Ухвала суду № 65579451, 22.03.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 березня 2017 року м. Київ К/800/28159/16

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі

головуючого: Мороз Л.Л.,

суддів: Горбатюка С.А.,

Стрелець Т.Г.,

розглянула у порядку попереднього розгляду касаційну скаргу Приватного підприємства "Виробничо-комерційне підприємство "Каро" на ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду від 16.08.2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 28.09.2016 року у справі за позовом Приватного підприємства "Виробничо-комерційне підприємство "Каро" до Відділу Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області, третя особа: Фермерське господарство "Оазис", про визнання протиправними та скасування рішень,

ВСТАНОВИЛА:

Приватне підприємство "Виробничо-комерційне підприємство "Каро" звернулось до суду з адміністративним позовом до Відділу Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області, в якому просило визнати протиправними та скасувати рішення відділу Держкомзему у Врадіївському районі Миколаївської області від 09.11.2012 року за реєстровими № 482230004000854, № 482230004000855, № 482230004000856 про здійснення державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок, укладених 09.03.2012 року між ОСОБА_2 та фермерським господарством «Оазис».

Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 29.01.2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 28.09.2016 року, адміністративний позов залишено без розгляду.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, позивач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Підставою залишення без розгляду позовних вимог суди першої та апеляційної інстанції вказали пропуск строку звернення до адміністративного суду.

Колегія суддів вважає правильними висновки судів першої та апеляційної інстанції у зв'язку з таким.

Відповідно до частини 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Позивач 28.01.2016 року звернувся до суду з позовом про скасування рішень від 09.11.2012 року.

Листом від 16.02.2015 року ФГ "Оазис" повідомило директора ПП «ВКП «Каро» про необхідність звільнити земельні ділянки, якими незаконно користується позивач, в додатку № 1 наведено список осіб, яким належать земельні ділянки з зазначенням кадастрового номеру та з посиланням на дату реєстрації договору з ФГ «Оазис». Серед вказаного списку зазначено і три спірні земельні ділянки.

10 березня 2015 року ПП «ВКП «Каро» на вищезазначений лист надало відповідь, що підтверджує факт отримання листа від ФГ «Оазис».

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що, враховуючи вказані обставини, про порушення своїх прав позивач дізнався або повинен був дізнатись із отриманого листа від ФГ "Оазис".

У касаційній скарзі позивач зазначає, що із листа ФГ «Оазис» не можливо було дізнатись про факт порушеного права, оскільки до листа не було додано договір оренди землі та відомості про його державну реєстрацію.

Разом з тим, за змістом частини 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України початок перебігу строку на звернення до суду пов'язується не лише з днем, коли особа дізналася про порушення свого права, але і з днем, коли вона повинна була дізнатися про таке порушення.

Як зазначалось, у листі ФГ «Оазис» наявна чітка інформація про дату реєстрації договорів оренди конкретних земельних ділянок, у тому числі і спірних.

Це, безперечно, означає, що позивач, у разі наявності сумнівів щодо достовірності вказаної інформації, міг її перевірити, звернувшись до відповідного органу реєстрації. Тобто, позивач дізнався, чи принаймні повинен був дізнатись про порушення свого права не пізніше березня 2015 року.

Оскільки позивач звернувся із цим позовом лише 28.01.2016 року він пропустив шестимісячний строк на таке звернення.

Відповідно до частини 1 статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

Суди встановили, що у позовній заяві та доданих до неї матеріалах відсутні підстави для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку щодо наявності підстав для залишення адміністративного позову без розгляду.

У касаційній скарзі позивач зазначає, що судами порушено його право на доступ до суду та право на справедливий суд.

З цього приводу колегія суддів зауважує, що у низці рішень Європейського суду з прав людини зазначено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Осман проти Сполученого Королівства" від 28.10.1998 року зазначено, що обмеження не буде сумісним з п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., "якщо воно не має правомірної мети і якщо відсутнє пропорційне співвідношення між вжитими засобами та поставленою метою".

Так, існування процесуальних строків звернення до суду зумовлене необхідністю дисциплінувати учасників правовідносин у випадку, якщо вони стали спірними, запобігти зловживанням і можливості регулярно погрожувати зверненням до суду, сприяти стабільності діяльності суб'єктів владних повноважень щодо виконання своїх функцій та посиленню громадського контролю за владою зі сторони громадян. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності та неостаточності у відносинах. А крім того, необхідно враховувати, що з плином часу довести чи спростувати певні обставини стає все важче через те, що певні докази втрачаються.

Строк звернення до адміністративного суду за своєю сутністю є аналогом строку позовної давності, який застосовується для цілей цивільного і господарського судочинства.

Показовою в питанні застосування позовної давності в контексті статті 6 конвенції є справа «Grafescolo S.R.L. проти Молдови». В ній компанія-заявник стверджувала, що судовий розгляд був несправедливим, оскільки національні суди не взяли до уваги положення цивільного кодексу країни стосовно позовної давності, які були чинними на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, а застосували нові положення ЦК Молдови. Уряд стверджував, що строк позовної давності не міг бути застосований, оскільки національні суди визнали абсолютну недійсність договору купівлі-продажу. У цій справі Суд послався на прецедентне право щодо дотримання вимог стосовно допустимості застосування процесуального закону як важливого аспекту права на справедливий судовий розгляд. Відзначалося, що роль позовної давності має велике значення під час інтерпретації преамбули конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство закону, що є обов'язковим для країн, котрі підписали конвенцію. Далі Суд повторює, що стаття 6 документа зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення. (У справі «Руїз Торія проти Іспанії» (рішення від 9.12.94) ЄСПЛ установив, що відмова національного суду обґрунтувати відхилення заперечення стосовно спливу строку давності є порушенням цього положення). Суд відзначив у цьому контексті, що строк позовної давності був важливим аргументом, і якщо б він був узятий до уваги, то це, можливо, привело до відмови в позові. Попри це, Верховний суд Молдови не назвав жодних причин того, чому він не зважив на цей аргумент. У світлі викладеного ЄСПЛ дійшов висновку, що судовий розгляд не був справедливим, а отже, мало місце порушення статті 6 конвенції.

Таким чином, однією з вимог дотримання статті 6 конвенції є обґрунтованість судового рішення, що, до речі, передбачено й національним законодавством (статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства). Із цього випливає, що суди не повинні ігнорувати наявність підстав для застосування наслідків пропуску строку на звернення до суду і належним чином обґрунтовувати причини її незастосування.

У зв'язку цим, колегія суддів, враховуючи, що заявник не пояснив причини пропуску строку на оскарження більше ніж на 4 місяці, дійшла висновку, що дії суду щодо залишення позову без розгляду узгоджуються із правомірною метою, а саме дотримання вимог процесуального закону як важливого аспекту права на справедливий судовий розгляд. Натомість, поновлення пропущеного строку без наведення відповідних причин не узгоджувалось би із вказаним принципом.

При цьому, співвідношення між вжитими засобами у вигляді залишення позову без розгляду та поставленою метою - дотримання вимог процесуального закону як важливого аспекту права на справедливий судовий розгляд, на думку колегії суддів, є пропорційним, оскільки поновлення строку на звернення до суду без наявності будь-яких причин було б порушенням закону. Вказана ситуація без законних підстав поставила б у стан невизначеності та неостаточності правовідносин іншого учасника провадження - ФГ «Оазис»

Крім того, відповідно до частини 2 статті 49 Кодексу адміністративного судочинства України особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.

Отже, залишення позову без розгляду, за встановлених обставин, є єдиним правомірним засобом, що дозволяє дисциплінувати заявника та гарантувати дотримання прав інших учасників провадження.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про залишення позову без розгляду.

Касаційну скаргу слід відхилити, оскільки рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, підстави для призначення справи до розгляду в судовому засіданні відсутні.

Керуючись ст. ст. 220, 220-1, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Касаційну скаргу Приватного підприємства "Виробничо-комерційне підприємство "Каро" відхилити, ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду від 16.08.2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 28.09.2016 року у цій справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через 5 днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав передбачених ст.ст.237-239 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді: