Рішення № 65598873, 22.03.2017, Апеляційний суд Черкаської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/793/705/17Головуючий по 1 інстанціїКатегорія : 5 ОСОБА_1 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_2

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2017 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Черкаської області в складі:

головуючогоОСОБА_2суддівОСОБА_3, ОСОБА_4 при секретаріОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційні скарги ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 18 січня 2017 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, третя особа: ОСОБА_7, про визнання права власності та за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю,

в с т а н о в и л а :

ОСОБА_6 звернулася до суду із указаним позовом, яким просила визнати за нею право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, мотивуючи про те, що у 1992 році ОСОБА_10 отримав ордер на цю квартиру на склад сімї з дружини та двох дітей. У порядку приватизації відповідачі отримали у власність вказану квартиру. З 1998 року відповідачі переїхали проживати в ІНФОРМАЦІЯ_1 та за домовленістю сторін у вказану квартиру заселився син позивача ОСОБА_7, який зареєстрований в ній з 2004 року та проживає там до даного часу. У 2015 році у квартирі зареєстрований його неповнолітній син. 17.04.2003 між позивачем та ОСОБА_10 укладено договір позики на суму 16000,00 грн., за яким позивач позичила вказану суму до 17.04.2004, однак у дійсності між сторонами був укладений договір купівлі-продажу вказаної квартири. Оскільки у 2016 році донька ОСОБА_10 звернулась до суду з позовом про виселення сина позивача зі спірної квартири, позивач звернулась із цим питанням до ОСОБА_10, який повідомив їй, що особисто ніяких претензій на квартиру не має, однак діти не згідні з його рішенням про продаж квартири.

Також ОСОБА_7 звернувся до суду з позовом про визнання за ним права власності на спірну квартиру, посилаючись на те, що з 1998 року проживає, а з 2004 року зареєстрований у спірній квартирі, тобто відкрито користується вказаним житловим приміщенням, тому набув на нього права власності за набувальною давністю.

Ухвалою Соснівського районного суду міста Черкаси від 19.09.2016 указані позови обєднано в одне провадження.

Рішенням Соснівського районного суду міста Черкаси від 18.01.2017 позовні вимоги у справі залишено без задоволення.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить рішення суду скасувати в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_6 та ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог. В обґрунтування вказує на те, що вона та ОСОБА_10 свідомо та навмисно уклали удаваний договір позики, щоб приховати договір купівлі-продажу квартири, що підтверджується тим, що ОСОБА_6 було передано оригінал технічного паспорту на квартиру; вона до цього часу жодного разу не зверталася до відповідача з вимогами про повернення коштів; сума позики відповідача ринковій вартості спірної квартири на час укладення договору позики. Доводи відповідачів про спроби повернути позивачу позичені кошти та повернути технічний паспорт на квартиру не підтверджуються доказами.

Також апеляційну скаргу на рішення суду подано ОСОБА_7, в якій він вказує на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне зясування обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду в частині відмови у задоволенні його позовних вимог скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову ОСОБА_7 В обґрунтування вказує на те, що суд неправильно обєднав у одному провадженні його позовні вимоги та позовні вимоги ОСОБА_6, оскільки ці позовні вимоги мають різні підстави; апелянт добросовісно проживав у спірній квартирі, оскільки він в неї вселився внаслідок укладення його матірю договору купівлі-продажу під виглядом договору позики; договору найму житла з відповідачами апелянт не укладав; відповідачі понад 12 років не зверталися з позовними вимогами про виселення апелянта зі спірної квартири; суд не заслухав відповідача ОСОБА_10, а взяв до уваги його письмові пояснення неналежним чином завірені в сільській раді; вказані пояснення ОСОБА_10 надав під тиском своїх родичів, оскільки після судового засідання надіслав телеграму з клопотанням про відкладення розгляду справи, так як має намір укласти мирову угоду.

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які зявилися у судове засідання, вивчивши та обговоривши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_6 підлягає до часткового задоволення, а в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_7 слід відмовити з таких підстав та мотивів.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив із того, що сторони договору позики не мали наміру при його укладенні приховувати інший правочин, оскільки вказані обставини не підтверджено доказами. Крім того, на момент укладення договору позики від 17.03.2003 відповідач ОСОБА_10 не був одноосібним власником спірної квартири та не мав права на її продаж без погодження з іншим співвласником та без дозволу органу опіки і піклування на розпорядження частинами квартири, які належали на той час його неповнолітнім дітям ОСОБА_9 (1/4) та ОСОБА_8 (1/4). При цьому суд послався на відповідні положення ЦК України.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_7, суд першої інстанції виходив із того, що ним не доведена добросовісність заволодіння чужим майном, а саме, що він не знав про відсутність у нього прав на це майно.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції щодо вирішення позовних вимог ОСОБА_7 та одночасно вважає помилковим вирішення позовних вимог ОСОБА_12, виходячи з наступного.

При розгляді справи встановлено, що на підставі відповідного ордеру у 1992 році відповідач ОСОБА_10 з членами сімї - дружиною та двома дітьми, вселились та були зареєстровані у ІНФОРМАЦІЯ_2 (спірна квартира).

На підставі свідоцтва від 23.01.2002 відповідачі ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_13, ОСОБА_9 є власниками вказаної квартири в рівних частках, по 1/4 частині кожний. Згідно з технічним паспортом квартира, загальною площею 52,9 кв.м., складається з двох кімнат - 17,8 кв.м. та 12,7 кв.м., а також підсобних приміщень.

З 2004 року відповідачі зняті з реєстрації в с. Папужинці Тальнівського р-ну, а в спірній квартирі в якості піднаймача з 30.04.2004 зареєстрований ОСОБА_7, з 01.04.2015 в якості сина піднаймача зареєстрований його неповнолітній син ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_3, що підтверджується копією поквартирної картки та довідкою про склад сімї.

Також 17.04.2003 між ОСОБА_6, як позикодавцем, та ОСОБА_10, як позичальником, був укладений договір позики, згідно якого позивач позичила ОСОБА_10 16000,00 грн. на строк до 17.04.2004. Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_15 та зареєстрований в реєстрі за №1695.

ОСОБА_6 доводить про те, що вказаний договір позики є удаваним правочином, а його сторони насправді мали намір та фактично уклали договір купівлі-продажу спірної квартири.

Так як договір позики сторонами укладено 17.04.2003 до відповідних правовідносин слід застосовувати відповідні положення чинного на момент його укладення ЦК УРСР, оскільки згідно п.п.1, 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, він набирає чинності з 01.01.2004 та його норми застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

У відповідності до положень ст. 58 ЦК УРСР якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Згідно ст. 374 ЦК УРСР за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобовязується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості; ст. 224 ЦК УРСР - за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Отже, як вірно вказано судом першої інстанції, юридичним наслідком укладення договору купівлі-продажу є безповоротне припинення права власності у продавця на майно, що є предметом продажу, та виникнення права власності на це майно у покупця, тобто, правовою метою договору купівлі-продажу є передача власником свого майна у власність іншої особи на оплатній основі. Одночасно, юридичним наслідком укладення договору позики є надання однією особою іншій особі, зокрема, коштів у тимчасове користування із зобовязанням їх майбутнього повернення.

Згідно ст. 153 ЦК УРСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Як передбачено п. 25 постанови пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до ч.3 ст.10 та ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

З урахуванням встановлених фактичних обставин справи та вищенаведених норм законодавства, колегія суддів вважає, що ОСОБА_6 не доведено того, що сторони договору позики при його укладенні мали намір на встановлення між ними правовідносин, які притаманні договору купівлі-продажу, оскільки спірна квартира ніяким чином не фігурує в тексті договору позики, жодних дій по припиненню свого права власності жоден із співвласників цієї квартири не вчинив, а позикодавець не набула прав щодо цієї квартири, яка, зокрема, в її користування після укладення зазначеного договору позики не перейшла, що доказами не спростовано.

Також слід врахувати, що спірна квартира належить 4-м особам, а позичальником є лише один із її співвласників. Доказів того, що інші співвласники надали свою згоду на перехід права власності на спірну квартиру до іншої особи суду надано не було.

Колегія суддів відхиляє апеляційні доводи ОСОБА_6 про те, що їй було передано оригінал технічного паспорту на квартиру та вона до цього часу жодного разу не зверталася до відповідача з вимогами про повернення коштів, сума яких відповідала тогочасній вартості квартири, оскільки вони не спростовують тих фактів, що спірна квартира не перейшла у володіння ОСОБА_6 та позичальник не був повноважний розпоряджатися квартирою, в праві власності на яку йому належить ? частина.

Крім того, ОСОБА_6 не доведено, що позичальник мав намір (волю) на фактичне укладення саме договору купівлі-продажу спірної квартири.

Далі, згідно ч.1 ст.344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Слід визначити ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на річ за набувальною давністю. Володіння має бути добросовісним, тобто володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю, інакше кажучи обставини, у зв'язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву стосовно правомірності набуття майна (наприклад, покупець, купуючи річ у продавця, не знав, що той не мав права її продавати, а обставини купівлі-продажу не давали підстав для сумніву в правомірності такого правочину).

Судом встановлено, що ОСОБА_7 вселився та був зареєстрований з 2004 року зі згоди власників у спірну квартиру, в якій проживає тривалий час. Крім того, протягом часу його проживання спірна квартира була зареєстрована на праві власності відповідачів, що підтверджується довідкою КП ЧООБТІ від 06.10.2015.

Отже в даному випадку не може йти мова про те, що ОСОБА_7, вселяючись у спірну квартиру мав підстави вважати, що він набуває права власності на неї та, що такого права не мають чи позбавляються інші особи, зокрема, відповідачі у справі, адже вселення відбулося зі згоди власників квартири та жодних дій по передачі права власності на квартиру до ОСОБА_7 вчинено не було.

Колегія суддів враховує, що ОСОБА_7 не вказав на підставі яких саме юридичних фактів (дій чи правочину) у нього виникло право власності на спірну квартиру з моменту вселення.

Як вірно вказано судом першої інстанції, підстави для висновку про те, що при заволодінні чужим майном ОСОБА_7 не знав і не міг знати про відсутність у нього підстав для набуття права власності - відсутні.

Колегія суддів вважає, що апеляційні доводи ОСОБА_7 про те, що суд неправильно обєднав у одному провадженні його позовні вимоги та позовні вимоги ОСОБА_6 слід відхилити, адже висновки суду по суті заявлених у даній справі позовних вимог є вірними. Крім того, позовні вимоги як ОСОБА_7 так і ОСОБА_6 стосуються права власності на одну і ту ж квартиру.

Доводи ОСОБА_7 про те, що в спірну квартиру він вселився внаслідок укладення його матірю договору купівлі-продажу під виглядом договору позики є необґрунтованими, оскільки, як встановлено при розгляді позовних вимог ОСОБА_16, укладення договору купівлі-продажу спірної квартири не мало місця.

Колегія суддів оцінює критично апеляційні доводи про те, що договору найму житла з відповідачами апелянт не укладав та відповідачі понад 12 років не звертались з позовними вимогами про виселення апелянта зі спірної квартири, оскільки вони не спростовують факт відсутності правової підстави для виникнення права власності на спірну квартиру у ОСОБА_7

Також слід відхилити апеляційні доводи про те, що суд не заслухав відповідача ОСОБА_10, а взяв до уваги його письмові пояснення належним чином не завірені, які він, на думку апелянта, надав під тиском родичів, оскільки незалежно від позиції співвласника ОСОБА_10 щодо укладення удаваного договору купівлі-продажу під виглядом договору позики, останній не мав права на розпорядження квартирою в якій йому належить лише ? частина згідно свідоцтва від 23.01.2002.

Відповідно до положень ст.309 ЦПК України підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції є невідповідність висновків суду обставинам справи, недоведеність обставин, що мають значення по справі, які суд вважав доведеними, порушення або неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Згідно ч.3 ст.303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Отже рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 18.01.2017 у даній справі в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_6 слід скасувати у звязку з порушенням судом норм матеріального права застосуванням положень ЦК України до правовідносин, які регулюються ЦК УРСР, та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог за недоведеністю, а в решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а :

апеляційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Апеляційну скаргу ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 18 січня 2017 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, третя особа: ОСОБА_7, про визнання права власності та за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_6 - скасувати.

Позов ОСОБА_6 до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 про визнання права власності залишити без задоволення.

У решті рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 18 січня 2017 року у даній справі залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає чинності з моменту проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом 20 днів з дня його проголошення.

Головуючий :

Судді :