Постанова № 65576530, 28.03.2017, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 березня 2017 року Житомир справа № 806/297/17

категорія 2.1

Житомирський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Капинос О.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1 до Головне управління Національної поліції в Житомирській області про визнання дій неправомірними, зобов'язання надати повну та достовірну інформацію на звернення від 02.01.2017 р.,-

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просить визнати неправомірними дії (бездіяльність) Головного управління Національної поліції в Житомирській області в частині ненадання відповіді та інформації за зверненням від 02.01.2017; зобов'язати відповідача надати йому повну та достовірну інформацію за зверненням від 02.01.2017. Заявлені позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 02.01.2017 року звернувся до начальника ГУ НП в Житомирській області із зверненням про надання інформації та документи. Відповідач не надає інформації на звернення чим, на думку позивача, проявляє неправомірну бездіяльність в невиконанні вимог Закону України "Про інформацію" та Закону України "Про звернення громадян".

Позивач в судове засідання не з"явився, надіслав до суду заяву про розгляд справи без його участі.

Представник відповідача до суду прибув, подав заперечення на позов, справу просив розглянути у порядку письмового провадження. Згідно поданих письмових заперечень, просить відмовити у позові, у зв"язку з тим, що ГУ Нацполіції в Житомирській області було надано відповідь на запит позивача.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 сформовано 02.01.2016 та направлено на адресу ГУ Нацполіції в Житомирській області звернення на отримання публічної інформації, який адресований Начальнику Управління генералу поліції Печененко В.П.. У цьому зверненні позивач хотів би отримати доступ до публічної інформації, а саме:

1. Копію посвідчень про відрядження працівника поліції ГУ НП в Житомирській області на 30 серпня 2016 року в село Медвин, Богуславського району Київської області;

2. Копію шляхового листа ГУ НП в Житомирській області на 30 серпня 2016 року в село Медвин, Богуславського району Київської області;

3. Сума коштів нарахована (не нарахована) працівникам поліції ГУ НП в Житомирській області на 30 серпня 2016 року в село Медвин, Богуславського району Київської області;

4. Прізвища працівників поліції ГУ НП в Житомирській області, які отримали (не отримали) кошти за відрядження 30 серпня 2016 року в село Медвин, Богуславського району Київської області;

5. Чи дійсно працівники поліції ГУ НП в Житомирській області 30 серпня 2016 року в селі Медвин, Богуславського району Київської області розслідували або запобігали злочину (та вказати окремо номер в Єдиному реєстрі досудових розслідувань)".

Позивач вказує, що відповіді на свій запит не отримав.

Вважаючи, що відповідач протиправно не надає інформацію на звернення від 02.01.2017 та посилаючись на невиконання ним саме вимог Закону України "Про інформацію" та Закону України "Про звернення громадян", позивач звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи спір по суті суд звертає увагу на наступне.

Статтею 34 Конституції України визначено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

У статті 40 Основного Закону проголошено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Отже, право на інформацію та право на звернення (петиції) є окремими конституційними правами особи і мають різну юридичну природу. Цим, зокрема, пояснюється те, що порядок реалізації цих прав регулюється двома законами, а саме Законом України "Про звернення громадян" від 02.10.1996 № 393/96-ВР та Законом України "Про доступ до публічної інформації" від 13.01.2011 № 2939-VI.

Так, Закон України "Про доступ до публічної інформації" визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес. При цьому вказаний Закон не поширюється на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом.

Публічна інформація, згідно зі ч. 1 ст. 1 Закону України "Про доступ до публічної інформації" (у редакції, чинній на момент направлення запиту позивачем, далі - Закон № 2939-VI), - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

У відповідності до статті 4 Закону № 2939-VI, доступ до публічної інформації відповідно до цього Закону здійснюється на принципах: прозорості та відкритості діяльності суб'єктів владних повноважень; вільного отримання, поширення та будь-якого іншого використання інформації, що була надана або оприлюднена відповідно до цього Закону, крім обмежень, встановлених законом; рівноправності, незалежно від ознак раси, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак.

За загальним правилом публічна інформація є відкритою (частина друга статті 1 зазначеного Закону). Виняток становить інформація з обмеженим доступом, яка поділяється на конфіденційну, таємну та службову інформацію (ч. 1 ст. 6 Закону № 2939-VI).

Доступ до інформації забезпечується шляхом надання інформації за запитами на інформацію (п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону № 2939-VI).

Частиною першою статті 19 Закону № 2939-VI передбачено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

З метою спрощення процедури оформлення письмових запитів на інформацію особа може подавати запит шляхом заповнення відповідних форм запитів на інформацію, які можна отримати в розпорядника інформації та на офіційному веб-сайті відповідного розпорядника. Зазначені форми мають містити стислу інструкцію щодо процедури подання запиту на інформацію, її отримання тощо (ч. 6 згаданої статті Закону № 2939-VI).

