Рішення № 65510886, 23.02.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.02.2017Справа №910/20898/16

За позовом Фонду державного майна України

до 1. Львівської обласної ради

2. Львівської обласної державної адміністрації

За участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 1:

1. Управління майном спільної власності Львівської обласної ради;

2. Комунальний заклад культури Львівської обласної ради культурно - мистецький центр "Львівський палац мистецтв"

про визнання незаконними та скасування розпорядження та рішень, визнання права власності та витребування нерухомого майна

Суддя Селівон А.М.

Представники сторін:

Від позивача : Зубарєва Н.В., представник, довіреність №14 від 12.01.2017;

Від відповідача 1:Мельник А.І.- представник, довіреність № 01-вих-8 від 11.01.17;

Від відповідача 2: Бригарда О.С.- представник, довіреність № 5/34-1086/0-2-17-2 від 20.02.17;

Від третьої особи 1: Денис А.І.- представник, довіреність № 81 від 23.01.17;

Від третьої особи 2: не з'явились ;

В судовому засіданні на підставі ч.2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошені вступна та резолютивна частини рішення.

СУТЬ СПОРУ:

Фонд державного майна України звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Львівської обласної ради та Львівської обласної державної адміністрації про :

- визнання незаконним з моменту прийняття та скасувати п. 2 розпорядження Львівської обласної державної адміністрації від 16.11.1995 № 927 "Про введення в експлуатацію та забезпечення діяльності виставочного залу на вул. Коперніка, 17 у Львові";

- визнання незаконним з моменту прийняття та скасування рішення Львівської обласної ради від 25.11.2006 № 101 «Про оформлення права спільної власності територіальних громад Львівської області на нежитлові приміщення та споруди" в частині оформлення права спільної власності територіальних громад Львівської області в особі Львівської обласної ради на об'єкт нерухомого майна , а саме: Львівський палац мистецтв (Виставкова зала Спілки Художників України), розташований за адресою: м. Львів, вул. Коперника, 17, загальною площею 8665, 2 кв. м.;

- визнання незаконним з моменту прийняття та скасування рішення Львівської обласної ради від 03.07.2012 № 533 «Про окремі питання врегулювання правового статусу об'єктів нерухомого майна територіальних громад Львівської області» в частині внесення змін в додаток до рішення Львівської обласної ради від 25.11.2006 № 101 «Про оформлення права спільної власності територіальних громад Львівської області на нежитлові приміщення та споруди", зокрема, доповнення до пункту 84 табличного додатку до рішення Львівської обласної ради від 25.10.2006 № 101.;

- визнання права власності за державою в особі Фонду державного майна України на будівлі та споруду, а саме: Львівський палац мистецтв (Виставкова зала Спілки художників України), загальною площею 8665, 2 кв. м, розташований за адресою: м. Львів, вул. Коперника, 17;

- витребування із чужого незаконного володіння Львівської обласної ради (79008, Львів, вул. Винниченка, 18 КОД СДРПОУ 22340506) спірне нерухоме майно, а саме: Львівський палац мистецтв (Виставкова зала Спілки художників України), загальною площею 8665,2 кв.м, розташовані за адресою: м. Львів, вул. Коперника, 17, а також стягнення з відповідачів на користь Фонду державного майна України (01601, м. Київ, вул. Кутузова, 18/9 код СДРПОУ 00032945) витрат по судовому збору.

В обґрунтування позовних вимог позивач в позовній заяві посилається на незаконне перебування нерухомого майна, а саме Львівського палацу мистецтв (Виставкова зала Спілки художників України) у комунальній власності на підставі розпоряджень Голови Львівської обласної державної адміністрації від 16.11.1995 № 927, рішення Львівської обласної ради від 25.10.2006 № 101 та рішення Львівської обласної ради від 03.07.2012 від № 533, які, на думку позивача, були прийняті з порушенням вимог законодавства та із перевищенням повноважень передбачених Законом України «Про місцеве самоврядування».

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.11.2016 порушено провадження у справі № 910/20898/16 та призначено до розгляду на 21.12.2016.

Ухвалою суду від 21.12.2016 на підставі клопотання відповідача 1 № 02-вих-1901 від 20.12.2016 залучено до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 1 - Управління майном спільної власності Львівської обласної ради та Комунальний заклад культури Львівської обласної ради культурно - мистецький центр "Львівський палац мистецтв" та, одночасно, відкладено розгляд справи на 25.01.2017.

Ухвалою суду від 25.01.2017 розгляд справи відкладено на 07.02.2017.

У судовому засіданні 07.02.2017 року судом оголошено перерву до 23.02.2017.

У судове засідання 21.12.2016 з'явились уповноважені представники позивача та відповідачів.

У судове засідання 25.01.2017 з'явились уповноважені представники відповідачів 1,2 та третьої особи 1.

Уповноважені представники позивача та третьої особи 2 у судове засідання 25.01.2017 не з'явились.

Про дату, час і місце розгляду даної справи 25.01.2017 позивач та третя особа 2 повідомлені належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень: № 0103040871016, № 0103040871059.

У судові засідання 07.02.2017 та 23.02.2017 з'явилися уповноважені представники позивача, відповідачів 1,2 та третьої особи 1.

Уповноважений представник третьої особи 2 у судові засідання не з'явився. Копія ухвали суду від 25.01.2017, яка направлялась третій особі 2 на адресу: 79000, Львівська область, м. Львів, вул. Коперника, 17 на час проведення судового засідання 07.02.2017 на адресу Господарського суду міста Києва не повернулась.

Судом здійснено запит з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» щодо відстеження пересилання поштового відправлення №0103041611000, у якому зазначено, що станом на 07.02.2017 поштове відправлення відправлено до ВПЗ 04.02.2017 та адресату не вручено.

Про дату, час і місце розгляду даної справи 23.02.2017 третя особа 2 повідомлена належним чином, що підтверджується наявним у матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення №0103041738190.

Судом повідомлено, що до початку судового засідання 21.12.2016 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника позивача надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи б/н б/д, яке судом задоволено, документи долучено до матеріалів справи.

Також судом повідомлено, що до початку судового засідання 21.12.2016 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника відповідача 2 надійшов відзив на позовну заяву б/н від 21.12.2016, в якому останній просить у задоволенні позову відмовити та зазначає, що Переліком державного майна України, що передається до власності адміністративно - територіальних одиниць (комунальної власності) затвердженого Постановою КМУ від 05 листопада 1991 № 311 прямо визначено належність до комунальної власності закладів культури на момент прийняття Розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації від 16 листопада 1995 року № 927 «Про введення в експлуатацію та забезпечення діяльності виставочного залу на вул. Коперника, 17 у м. Львові ». Відзив б/н від 21.12.2016 судом долучений до матеріалів справи.

У судовому засіданні 21.12.2016 представником відповідача 1 подано документи, зокрема, клопотання про долучення документів до матеріалів справи б/н від 21.12.2016; заяву про застосування позовної давності № 02-вих -1902 від 20.12.2016, в якій відповідач 1 просить застосувати вимоги законодавства України щодо пропуску Фондом Державного майна України позовної давності без поважних причин, а також відмовити повністю у задоволенні позову Фонду Державного майна та зазначає, що із аналізу позовної заяви позивача можна дійти висновку про те, що останній визнає, що ним було пропущено строк позовної давності для звернення до суду із відповідним позовом без поважних причин. Вищеперелічені документи судом долучено до матеріалів справи.

Судом також повідомлено, що до початку судового засідання 25.01.2017 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника позивача надійшли наступні документи: Пояснення № 10-25-1015 від 20.01.2017; Пояснення № 10-25-597 від 16.01.2017, в яких останній просить залучити Національну спілку художників України до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача. Клопотання про відкладення розгляду справи № 10-25-1295 від 24.01.2017. Документи долучені судом до матеріалів справи.

Окрім того, у судовому засіданні 25.01.2017 представник відповідача 1 подав відзив на позовну заяву б/н б/д, в якому заперечує проти позовних вимог, посилаючись на відсутність жодних правовстановлюючих документів спілки художників УРСР/СРСР на підтвердження права власності на спірне майно або перебування останнього у віданні відповідної загальносоюзної громадської організації, а також відсутність спірного майна виставкового комплексу «Палац мистецтв» по вул. Коперника, 17 у м. Львові серед об'єктів та території Львівської області, які передавались Національній спілці художників України Постановою Кабінету Міністрів України № 1058 від 10.07.98 р. «Про передачу нерухомого майна творчим спілкам». Відзив судом долучений до матеріалів справи.

Розглянувши у судовому засіданні 25.01.2017 зміст позовної заяви та заявлене позивачем клопотання про залучення Національної спілки художників України до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача судом відмовлено про що зазначено в мотивувальній частині ухвали суду від 25.01.2017.

Судом повідомлено, що до початку судового засідання 07.02.2017 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника позивача надійшли додаткові пояснення б/н б/д, які судом долучено до матеріалів справи. Зі змісту поданих позивачем додаткових пояснень визначено, що держава не вчиняла дій, спрямованих на передачу (відчуження) спірного майна, відтак спірне майно є державною власністю, уповноваженим органом управління якого є ФДМУ, яку вибуло з володіння держави поза її волею.

Також судом повідомлено, що до початку судового засідання 07.02.2017 через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника Національної спілки художників України надійшла заява про вступ у справу третьою особою без самостійних вимог на стороні позивача.

За результатами розгляду зазначеної заяви судом відмовлено у задоволенні останньої про вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Національної спілки художників України, з мотивів, викладених в ухвалі суду від 25.01.2017.

До початку судового засідання 23.02.2017 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника третьої особи 2 надійшли письмові пояснення №1-6/8 від 06.02.2017, які судом долучено до матеріалів справи. Зі змісту поданих позивачем письмових пояснень КЗК ЛОР КМЦ «Львівський палац мистецтв» з позовом не погоджується, повністю підтримує позицію Львівської обласної ради та просить суд відмовити позивачу у задоволенні позову повністю з підстав пропущення Фондом державного майна України строків позовної давності.

У судовому засіданні 23.02.2017 представник третьої особи 1 подав клопотання про долучення документів до матеріалів справи б/н від 23.02.2017, яке судом задоволено, документи долучено до матеріалів справи.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних в матеріалах справи, позивачем, відповідачами та третіми особами на час проведення судового засідання 23.02.2017 суду не надано.

Відповідно до 2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (далі - Постанова № 18) якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Враховуючи клопотання відповідача 1 про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу № 02-вих-1904 від 20.12.2016, яке судом задоволено, в судових засіданнях здійснювалось фіксування судового процесу по розгляду даної справи за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Перед початком розгляду справи в судовому засіданні представників позивачів, відповідачів та третіх осіб було ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до ст.ст. 20, 22, 27, 60, 74 та ч. 5 ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Представники сторін в судових засіданнях повідомили суд, що права та обов'язки сторонам зрозумілі.

Відводу судді представниками позивачів, відповідачів та третіх осіб не заявлено.

У судових засіданнях 07.02.2017 та 23.02.2017р. представник позивача підтримав позовні вимоги, викладені у позовній заяві.

Представники відповідачів 1 та 2 в судових засіданнях 07.02.2017 та 23.02.2017р. підтримали заперечення проти позову з підстав, викладених у відзивах на позовну заяву

Представник третьої особи 1 в судових засіданнях 07.02.2017 та 23.02.2017р. заперечив проти позовних вимог, викладених у позовній заяві.

Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши в судовому засіданні представників позивача, відповідачів та третьої особи 1, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору, перевіривши наданими сторонами доказами та оглянувши в судовому засіданні їх оригінали, суд

В С Т А Н О В И В:

Згідно частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до частини 21 пункту 3 розділу 3 Положення про місцеву державну адміністрацію, затвердженого Указом Президента України від 14.04.1992 року за № 252 до повноважень місцевої державної адміністрації у галузі управління комунальною власністю, розвитку місцевого господарства передбачено забезпечення підготовки на розгляд відповідної ради необхідних матеріалів з питань управління комунальною власністю, подання на затвердження відповідній раді пропозиції про перелік об'єктів комунальної власності адміністративно-територіальної одиниці та їх статус.

Керуючись наведеним, спірним Розпорядженням Голови Львівської обласної державної адміністрації №927 від 16 листопада 1995 року «Про введення в експлуатацію та забезпечення діяльності виставочного залу на вул. Коперника, 17 у Львові» у зв'язку з завершенням будівництва виставочного залу на вул. Коперника, 17 у Львові і для введення в експлуатацію було прийнято рішення:

1. Начальнику обласної інспекції Держбудконтролю облдержадміністрації організувати роботу державної комісії для прийому в експлуатацію виставочного залу;

2. Комітету по управлінню комунального майна включити виставочний зал у перелік об'єктів обласної комунальної власності;

3. Комітету по управлінню комунальним майном за погодженням з управлінням культури облдержадміністрації затвердити статут державного комунального підприємства «Львівський виставочний зал» та укласти контракт з його керівником;

4. Затвердити штатний Львівського виставочного залу та кошторис витрат на його експлуатацію ;

5. Обласному фінансовому управлінню забезпечити фінансування завершення будівництва виставочного залу та виділити кошти на утримання виставочного залу згідно із кошторисом витрат та штатним розписом;

6. Інвестиційному комітетові облдержадміністрації розробити до 15 листопада 1995 року бізнес-план роботи виставочного залу;

7. Управлінню культури завершити до 01 грудня 1995 року формування штату виставочного залу, забезпечити організацію його охорони, розробити і затвердити тематику експозицій, забезпечити їх монтаж, відкриття залу і подальше його функціонування, створити та затвердити у встановленому порядку наглядово-опікунську раду виставочного залу;

8. Контроль за виконанням розпорядження покласти на заступників голови облдержадміністрації Ю.Зиму та В.Яворського.

У відповідності до п. 20, ч. 1 ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування» Рішенням Львівської обласної ради № 101 від 25 жовтня 2006 року «Про оформлення права спільної власності територіальних громад Львівської області на нежитлові приміщення та споруди» оформлено право спільної власності територіальних громад Львівської області в особі Львівської обласної ради на Виставковий комплекс, що знаходиться на балансі Комунального виставкового комплексу «Львівський палац мистецтв» за адресою м. Львів, вул. Коперника, 17.

В подальшому рішенням Львівської обласної ради №533 від 03.07.2012 «Про окремі питання врегулювання правового статусу об'єктів нерухомого майна територіальних громад Львівської області» пунктом 3 внесено зміни в додаток до рішення Львівської обласної ради від 25.10.2006 №101 пункт 84 таблиці в частині «Назва будівлі» та площа доповнено рядком такого змісту: - «Вимощення», « 1163,8».

Як встановлено судом за матеріалами справи, в обґрунтування позовних вимог позивач посилається на належність спірного нерухомого майна - будинку за адресою м. Львів, вул. Коперника, 17, державі та порушення оспорюваними рішенням права власності держави в особі Фонду державного майна України, зазначаючи про необхідність застосування до спірних правовідносин ст. 1 Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного впорядкування, розташовані на території України та постанови Верховної Ради України «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України», які визначають, що майно та фінансові ресурси загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, є державною власністю та мають бути тимчасово передані у розпорядження Фонду Державного майна України.

Позивач зазначає, що будівництво спірного майна здійснювалося за державні кошти, отже з моменту його створення перебувало у державній власності, а тому могло бути відчужене лише за згоди власника (ст. 225 ЦК УРСР, ст.4 Закону України «Про власність»), зазначаючи при цьому, що згідно п. 7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 04.02.1994 №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності» одним із основних критеріїв визначення законності володіння державним майном і відображення його на балансі підприємства є джерела фінансування.

У відповідності до ч. 1 ст. 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

У пункті 17 Постанови Вищого господарського суду України № 10 від 24.10.2011 р. зазначено, що до справ за участю господарюючих суб'єктів та суб'єктів владних повноважень, які не мають ознак справ адміністративної юрисдикції і повинні розглядатися господарськими судами на загальних підставах, належать усі справи у спорах про право, що виникають з відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства.

У даному випадку спір стосується права власності на майно та виникає з відносин, врегульованих актами цивільного та господарського законодавства, отже, спір повинен розглядатися у порядку господарського судочинства.

Таким чином, за твердженнями позивача, оскільки розпорядження Голови Львівської обласної державної адміністрації від 16.11.1995 р. № 927, рішення Львівської обласної ради від 25.10.2006 р. № 101 та рішення Львівської обласної ради від 03.07.2012 № 533 щодо віднесення спірного нерухомого майна до комунальної власності були прийняті з порушенням вимог законодавства та із перевищенням повноважень, передбачених Законом України «Про місцеве самоврядування», порушують права держави як власника спірного об'єкту, а також унеможливлюють виконання Фондом держмайна України покладених на нього функцій, вказані правочини мають бути визнані судом незаконними з моменту прийняття.

У відповідності до ст. 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 ст. 129 Конституції України та ст. ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Саме змагальність сторін, яка реалізується в господарському процесі через ст. 33 ГПК України дає змогу суду всебічно, повно та об'єктивно з'ясувати всі обставини справи та внаслідок чого ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе рішення у справі.

Тобто, вказана норма Господарського процесуального кодексу України зобов'язує доводити свою правову позицію саме ту сторону, яка на неї посилається.

Предметом спору у даній справі, зокрема, є вимоги Фонду державного майна України про витребування майна з чужого незаконного володіння та усунення перешкод у користуванні майном у зв'язку з наявністю державного права власності на майна.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач, обґрунтовуючи свої вимоги, посилається рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих №130 від 06.02.1975 «Про надання дозволу Управлінню капітального будівництва міськвиконкому на проектування і будівництво виставочного залу спілки художників УРСР по вул. Коперника, 15-17» та розпорядження Ради Міністрів Української УРСР від 30 листопада 1988 №517-р «Про включення до титульних списків будов, що розпочинаються у 1988 році по Львівському облвиконкому, Виставочний зал Спідки художників України у м. Львові», у відповідності до яких, за твердженням позивача, спірний об'єкт планувалося будувати за державні кошти та передати у власність Спілки художників України як громадської організації.

Судом встановлено, що вперше про право власності громадських організацій зазначено в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, затверджених Законом СРСР від 08.12.1961р., а згодом - у Цивільному кодексі УРСР від 18.07.1963 р., який набув чинності 01.01.1964р.

Відповідно до ст. 86 Цивільного кодексу УРСР власність в Україні виступала в таких формах: приватна, колективна, державна.

Частиною 1 статті 87 Цивільного кодексу УРСР було визначено, що соціалістичною власністю є: державна (загальнодержавна) власність; колгоспно-кооперативна власність; власність профспілкових та інших громадських організацій.

Згодом, частинами 1, 2 статті 10 Конституції (Основного Закону) України, яка набрала чинності у 1978 році, було встановлено, що основу економічної системи України становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Соціалістичною власністю є також майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань.

Згідно з приписами статті 97 Цивільного кодексу УРСР профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності, відповідно до їх статутів (положень). Право розпорядження майном, що є власністю профспілкових та інших громадських організацій, належить виключно профспілковим та іншим громадським організаціям.

Власністю профспілкових та інших громадських організацій є майно, необхідне їм для здійснення статутних завдань (ст. 98 Цивільного кодексу УРСР).

Посилаючись на п. 7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 04.02.1994 №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності», згідно якого одним із основних критеріїв визначення законності володіння державним майном і відображення його на балансі підприємства є джерела фінансування, позивач стверджує про перебування спірного майна у державній власності.

При цьому зі змісту вказаних рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих та розпорядження Ради Міністрів Української УРСР не вбачається наявність чіткої вказівки про передачу спірного майна, а саме будинку по вул. Коперника, 17 у м. Львів у власність Спілки художників України (СРСР/УРСР).

Окрім того наявні в матеріалах справи докази свідчать про завершення будівництва спірного об'єкт нерухомості за рахунок коштів, розпорядження якими здійснювали місцеві органи влади та самоврядування, зокрема, розпорядження голови Львівської облдержадміністрації № 927 від 16.11.95 р., пунктом 2 якого обласному фінансовому управлінню доручено забезпечити фінансування завершення будівництва виставочного залу, а також розпорядження голови Львівської обласної ради народних депутатів від 12.01.95 р. № 22 «Про виділення коштів», згідно якого управлінню капітального будівництва Львівського міськвиконкому для погашення заборгованості на будівництво виставочного залу виділяється безпроцентна позика з фонду соціальних проблем.

Отже, оскільки вказані документи містять тільки намір щодо передачі виставочного залу Спілці художників України, за відсутності жодного розпорядчого документу щодо такої передачі в матеріалах справи, а також доказів розміру фактичного використання коштів будівництва об'єкту та відповідного співвідношення коштів місцевого та державного фінансування, суд позбавлений можливості дійти беззаперечного висновку про створення спірного майна виключно за рахунок державних коштів, та відповідно критично оцінює твердження позивача про набуття ним права власності на будинок №17 на вул. Коперника у м. Львів виходячи з джерела фінансування.

Так, 20.12.1990р. набрав чинності Закон УРСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», у статті 5 якого визначено, що фінансово-економічну базу місцевого самоврядування становить, зокрема, місцеве господарство, комунальна та інша власність, яка служить джерелом одержання доходів місцевого самоврядування і задоволення соціально-економічних потреб населення відповідної території.

З 15 квітня 1991 року Постановою Верховної Ради України від 26.03.1991 р. N 885-XII було введено в дію Закон України "Про власність".

Відповідно до ч. 4 ст. 2 Закону УРСР "Про власність" в редакції, чинній на 15.04.1991 року, власність в Українській РСР виступала в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна. Згідно зі ст. 31 Закону УРСР "Про власність" до державної власності в Українській РСР належали загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Частина 2 статті 32 Закону України «Про власність» визначала, що суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Відповідно до ч.1 ст. 35 Закону України «Про власність» об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

Отже, виділення з державної власності такого виду власності як комунальна здійснено лише у 1990 році після введення в дію Закону УРСР «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве самоврядування» та прийняття у 1991 році Закону УРСР «Про власність».

Постановою Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування"№ 2 від 1991р. Раді Міністрів Української РСР доручено до 01.04.1991р. визначити порядок передачі і перелік майна, яке за плату або безоплатно передається до складу комунальної власності різних територіальних рівнів.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю) № 311 від 05.11.1991р. (далі-Постанова КМУ № 311 від 05.11.1991р.) затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності); установлено, що державне майно України, крім майна, яке належить до комунальної власності, є загальнодержавною (республіканською) власністю та зобов'язано міністерства і відомства України, органи, уповноважені управляти державним майном, здійснити до 1 січня 1992 р. передачу державного майна, яке перебуває у їх віданні, до комунальної власності згідно із затвердженим цією постановою переліком.

Отже, розподіл державної власності України між загальнодержавною та комунальною було здійснено Постановою № 311 від 05.11.1991р. «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною)», якою затверджено перелік державного майна України, яке передається до комунальної власності та зазначено, що державне майно України, крім майна, яке належить за таким переліком до комунальної власності є загальнодержавною (республіканською) власністю.

До наведеного Переліку, відповідно до постанови ВРУ №311 від 05.11.1991 віднесено організації кіновідеопрокату, концертні організації, театри, музеї, бібліотеки, центри народної творчості, культури, дозвілля, будинки і палаци культури, клуби, парки культури та відпочинку, зоопарки, атракціонні містечка, культурно-освітні училища, училища та школи мистецтв, заклади підвищення кваліфікації працівників культури, культурно-спортивні та соціально-культурні комплекси, ремонтно-виробничі комбінати, інші місцеві підприємства, об'єднання, організації та установи, крім тих, що перебувають у відомчому підпорядкуванні.

Таким чином, на момент прийняття спірного розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації від 16 листопада 1995 року № 927 «Про введення в експлуатацію та забезпечення діяльності виставочного залу на вул. Коперника, 17 у м. Львові» Переліком державного майна України, що передається до власності адміністративно - територіальних одиниць (комунальної власності) затвердженого Постановою КМУ від 05 листопада 1991 № 311 прямо визначено належність до комунальної власності закладів культури.

Законом України № 2414-XII від 05.06.1992р., який введено в дію 20.06.1992р., викладено у новій редакції частину 3 статті 7 Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», якою передбачено, що управління комунальною власністю здійснюють від імені населення адміністративно-територіальних одиниць відповідні місцеві Ради народних депутатів та в межах, визначених Радами, уповноважені ними органи.

Відповідно до ч.4 ст. 7 Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» до комунальної власності належить майно, яке передається безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, майно, яке створюється і купується органами місцевого самоврядування за рахунок належних їм коштів, а також майно, перелік якого встановлено Законом про власність.

Як вбачається з Постанови Верховної Ради України "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" від 10.04.1992 року №2268-XII, з метою збереження майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, тимчасово передано Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, але лише тих, що перебували у віданні центральних органів цих організацій.

Відповідно, правомірним є посилання відповідача на Постанову Верховної Ради України №3943-ХІІ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР", згідно із якою лише майно загальносоюзних, а не місцевих громадських організацій колишнього Союзу РСР тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності, є загальнодержавною, а не комунальною власністю.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" встановлено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Суд зазначає, що обов'язковою умовою для надання нерухомому майну статусу державного та закріплення його за Фондом державного майна України є наявність права власності або перебування такого майна у віданні відповідної загальносоюзної громадської організації, тобто враховуючи предмет спору у даній справі з'ясуванню підлягає наявність правовстановлюючих документів на спірну будівлю та встановлення правового режиму спірного нерухомого майна.

Зокрема, правовстановлюючими документами, за яким визначається належність нерухомого майна творчим спілкам колишнього Союзу РСР є ї статути та положення, статути і положення творчих спілок України, підприємств та організацій цих спілок, акти прийняття - передачі об'єктів договори купівлі - продажу, а разі необхідності - розподільчі баланси, матеріали технічної інвентаризації тощо.

Натомість належних доказів прийняття рішень про передачу спірного будинку у власність загальносоюзній громадській організації чи тимчасової передачі Фонду державного майна України у порядку наведених вище норм закону суду не надано.

Поряд із цим про відсутність жодних правовстановлюючих документів спілки художників УРСР/СРСР на підтвердження права власності на спірне майно або перебування останнього у віданні відповідної загальносоюзної громадської організації додатково свідчить Постанова Кабінету Міністрів України № 1058 від 10.07.98 р. «Про передачу нерухомого майна творчим спілкам», згідно змісту п. 1 якої Фонд державного майна протягом 1998 року за поданням творчих спілок України зобов'язано передати у їх власність нерухоме майно творчих спілок колишнього Союзу РСР, яке станом на 24 серпня 1991 р. згідно з правоустановчими документами перебувало у віданні творчих спілок колишнього Союзу РСР або у володінні чи користуванні відповідних республіканських або територіальних структур, згідно з додатком 1. При цьому суд зазначає про відсутність серед переліку об'єктів вказаного додатку № 1 на території Львівської області, які передавались Національній спілці художників України, спірного майна виставкового комплексу «Палац мистецтв» по вул. Коперника, 17 у м. Львові.

Отже, суд зазначає, що підстави для застосування вказаних норм до спірних відносин у встановленому порядку належними доказами позивачем доведена не були. Натомість, із зазначених норм вбачається, що ними регулюється правовий режим майна організацій союзного підпорядкування колишнього СРСР.

При цьому суд зазначає про спростування твердження позивача про наявність права власності чи користування Спілки художників Української РСР щодо спірного майна та відповідно, можливості передачі об'єкт у розпорядження Фонду державного майна України з огляду на факт не існування на вказаний момент передачі такого майна в натурі, а саме закінчення будівництва об'єкту тільки в серпні 1996 року.

В свою чергу жодного посилання на Спілку художників України як замовника будівництва чи власника новоствореного майна в акті державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта від 22.08.1996р. не міститься.

При цьому, згідно зі ст. 97 Цивільного кодексу Української РСР профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності, відповідно до їх статутів (положень).

На дату винесення оспорюваних рішень, приміщення Виставкової зали Спілки художників України, розташованого за адресою: м. Львів, вул. Коперника, 17 спілці художників не передавалось, Актом державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта від 22.08.1996 №845 замовником будівництва значиться УКБ департаменту землеустрою та планування забудови міста Львівського міськвиконкому, Актом приймання-передачі будівля за адресою: м. Львів, вул. Коперника, 17 передана начальником управління капітального будівництва департаменту землеустрою та планування забудови міста Львівської міської ради комунальному виставковому комплексу «Львівський палац мистецтв».

Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, оскільки доказів перебування спірного будинку у віданні центрального органу союзного підпорядкування чи хоча б Спілки художників України позивачем у встановленому порядку належними та допустимими доказами не доведено, зазначене виключає застосування до спірних правовідносин положень законодавства про віднесення спірного майна до державної власності та, відповідно, визнання Фонду державного майна України як органу, за допомогою якого держава реалізує право власності на спірне майно.

З огляду на зазначене, суд звертає увагу, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі (ч.1 ст. 331 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч.2 ст. 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Частиною 1 ст. 182 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Отже, виходячи з викладених вище норм закону, право власності на новостворене нерухоме майно виникає в особи, яка створила це майно, після закінчення будівництва об'єкта нерухомості, введення його в експлуатацію, отримання свідоцтва про право власності та реєстрації права власності.

З урахуванням наведеного, врахувавши законодавчу базу, що регулювала правовий режим майна загальносоюзних громадських організацій, яке перебуває на території України, зокрема, Закон України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України", суд приходить до висновку про недоведеність позивачем підстав для застосування вказаних норм до спірних відносин як таких, що спростовуються наданими матеріалами доказами.

Щодо вимог позивача про визнання незаконним рішення Львівської обласної ради від 25.11.2006 № 101 «Про оформлення права спільної власності територіальних громад Львівської області на нежитлові приміщення та споруди" в частині оформлення права спільної власності територіальних громад Львівської області в особі Львівської обласної ради на об'єкт нерухомого майна, а саме: Львівський палац мистецтв (Виставкова зала Спілки Художників України), розташований за адресою: м. Львів, вул. Коперника, 17, загальною площею 8665, 2 кв. м. та рішення Львівської обласної ради від 03.07.2012 № 533 «Про окремі питання врегулювання правового статусу об'єктів нерухомого майна територіальних громад Львівської області» в частині внесення змін в додаток до рішення Львівської обласної ради від 25.11.2006 № 101 «Про оформлення права спільної власності територіальних громад Львівської області на нежитлові приміщення та споруди", зокрема, доповнення до пункту 84 табличного додатку до рішення Львівської обласної ради від 25.10.2006 № 101 господарський суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 142 Конституції України, прийнятої 28.06.1996р., матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Аналогічну норму викладено в частині 3 статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» №280/97-ВР від 21.05.1997р.

Пунктом 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про місцеве самоврядування в України» передбачено, що з набранням чинності цим Законом майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст. Майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні і обласні ради або уповноважені ними органи. Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу. Правовий режим майна спільної власності територіальних громад визначається законом.

Згідно з п.20 ч.1 ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» питання щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад вирішуються в установленому законом порядку виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради.

Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об'єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад (ч.4 ст.60 Закону України «Про місцеве самоврядування в України»).

На виконання викладених вище положень закону, 25.10.2006р. Львівською обласною радою було прийнято рішення №101 «Про оформлення права спільної власності територіальних громад Львівської області на нежитлові приміщення та споруди», яким, зокрема, затверджено, перелік об'єктів (будівель, споруд і приміщень) нерухомого майна спільної власності територіальних громад області, в пункті 84 якого вказано виставковий центр за адресою: м. Львів, вул. Коперника, 17, балансоутримувачем якого є Комунальний виставковий комплекс «Львівський палац мистецтв».

Враховуючи висновки суду щодо відсутності підстав для визнання незаконним та скасування розпорядження Львівської обласної державної адміністрації від 16.11.1995 №927, а також викладені вище висновки суду про виникнення права комунальної власності на спірну будівлю як на новостворений об'єкт права власності, приймаючи до уваги, що рішення відповідача №101 від 25.10.2006р «Про оформлення права спільної власності територіальних громад Львівської області на нежитлові приміщення та споруди і» прийнято на виконання положень Конституції України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», судом не встановлено підстав для визнання недійсним законного рішення органу місцевого самоврядування щодо віднесення будинку №17 по вулиці Коперника в місті Львові до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст.

З аналогічних підстав суд відмовляє у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним рішення Львівської обласної ради №533 від 03.07.2012р. «Про окремі питання врегулювання правового статусу об'єктів нерухомого майна територіальних громад Львівської області» в частині внесення змін у додаток до рішення Львівської обласної ради №101 від 25.10.2006р «Про оформлення права спільної власності територіальних громад Львівської області на нежитлові приміщення та споруди», оскільки ним лише внесено доповнення до п.84 додатку рішення №101 від 25.10.2006р, що по суті не змінює ні підстав його ухвалення ні фактичного правового статусу спірного об'єкту.

При цьому оскільки вимоги позивача щодо витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності є похідними від вимог про визнання недійсними розпорядження Львівської обласної державної адміністрації від 16.11.1995 року №927, рішень Львівської обласної ради від 25.11.2006 № 101 та від 03.07.2012 № 533, у задоволенні яких відмовлено, вказані вимоги за висновками суду також задоволенню не підлягають.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 «Про судове рішення», рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що позивач не довів в розумінні приписів ст. ст. 32, 33 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а також у зв'язку з відсутністю фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання оскаржуваного правочину недійсним і настання відповідних юридичних наслідків, зважаючи на відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у даній справі, суд вважає за необхідне відмовити позивачу у задоволенні позову з огляду на його необґрунтованість та недоведеність.

Щодо заяви позивача про поновлення строку позовної давності №10-25-21406 від 07.11.16р. та заяви відповідача 1 № 02-вих-1902 від 20.12.16р. про застосування строків позовної давності суд вважає за необхідне зазначити, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Отже, дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов'язане з реалізацією права на справедливий судовий розгляд.

Суд звертає увагу, що за приписами статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з частиною першою статті 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

В абзаці першому та п'ятому підпункту 2.1 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів"(далі - Постанова № 10) зазначено, що частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

При цьому, як зазначено в п. 2.2. Постанови № 10 за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен розглянути справу у повному обсязі, дати належну оцінку доказам, відповідно до вимог статті 43 ГПК України, з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Положення закону про правові наслідки спливу строку позовної давності можуть бути застосовані судом тільки у тому випадку, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права і факт його порушення чи оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити у позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової-вимоги.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Окрім цього приписи чинного законодавства не містять застережень щодо задоволення заяв відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.

В свою чергу оскільки під час розгляду справи позивачем не доведено наявність правових підстав для задоволення позовних вимог, в зв'язку з чим за результатами всебічного та повного дослідження обставин справи в задоволенні позову судом відмовлено, зазначене виключає можливість застосування позовної давності у даному спорі, тобто відповідна заява представника відповідача 1 задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються судом на позивача.

Керуючись ст. 124 Конституції України, ст. ст. 4-2, 4-3, 42, 43, 33, 35, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Повний текст рішення складено та підписано 10 березня 2017 р.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання протягом 10 днів з дня складання та підписання повного тексту рішення апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.

Суддя А.М. Селівон