Рішення № 65626335, 27.03.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.03.2017Справа №01-23/903/334/16За позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1

До Волинської обласної ради (відповідач -1)

Волинського обласного дитячого територіального медичного

об»єднання (відповідач -2)

Про визнання пункту п.7.6 договору оренди від 31.12.2015р. недійним

Суддя Трофименко Т.Ю.

Представники учасників судового процесу:

Від позивача: ОСОБА_2 - по дов. №б/н від 16.05.2016р.

Від відповідач-1 : не з»явилися

Від відповідача-2: не з»явилися

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (позивач) звернулась до Господарського суду Волинської області з позовом до Волинської обласної ради (відповідач 1), Волинського обласного дитячого територіального медичного об'єднання (відповідач 2) про визнання недійсним пункту 7.6. договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є спільною власністю територіальних громад, сіл, селищ, міст Волинської області від 31.12.2015: "7.6. Договір може бути розірваний однією із сторін при умові письмового попередження іншої сторони за 30 календарних днів ".

Ухвалою Господарського суду Волинської області від 19.05.2016 на підставі ст.ст. 16, 17 Господарського процесуального кодексу України позовні матеріали надіслано за підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 14.07.2016 року у справі №01-23/903/334/16 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Господарського суду м. Києва від 14.07.2016 року у справі №01-23/903/334/16 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 14.02.2017 року касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задоволено. Рішення Господарського суду м. Києва від 14.07.2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 01-23/903/334/16 - скасовано, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду м. Києва.

Автоматизованою системою документообігу Господарського суду міста Києва справу №01-23/903/334/16 передано на розгляд судді Трофименко Т.Ю.

За вказаних обставин суд визнав за необхідне прийняти справу до свого провадження та призначити розгляд даної справи у судовому засіданні за участю представників сторін на 27.03.2017р.

В судовому засіданні 27 березня 2017 року представник позивача підтримав вимоги та доводи позовної заяви, просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Представники відповідачів в судове засідання не з»явилися.

16.03.2017р. від представника відповідача -1 до суду надійшла заява про визнання позову. Відповідно до даної заяви відповідач -1 повністю визнає позовні вимоги позивача про визнання недійсним пункту 7.6. договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є спільною власністю територіальних громад, сіл, селищ, міст Волинської області від 31.12.2015: "7.6. Договір може бути розірваний однією із сторін при умові письмового попередження іншої сторони за 30 календарних днів ". Крім того, в даній заяві представник відповідача -1 просить розглядати справу без участі представника відповідача -1 за наявними в справі матеріалами.

16.03.2017р. від представника відповідача -2 до суду надійшла заява про визнання позову. Відповідно до даної заяви відповідач -1 повністю визнає позовні вимоги позивача про визнання недійсним пункту 7.6. договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є спільною власністю територіальних громад, сіл, селищ, міст Волинської області від 31.12.2015: "7.6. Договір може бути розірваний однією із сторін при умові письмового попередження іншої сторони за 30 календарних днів ". Крім того, в даній заяві представник відповідача -1 просить розглядати справу без участі представника відповідача -1 за наявними в справі матеріалами.

У судовому засіданні 27 березня 2017 року, на підставі статті 85 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

31.12.2015 року між Волинською обласною радою (Орендодавець), Волинським обласним дитячим територіальним медичним об'єднанням (Балансоутримувач) та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (Орендар) було укладено Договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є власністю територіальних громад сіл, селиш, міст Волинської області.

Відповідно до умов якого Балансоутримувач передав, а Орендар прийняв в строкове платне користування нерухоме майно, що є спільною власністю територіальних громад міст, селищ, міст області, розмішене за адресою: АДРЕСА_2, корисною площею 17.5 кв.м., що знаходиться на балансі Волинського обласного дитячого територіального медичного об'єднання, вартість якого згідно зі звітом про оцінку і становить за незалежною оцінкою або залишковою балансовою вартістю 89600,00 грн. Майно здається в оренду для торгівлі продовольчими та непродовольчими товарами.

Передача майна в оренду здійснюється за актом приймання - передачі, в якому зазначається перелік та стан майна, що орендується та інші відомості за узгодженням сторін (п. 1.4 Договору).

У пункті 7.1 Договору сторони визначили строк його дії, а саме з 06.01.2016 р. по 16.12.2019 р. включно.

Пунктом 7.6 Договору передбачено, що договір може бути розірваний однією із сторін при умові письмового попередження іншої сторони за 30 календарних днів.

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов Договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є власністю територіальних громад сіл, селиш, міст Волинської області від 31.12.2015 року Балансоутримувач передав, а Орендар в свою чергу прийняв частину нежитлового приміщення площею 80 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2, що підтверджується Актом прийому - передачі від 01.04.2015 року.

Листом №345/-18.16 від 12.05.2016 року Волинське обласне дитяче територіально медичне об'єднанням (Балансоутримувач) повідомило позивача про розірвання Договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є власністю територіальних громад сіл, селиш, міст Волинської області від 31.12.2015 року на підставі п.7.6 договору з огляду на виробничу необхідність з 20.06.2016 року.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, Позивач зазначає, що пункт 7.6 Договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є власністю територіальних громад сіл, селиш, міст Волинської області від 31.12.2015 року є недійсним, оскільки суперечить ч.1 ст. 26 Закону України "Про оренду державного і комунального майна", за яким одностороння відмова від договору оренди не допускається. За таких підстав, просить Суд визнати пункт 7.6 Договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є власністю територіальних громад сіл, селиш, міст Волинської області від 31.12.2015 року: " 7.6 Договір може бути розірваний однією із сторін при умові письмового попередження іншої сторони за 30 календарних днів" недійсним.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (стаття 20 Господарського кодексу України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить статті 20 Господарського кодексу України.

За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За змістом п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписівст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.

Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України", за змістом вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття "заінтересована особа". Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків.

Згідно із статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Частиною 7 ст. 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 Цивільного кодексу України).

Як встановлено Судом, 31.12.2015 року між Волинською обласною радою (Орендодавець), Волинським обласним дитячим територіальним медичним об'єднанням (Балансоутримувач) та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (Орендар) було укладено Договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є власністю територіальних громад сіл, селиш, міст Волинської області, відповідно до умов якого Балансоутримувач передав, а Орендар прийняв в строкове платне користування нерухоме майно, що є спільною власністю територіальних громад міст, селищ, міст області, розмішене за адресою: АДРЕСА_2, корисною площею 17.5 кв.м., що знаходиться на балансі Волинського обласного дитячого територіального медичного об'єднання, вартість якого згідно зі звітом про оцінку і становить за незалежною оцінкою або залишковою балансовою вартістю 89 600,00 грн.

Пунктом 7.6 Договору передбачено, що договір може бути розірваний однією із сторін при умові письмового попередження іншої сторони за 30 календарних днів.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначає, що пункт 7.6 Договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є власністю територіальних громад сіл, селиш, міст Волинської області від 31.12.2015 року є недійсним, оскільки суперечить ч.1 ст. 26 Закону України "Про оренду державного і комунального майна", за яким одностороння відмова від договору оренди не допускається.

Як встановлено ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Згідно з ч. 6 ст. 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч.ч. 1 2 ст. 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Статтею 651 вказаного кодексу унормовано, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Відповідно до ст. 291 Господарського кодексу України одностороння відмова від договору оренди не допускається. Договір оренди припиняється у разі:

закінчення строку, на який його було укладено;

викупу (приватизації) об'єкта оренди;

ліквідації суб'єкта господарювання-орендаря;

загибелі (знищення) об'єкта оренди.

Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.

Закон України "Про оренду державного та комунального майна" регулює організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, їх структурних підрозділів та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.

Оскільки в даному випадку предметом договору оренди є рухоме майно, що є спільною власністю територіальних громад міст, селищ, міст області, на дані правовідносини сторін розповсюджуються норми Закон України "Про оренду державного та комунального майна".

Відповідно до ст. 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" одностороння відмова від договору оренди не допускається. Договір оренди припиняється в разі:

закінчення строку, на який його було укладено;

приватизації об'єкта оренди орендарем (за участю орендаря);

банкрутства орендаря;

загибелі об'єкта оренди;

ліквідації юридичної особи, яка була орендарем або орендодавцем.

Договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Як встановлено Судом, пунктом 7.6 Договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є власністю територіальних громад сіл, селиш, міст Волинської області від 31.12.2015 року передбачено, що договір може бути розірваний однією із сторін при умові письмового попередження іншої сторони за 30 календарних днів.

Односторонню відмову від договору, як безпосередню підставу його розірвання та його зміни, слід відмежовувати від пред'явлення вимоги про розірвання договору на розсуд однієї із його сторін. Одностороння відмова від договору відповідно до змісту ч. 3 ст. 651 Цивільного кодексу України безпосередньо тягне правові наслідки розірвання або зміни договору. Пред'явлення вимоги про розірвання безпосередньо таких наслідків не передбачають. В останньому випадку розірвання договору може відбутися або за домовленістю між сторонами або, у разі відсутності згоди іншої сторони, яка отримала вимогу про розірвання договору, за рішенням суду.

Від розірвання (зміни) договору треба відрізняти односторонню повну або часткову відмову від договору. Одностороння відмова від виконання договору (в повному обсязі або частково) здійснюється без звернення до суду, і, відповідно в силу самого факту її здійснення Договір вважається розірваним.

Таким чином, відмова від договору - одностороння дія, яка не потребує згоди іншої сторони, а розірвання договору можливе лише за згодою сторін або у разі недосягнення такої згоди за рішенням суду.

Суд зазначає, що нормами статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" чітко передбачено, що одностороння відмова від договору оренди не допускається, при цьому визначено, що договір оренди може бути розірвано лише за погодженням сторін.

Проте, умовами Договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є власністю територіальних громад сіл, селиш, міст Волинської області від 31.12.2015 року сторони передбачили право кожної зі сторін на розірвання вказаного договору без погодження з іншою стороною, тобто фактично наділили сторону правом на відмову від вказаного договору в односторонньому порядку лише при умові письмового попередження іншої сторони за 30 календарних днів, що є порушенням вимог ч.1 ст. 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Крім того, в матеріалах справи наявне Положення про оренду нерухомого майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області , затвердженого рішенням Волинської обласної ради від 13.05.2011р. №4/6, зі змінами внесеними рішеннями обласної ради від 27.12.2011р. №8/40 та від 14.11.2012р. №13/61 визначено, що передача в оренду комунального майна здійснюється у відповідності до Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та цього Положення.

Типовий договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст Волинської області, нова редакція якого затверджена рішенням Волинської обласної ради 6 скликання №4/46 від 13.05.2011 року, на який посилався Позивач у своїй позовній заяві. Проте, Суд зазначає, що на момент укладення оспорюваного правочину 31.12.2015 року був чинний Типовий договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст Волинської області, нова редакція якого затверджена рішенням Волинської обласної ради 6 скликання №11/47 від 04.05.2012 року.

За таких підстав, при вирішенні даного спору Суд приймає до уваги саме Типовий договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст Волинської області, нова редакція якого затверджена рішенням Волинської обласної ради 6 скликання №11/47 від 04.05.2012 року.

Нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування щодо орендних відносин, у тому числі правила оренди комунального майна та методики визначення ставок орендної плати, які затверджуються рішеннями відповідних рад, господарські суди мають застосовувати з урахуванням вимог статті 23 ГК України та статті 4 Господарського процесуального кодексу України (постанова Пленуму Вищого господарського суду України, №12 від 29.05.2013 року "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна").

Як вбачається з умов Типового договору, пункт 7.6 Договору викладено в такій редакції: "Чинність цього Договору припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено; приватизації орендованого майна орендарем; загибелі об'єкта оренди; достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням суду; банкрутства орендаря; ліквідації юридичної особи, яка була орендарем; у разі смерті орендаря (якщо орендарем є фізична особа)", а пункт 7.7 Договору викладено в наступній редакції: "Договір може бути розірваний з ініціативи балансоутримувача в судовому порядку у разі: несплати Орендарем орендної плати та інших, передбачених цим Договором платежів, протягом двох місяців; навмисного або необережного погіршення стану орендованого Майна; використання орендованого Майна для цілей, не передбачених у пункті 1.3 цього Договору; передачі всіх чи частини орендованих приміщень (Майна) в суборенду Третім юридичним чи фізичним особам без погодження Орендодавця, балансоутримувача та постійної комісії обласної ради з питань використання майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області; в разі невиконання Орендарем взятих на себе обов'язків, передбачених пунктом 5.2 цього Договору".

Суд, проаналізувавши положення Типового договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст Волинської області, затвердженого рішенням Волинської обласної ради 6 скликання №11/47 від 04.05.2012 року, приходить до висновку, що він не містить положень про можливість розірвання договору однією із сторін при умові письмового попередження іншої сторони за 30 календарних днів, а навпаки визначено, що договір оренди може бути розірваний лише в судовому порядку.

За таких підстав, Суд зазначає, що пункт 7.6 Договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є власністю територіальних громад сіл, селиш, міст Волинської області від 31.12.2015 року також суперечить положенням Типового договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст Волинської області, затвердженого рішенням Волинської обласної ради 6 скликання №11/47 від 04.05.2012 року.

Крім того, пункт 7.6 Договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є власністю територіальних громад сіл, селиш, міст Волинської області від 31.12.2015 року суперечить пункту 10.3 Положення про оренду нерухомого майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, затвердженого рішенням обласної ради №4/46 від 13.05.2011 року, яким визначено, що договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін, на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, і зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

За правилами частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

За таких підстав, пункт 7.6 Договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є власністю територіальних громад сіл, селиш, міст Волинської області від 31.12.2015 року, укладений між Волинською обласною радою, Волинським обласним дитячим територіальним медичним об'єднанням та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 яким передбачено, що договір може бути розірваний однією із сторін при умові письмового попередження іншої сторони за 30 календарних днів, суперечить частині 1 статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та положенням Типового договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст Волинської області, затвердженого рішенням Волинської обласної ради, що є підставою для визнання пункту оспорюваного правочину недійсним в цій частині відповідно до частин 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст.32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються, зокрема, висновками судових експертів.

Згідно із ст.34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Таким чином, враховуючи вищевикладені положення норм чинного законодавства України, приймаючи до уваги вставлені фактичні обставини справи, а також те, що пункт 7.6 Договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є власністю територіальних громад сіл, селиш, міст Волинської області від 31.12.2015 року, укладений між Волинською обласною радою, Волинським обласним дитячим територіальним медичним об'єднанням та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1, з порушенням вимог чинного законодавства України, позовні вимоги Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на Відповідачів порівну.

Крім того, у випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Як вбачається з матеріалів справи, при поданні апеляційної та касаційної скарг був сплачений судовий збір у розмірі 1515 грн. 80 коп. та 1653 грн. 60 коп. відповідно, які підлягають стягненню з відповідачів порівну на користь Позивача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 32, 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги Фізичної особи - підприємцем ОСОБА_1

- задовольнити повністю.

Визнати пункт 7.6 Договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що є власністю територіальних громад сіл, селиш, міст Волинської області від 31.12.2015 року, укладений між Волинською обласною радою (43027, Волинська обл., місто Луцьк, МАЙДАН КИЇВСЬКИЙ, будинок 9, Ідентифікаційний код юридичної особи 00022444), Волинським обласним дитячим територіальним медичним об'єднанням (43024, Волинська обл., місто Луцьк, ПРОСПЕКТ ВІДРОДЖЕННЯ, будинок 30, Ідентифікаційний код юридичної особи 21751226) та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (43024, АДРЕСА_1, Ідентифікаційний кодНОМЕР_1): "Договір може бути розірваний однією із сторін при умові письмового попередження іншої сторони за 30 календарних днів" недійсним.

Стягнути з Волинської обласної ради (43027, Волинська обл., місто Луцьк, МАЙДАН КИЇВСЬКИЙ, будинок 9, Ідентифікаційний код юридичної особи 00022444) на користь Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (43024, АДРЕСА_1, Ідентифікаційний кодНОМЕР_1) судовий збір у розмірі 689 (шістсот вісімдесят дев'ять) судовий збір в розмірі 689 грн. 00 коп., судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 757 грн. 90 коп. та судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 826 грн. 80 коп.

Стягнути з Волинського обласного дитячого територіального медичного об'єднання (43024, Волинська обл., місто Луцьк, ПРОСПЕКТ ВІДРОДЖЕННЯ, будинок 30, Ідентифікаційний код юридичної особи 21751226) на користь Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (43024, АДРЕСА_1, Ідентифікаційний кодНОМЕР_1) судовий збір у розмірі 689 грн. 00 коп., судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 757 грн. 90 коп. та судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 826 грн. 80 коп.

Видати накази після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 30.03.2017р.

Суддя Т.Ю. Трофименко