Згідно зі ч. 1 ст. 20 Закону № 2939-VI, розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.

У свою чергу, Закон України "Про звернення громадян" регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об'єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

За змістом частини першої статті 1 Закону України "Про звернення громадян" від 02.10.1996 № 393/96-ВР (у редакції, чинній на момент направлення позивачем запиту, далі - Закон № 393/96-ВР), громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Відповідно до ст. 3 вказаного Закону, під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Пропозиція (зауваження) - звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства. Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо. Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.

Аналіз наведених правових норм свідчить на користь висновку, що правовідносини стосовно звернень громадян і запитів на інформацію регулюються різними Законами, тому процедурі їх розгляду властиві певні відмінності.

Закон України "Про доступ до публічної інформації" визначає запит як "прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні", відтак суть запиту зводиться до прохання надати інформацію, якою володіє розпорядник. Так як указаний Закон надає право доступу до вже існуючої інформації (документів) і не вимагає створення у відповідь на запит нової інформації (зокрема, шляхом проведення аналітичної роботи).

Натомість Закон України "Про звернення громадян" передбачає різні форми звернень: пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги, які можуть містити різні за змістом вимоги, прохання чи пропозиції (щодо реалізації соціально-економічних, політичних, особистих прав та інтересів громадянина, фактів їх порушення тощо). При цьому автор звернення повідомляє адресату певну інформацію і базуючись на цьому просить вчинити певні дії (такі дії можуть бути дуже різні: притягнення винуватих до відповідальності за результатами розгляду звернення у вигляді скарги; надання громадянину певного статусу за результатами розгляду його заяви; оптимізація роботи адресата звернення за наслідками розгляду пропозиції громадянина).

У контексті викладено, а також аналізуючи зміст та форму запиту позивача, суд вважає, що розгляд даного запиту здійснюється із дотриманням вимог Закону України "Про доступ до публічної інформації", а не Закону України "Про звернення громадян".

Позивач, у позові стверджує, що не отримав відповіді на запит від 02.01.2016

Згідно зі ч. 1 ст. 20 Закону № 2939-VI, розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.

Встановлено, що ОСОБА_1 05.01.2016 надіслав поштою, на адресу Головного управління Національної поліції в Житомирській області звернення датоване 02.01.2017.

Дане звернення відповідачем було отримано 06.01.2016.

Однак доказів того, що на звернення позивача відповідачем було направлено відповідь, у матеріалах справи не міститься.

Так, суд зазначає, що представником відповідача до матеріалів справи надано відповідь на запит від 06.01.2017, що датована 12.01.2017.

Водночас, лист, на який посилається представник відповідача, був направлений на адресу: АДРЕСА_1, тоді як у зверненні позивача зазначена адреса: АДРЕСА_2.

Доказів того, що позивач зареєстрований або проживає за адресою, куди відповідачем був скерований лист, у матеріалах справи не міститься.

Таким чином, відповідачем не надано доказів на підтвердження того, що ним була надана відповідь на звернення позивача від 02.01.2016 за адресою, вказаною у зверненні.

Також, суд відмічає, що приписи Закону "Про доступ до публічної інформації" не містять окремого порядку чи дозволу не розглядати повторні звернення , заяви, запити до одного і того ж органу від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо за результатами розгляду першого або попереднього запиту надано повну відповідь.

Частиною 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову (ч.2 ст.71 КАС України).

Відповідно до ч.1 ст.69 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування (ч.1 ст.70 КАС України).

При цьому особливістю адміністративного судочинства є те, що тягар доказування в спорі покладається на відповідача - суб'єкта владних повноважень, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

У даній справі відповідачем, Головним управлінням Національної поліції у Житомирській області, належних доказів на спростування вищевказаних обставин і доводів позивача суду надано не було.

З огляду на, що суд призодить до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та задовольняє позов у повному обсязі.

Керуючись статтями 86,94,128,158-162,186,254 Кодексу адміністративного судочинства України ,

постановив:

Позов задовольнити.

Визнати неправомірною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Житомирській області в частині ненадання ОСОБА_1 відповіді на звернення від 02.01.2016.

Зобов'язати Головне управління Національної поліції в Житомирській області надати ОСОБА_1 відповідь на звернення від 02.01.2016.

Постанова суду першої інстанції, якщо інше не встановлено Кодексом адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.

Апеляційна скарга подається до Житомирського апеляційного адміністративного суду через Житомирський окружний адміністративний суд, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя О.В. Капинос