2 ст.34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватися лише фінансовими установами після отримання ними відповідної ліцензії.

Як вбачається з умов оспорюваного договору (п.п. 1.1., 4.1., 9.1.) відповідач для придбання предмета лізингу залучає фінансові активи фізичної особи - позивача (внесений ним авансовий платіж у розмірі 22000 грн.), тобто здійснює цілеспрямовану дію щодо отримання фінансових активів від фізичної особи з метою надання фінансової послуги (фінансового лізингу).

Враховуючи вищенаведене та з огляду на положення п.11-1 ст.4, п. 4 ч.1, ч.2 ст.34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» ТОВ «Соул-Україна» для здійснення діяльності з надання послуг з фінансового лізингу на умовах, передбачених оспорюваним договором, мало б отримати відповідну ліцензію від Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

З листа Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 20.07.2016 за вих. № 4638/16-12 вбачається, що інформація про ТОВ «Соул-Україна» до Державного реєстру фінансових установ, та Рестру осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги, що веде Нацкомфінпослуг, не вносилась, статусу фінансової установи зазначена юридична особа не набувала, ліцензії на надання фінансових послуг не отримувала (а.с.23).

Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Судом встановлено відсутність у відповідача ліцензії для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що суперечить вимогам законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

При таких обставинах суд дійшов обгрунтованого висновку про необхідність визнання договору фінансового лізингу № 00462 від 24.06.2016 року, укладеного між сторонами, недійсним та про стягнення з ТОВ «Соул-Україна» на користь ОСОБА_2 раніше сплачених останнім за вказаним договором коштів в розмірі 22000 грн.

Також колегія суддів вважає доводи ТОВ «Соул-Україна», викладені в апеляційній скарзі, безпідставними та такими, що не грутуються на законі.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, будь - яких належних доказів на підтвердження своїх доводів апелянт суду не надав, тому судом першої інстанції постановлене правильне по суті і справедливе рішення.

Приймаючи до уваги викладене, керуючись ст.ст.304, п.1 ч.1 ст.307, 308, 314-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Соул-Україна» відхилити.

Рішення Новопсковського районного суду Луганської області від 19 грудня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення, однак її може бути оскаржено шляхом подання касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили безпосередньо до суду касаційної інстанції: Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді: