Ухвала суду № 65507707, 21.03.2017, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2017 р.Справа № 816/790/16Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Тацій Л.В.

Суддів: Подобайло З.Г. , Григорова А.М.

за участю секретаря судового засідання Гришко Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Кабінету Міністрів України на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 12.01.2017р. по справі № 816/790/16

за позовом ОСОБА_1

до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області , Кабінету Міністрів України третя особа Державна судова адміністрація України

про визнання неправомірними дій, зобов'язання вчинити певні дії, визнання протиправною бездіяльності,

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, ОСОБА_1, звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області, Кабінету Міністрів України, третя особа Державна судова адміністрація України, у якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив: визнати неправомірними дії щодо ненарахування та невиплати позивачеві, який займав посаду помічника судді Миргородського міськрайонного суду Полтавської області в період з 01 лютого 2013 року по 15 лютого 2016 року, заробітної плати за період з 26 жовтня 2014 року по 28 березня 2015 року включно відповідно до абзацу 2 частини першої статті 144 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" (в редакції Закону України "Про прокуратуру") та за період з 29 березня 2015 року по 31 грудня 2015 року включно відповідно до статті 147 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" (в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд"); зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області здійснити перерахунок заробітної плати за період з 26 жовтня 2014 року по 28 березня 2015 року, виходячи з розміру посадового окладу, визначеного відповідно до абзацу 2 частини першої статті 144 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" (в редакції Закону України "Про прокуратуру") та за період з 29 березня 2015 року по 31 грудня 2015 року, виходячи з розміру посадового окладу, визначеного відповідно до абзацу 2 частини першої статті 147 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" (в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд"), виплативши різницю в нарахованих сумах з урахуванням виплачених коштів та з урахуванням надбавок та інших виплат, які нараховуються залежно від розміру посадового окладу; зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області здійснити нарахування компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати станом на день виконання рішення суду відповідно до Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427; визнати протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України в частині неприведення постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури та умов праці працівників органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" від 09 березня 2006 року № 268 у відповідність до Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" в період часу з 28 березня 2015 року по 09 вересня 2015 року.

Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 12.01.2017р. по справі № 816/790/16 позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України в частині неприведення постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури та умов праці працівників органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" від 09 березня 2006 року № 268 у відповідність до Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" в період часу з 29 березня 2015 року по 02 вересня 2015 року.

В іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Позивач, не погодившись із постановою суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог, подав апеляційну скаргу, відповідно до якої просить постанову суду першої інстанції в цій частині скасувати та ухвалити нову про задоволення позовних вимог.

Відповідач - Кабінет Міністрів України, не погоджуючись з вищезазначеним рішенням в частині задоволення позовних вимог, подав апеляційну скаргу, відповідно до якої просить постанову суду першої інстанції у частині, якою задоволено позовні вимоги до Кабінету Міністрів України - скасувати, позовну заяву в цій частині залишити без розгляду. У випадку, якщо суд апеляційної інстанції не знайде підстав для залишення позовної заяви без розгляду - у вказаній частині до Кабінету Міністрів України прийняти нову постанову, якою у задоволенні позову - відмовити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначив, що судом першої інстанції не в повній мірі досліджено обставини справи. Також відповідач у доводах апеляційної скарги зазначив, що справа розглянута судом першої інстанції з порушенням приписів ст. 19 КАС України та наполягав на порушенні строків, передбачених ст. 99 КАС України, для звернення до суду з позовними вимогами до Кабінету Міністрів України.

Згідно з ч. 1 ст. 41 КАС України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційних скарг рішення суду першої інстанції, доводи апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга позивача не підлягає задоволенню, а апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 у спірному періоді, а саме: з 16 квітня 2014 року по 28 березня 2015 року працював на посаді помічника заступника голови суду, з 28 березня по 15 лютого 2016 року займав посаду помічника судді Миргородського міськрайонного суду Полтавської області (а.с. 13-14, т.1).

У період з 26 жовтня 2014 року по 31 серпня 2015 року розмір окладу позивачу нараховувався Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Полтавській області у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 № 268 "Про упорядкування структури та умови оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів", виходячи з посадового окладу у розмірі 1218 грн, з 01 вересня по 08 вересня 2015 року - 1378 грн, а з 09 вересня 2015 року по 31 грудня 2015 року - 2756 грн.

Позивач, не погоджуючи із діями ТУ ДСА України в Полтавській області, посилаючись на їх невідповідність законодавству про оплату праці працівників апарату судів, а саме: абзацу 2 частини першої статті 144 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VIІ "Про прокуратуру" та абзацу 2 частини першої статті 147 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIІ "Про забезпечення права на справедливий суд", оскаржив їх до суду.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог до ТУ ДСА у Полтавській області, виходив з того, що дії відповідача є правомірними.

Колегія суддів погоджується з наведеним висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Структура заробітної плати державних службовців до жовтня 2014 року визначалася виключно приписами статті 33 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ (чинного на момент виникнення та реалізації спірних відносин), згідно якої заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок.

Посадові оклади державних службовців установлюються залежно від складності та рівня відповідальності виконуваних службових обов'язків.

Доплата за ранг проводиться відповідно до рангу, присвоєного державному службовцю.

Надбавка за вислугу років виплачується державним службовцям щомісячно у відсотках до посадового окладу з урахуванням доплати за ранг і залежно від стажу державної служби у таких розмірах: понад 3 роки - 10, понад 5 років - 15, понад 10 років - 20, понад 15 років - 25, понад 20 років - 30, понад 25 років - 40 відсотків.

Державним службовцям можуть установлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.

При цьому, частиною сьомою статті 33 вказаного Закону визначено, що умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України.

На реалізацію вищевказаного положення Кабінетом Міністрів України прийнято постанови від 09 березня 2006 року № 268 "Про упорядкування структури та умови оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" (надалі - постанова Кабінету Міністрів України № 268) та від 20 травня 2009 року № 482 "Деякі питання оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів, що фінансуються з бюджету", згідно яких у спірному періоді до 08 вересня 2015 оклад помічника судді визначався у розмірі 1218 грн.

26 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, яким внесено зміни до частини першої статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", зокрема, передбачено, що розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду, посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців.

Відповідно до частини третьої статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції станом на 01 січня 2015 року) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 10 мінімальних заробітних плат, визначених законом. Отже, розмір мінімальної заробітної плати, встановлений у 2014 році, складає 1218 грн, відповідно розмір посадового окладу судді місцевого суду 12180 грн, то згідно нового розміру посадового окладу, встановленого вищевказаною нормою, розмір посадового окладу працівника апарату суду, віднесеного до 6 категорії державного службовця має складати 3654 грн, а розмір посадового окладу працівника апарату суду, віднесеного до 5 категорії посад державного службовця має складати 4750 грн.

Інші складові заробітної плати державних службовців продовжували визначатися статтею 33 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ та постановами Кабінету Міністрів України.

Одночасно абзацом 2 підпункту 1 і абзацом 3 підпункту 2 пункту 13 розділу XIII "Перехідні положення" Закону України "Про прокуратуру" на Кабінет Міністрів України покладено обов'язок у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом та у двомісячний строк - внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом, у тому числі з метою забезпечення збільшення видатків Державного бюджету України на оплату праці працівників апаратів судів та встановлення їм посадових окладів у розмірі, не меншому за передбачені Законом України "Про судоустрій і статус суддів".

Необхідність приведення нормативно правових актів у відповідність із вищевказаними положеннями закону викликана тим, що у відповідності із положеннями частин сьомої, восьмої статті 33 Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII "Про державну службу" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 3723-XII), згідно з якими умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України. Джерелом формування фонду оплати праці державних службовців є Державний бюджет України та інші джерела, визначені для цієї мети положеннями про органи державної виконавчої влади, затвердженими Указами Президента України та Постановами Кабінету Міністрів України.

Аналогічні положення закріплено також частиною другою статті 8 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР "Про оплату праці" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; надалі - Закон № 108/95-ВР), яка передбачає, що умови та розміри оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом (стаття 13 Закону № 108/95-ВР).

За правилами статті 142 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції до 28 березня 2015 року), фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснює, зокрема, Державна судова адміністрація України. Суди загальної юрисдикції фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України (статті 143 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Згідно з частинами першою та другою статті 23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 51 Бюджетного кодексу України, керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.

Судом встановлено, що Кабінетом Міністрів України станом на 31 грудня 2014 року не приведено у відповідність до вищезгаданої норми закону свої нормативно-правові акти, додаткового фінансування не передбачено, а оплата праці працівників апарату суду продовжувала здійснюватися у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 року № 268 "Про упорядкування структури та умови оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів".

Однак, Державною судовою адміністрацією у жовтні-грудні 2014 року застосовано компенсаторний механізм "вирівнювання" заробітних плат працівників суду шляхом додаткового фінансування фондів оплати праці судів за рахунок понадпланових надходжень судового збору до спеціального фонду, ці кошти були виплачені працівникам апаратів судів преміями та збільшеними надбавками.

За наявними в справі матеріалами позивачу нараховано та виплачено упродовж жовтня-грудня 2014 року такі премії: у жовтні 2014 року - премія за жовтень 2014 року у розмірі 200% посадового окладу (а.с. 97), за результатами роботи за 9 місяців 2014 року - 6000 грн (а.с. 98); у листопаді 2014 року - премія до Дня працівника суду в розмірі 2000 грн (а.с. 100-101), премія за листопад 2014 року у розмірі - 100% посадового окладу (а.с. 102); у грудні 2014 року - премія у розмірі 618,61% від посадового окладу (а.с. 104).

З 01 січня 2015 року пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України від 28 грудня 2014 року № 80-VІІІ "Про Державний бюджет України на 2015 рік" (надалі - Закон № 80-VІІІ) визначено, що норми і положення, зокрема, частини першої статті 144 Закону № 2453-VІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного та місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, а з 13 березня 2015 року установлено, що норми і положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Даною нормою фактично зупинено дію абзацу 2 частини першої статті 144 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII "Про прокуратуру". І весь цей час застосовувалася схема посадових окладів працівників апарату суду, яка була закріплена постановою Кабінету Міністрів України № 268, зокрема Додатком № 47, який залишався незмінним до 09 вересня 2015 року.

Верховною Радою України 12 лютого 2015 року прийнято Закон України "Про забезпечення права на справедливий суд" № 192-VIII, яким у новій редакції викладено Закон України "Про судоустрій і статус суддів". Зокрема, абзацом другим частини першої статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", у цій редакції передбачено, що "розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду. Посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців".

Відповідно до пункту 1 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" Закон України "Про судоустрій і статус суддів" у новій редакції набирає чинності через тридцять днів з дня його опублікування. Оскільки Закон України "Про забезпечення права на справедливий суд" опублікований 26 лютого 2015 року, то Закон України "Про судоустрій і статус суддів" у новій редакції набув чинності 29 березня 2015 року.

Абзацом другим підпункту 1 і абзацом третім підпункту 2 пункту 13 розділу XIII Закону № 1697-VII Кабінет Міністрів України зобов'язано у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом та у двомісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону, внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом, у тому числі з метою забезпечення збільшення видатків Державного бюджету України на оплату праці працівників апаратів судів та встановлення їм посадових окладів у розмірі, не меншому за передбачені Законом № 2453-VІ.

При цьому, вказана норма закону вказує про необхідність прийняття законодавчим органом інших законодавчих актів з метою збільшення видатків на оплату праці працівників апаратів судів. Тобто, у самому ж Законі № 1697-VII, на який посилається позивач, як підставу для збільшення нарахування та виплати заробітної плати відповідачем, закріплено, що для забезпечення видатків Державного бюджету України на оплату праці працівників апаратів судів та встановлення їм посадових окладів у розмірі, не меншому за передбачені Законом № 2453-VІ, необхідно внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом. Однак, у встановлений строк Кабінет Міністрів України вказаних пропозицій не вніс та, відповідно, Верховна Рада України не приводила у відповідність інші законодавчі акти з метою забезпечення збільшення видатків Державного бюджету України на оплату праці працівників апаратів судів.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 липня 2015 року у справі № 826/4982/15 (номер судового рішення у ЄДРСР 47843201), залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року (номер судового рішення у ЄДРСР 51091040), визнано протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо не приведення постанови від 09 березня 2006 року № 268 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" у відповідності до частини першої статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції станом на 01 січня 2015 року, та у відповідності до частини першої статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", у редакції станом на 28 березня 2015 року. Зобов'язано Кабінет Міністрів України привести постанову № 268 у відповідність до частини першої статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", у редакції станом на 01 січня 2015 року, та у відповідність до частини першої статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", у редакції станом на 28 березня 2015 року.

Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 02 вересня 2015 року № 644 (набрала чинності 08 вересня 2015 року), якою внесено зміни, зокрема, до Додатку № 47 до постанови Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 року № 268, та встановлено, що місячний посадовий оклад (коефіцієнт від місячного посадового окладу судді місцевого суду) для помічників суддів складає 0,4.

У примітці до Схеми посадових окладів керівних працівників і спеціалістів апарату місцевих (загальних, спеціалізованих) судів, встановленої Постановою Кабінету Міністрів України, від 02 вересня 2015 року № 644 "Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України" зазначено, що у 2015 році місячний посадовий оклад застосовується з урахуванням 50-відсоткового зменшення; інші виплати працівникам апарату судів, передбачені цією постановою, здійснюються виключно в межах фонду оплати праці суду".

Таким чином, у період з 09 вересня 2015 року по 31 грудня 2015 року помічникам суддів апарату місцевих судів, в тому числі позивачу, виплачувався оклад на підставі цієї постанови у розмірі 2756 грн.

Отже, у спірний період питання оплати праці державних службовців працівників апарату судів одночасно регулювалися кількома законами - Законом України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ, статтею 144 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII "Про прокуратуру", а з 29 березня 2015 року - статтею 147 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIІІ "Про забезпечення права на справедливий суд", норми яких фактично зупинялися пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України від 28 грудня 2014 року Закону України від № 80-VІІІ "Про Державний бюджет України на 2015 рік".

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що, що дані правовідносини характеризуються недосконалістю та суперечливістю законодавчого регулювання та викликають складнощі у визначенні пріоритетності закону, який підлягає застосуванню до спірних відносин, у зв'язку із поширенням на них дії нормативних актів однакової юридичної сили.

Оскільки з 26 жовтня 2014 року по 09 вересня 2015 року Кабінетом Міністрів України зміни до постанови № 268 щодо умов оплати праці, зокрема розмірів окладів працівників апарату суду, не внесено, а Законами України від 16 січня 2014 року № 719-VІІ "Про Державний бюджет України на 2014 рік" та № 80-VІІІ "Про Державний бюджет України на 2015 рік", видатки на реалізацію положень абзацу другого частини першої статті 144 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" ( в редакції з 26 жовтня 2014 року), частини першої статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції з 28 березня 2015 року) не передбачено, суд погоджується із доводами відповідача про те, що останній не мав достатніх правових підстав для перерахунку та виплати заробітної плати працівників апарату суду поза межами видатків державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України.

З приводу аналогічних за змістом спірних відносин Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України у постановах від 12 липня 2016 року у справі № 820/4648/15 (номер судового рішення в ЄДРСР 58986558) та від 13 липня 2016 року у справах № 820/4653/15 (номер судового рішення в ЄДРСР 58986554), № 818/3372/15 (номер судового рішення в ЄДРСР 58986562) сформовано правовий висновок, відповідно до якого оскільки з 26 жовтня 2014 року по 09 вересня 2015 року Кабінетом Міністрів України зміни до постанови № 268 щодо умов оплати праці, зокрема розмірів окладів працівників апарату суду, не внесено, а законами України від 16 січня 2014 року № 719-VІІ "Про Державний бюджет України на 2014 рік" та від 28 грудня 2008 року № 80-VІІІ "Про Державний бюджет України на 2015 рік" видатки на реалізацію положень абзацу другого частини першої статті 144 Закону № 2453-VІ, частини першої статті 147 Закону № 2453-VІ (у редакції з 28 березня 2015 року) не передбачено, відповідач, як головний розпорядник бюджетних коштів, не мав правових підстав для перерахунку та виплати заробітної плати працівників апарату суду поза межами видатків державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України.

З приводу доводів позивача про порушення його права на "законні сподівання" у розумінні статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) та практики Європейського суду з прав людини (надалі - Суд), зокрема рішення у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини (заява № 42527/98, рішення від 12.07.2001, пункт 83), колегія суддів зазначає наступне.

Стаття 1 першого Протоколу Конвенції не гарантує набувати щось у власність (Van der Mussele v. Belgium, 23.11.1983, § 48, Series A no.70), право на певний розмір пенсії (або іншої соціальної виплати) (Kjartan Asmundsson v. Iceland, no 60669/00, § 19 ECHR 2004 IX).

Також означена стаття не накладає жодних обмежень на державу у питанні встановлення тієї чи іншої системи соціального забезпечення чи інших виплат, чи їх зміни або скасування, встановлення типу чи розміру таких виплат, тим більше у ситуаціях бюджетної кризи з метою економії коштів чи більш справедливого їх перерозподілу у бюджетній сфері. Однак, якщо в державі існує діюче законодавство, яке передбачає певні соціальні виплати чи інші виплати, то воно повинно розцінюватися як таке, що створює право власності, та викликає "законні очікування" отримати певне майно.

Концепція "законних сподівань" ґрунтовно описана Європейським судом з прав людини у рішеннях винесених щодо України, як ухвалених рішеннях по суті, в яких Суд виявив порушення конкретних положень Конвенції, так і тих, де таких порушень виявлено не було (ухвали про неприйнятність), які становлять значну частину практики Суду і також підлягають безумовному врахуванню для повноти розуміння правової позиції Суду.

Позивач в обґрунтування своїх позовних вимог посилається на рішення від 12.07.2001 "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини" (заява № 42527/98), точніше на ту його частину, де зазначено, що згідно з усталеною практикою органів Конвенції, "майно" може являти собою "існуюче майно" або засоби, включаючи право вимоги, відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні "законне сподівання" стосовно ефективного здійснення права власності.

Однак у цьому ж рішенні скарга в частині вимог заявника щодо порушення статті 1 Протоколу № 1, що стосується "майна" заявника, у контексті цього положення визнана судом неприйнятною (§ 78-87).

Зокрема суд зазначив: "Заявник може стверджувати про наявність порушення статті 1 Протоколу № 1 лише тією мірою, якою оскаржені рішення стосуються його "майна" в контексті цього положення. Суд нагадує, що згідно з усталеною практикою органів Конвенції, "майно" може являти собою "існуюче майно" або засоби, включаючи право вимоги, відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні "законне сподівання" стосовно ефективного здійснення права власності. На відміну від цього, надія на визнання подальшої чинності старого права власності, ефективне здійснення якого було неможливим уже тривалий час, не може вважатися "майном" у розумінні цього терміна, яке випливає зі змісту статті 1 Протоколу № 1, як ним не може вважатися умовне право вимоги, чинність якого припиняється внаслідок невиконання даної вимоги (див. перелік відповідних принципів у згаданому вище рішенні у справі Мальхоуса та подальші посилання, зокрема на прецедентне право Комісії).… заявник, як спадкоємець свого батька, не може, для цілей статті 1 Протоколу № 1, вважатися особою, яка зберегла право власності чи право вимагати реституції від Федеративної Республіки Німеччини, яке могло б становити "законне сподівання", у розумінні, що випливає з прецедентного права Суду.

З огляду на це, рішення судів Німеччини та повернення після цього картини до Чеської Республіки не можна вважати втручанням у право власності заявника, яке гарантується статтею 1 Протоколу № 1 (див. пункт 78 вище).

Отже, Суд доходить висновку, що порушення статті 1 Протоколу № 1 допущено не було".

Водночас, у рішенні від 26.06.2014 "Суханов та Ільченко проти України" (заяви № 68385/10 та № 71378/10), суд встановив: "Суд нагадує, що за певних обставин "законні очікування" стосовно отримання "власності" можуть гарантуватись 1 статтею першого Протоколу. Хоча, у випадках, коли заява стосується права власності, особу, якій воно гарантоване, можна вважати як таку, що має "законні очікування", якщо у національному законодавстві існують достатні підстави для таких очікувань, наприклад, якщо існує прецедент національних судів, що підтверджує їх існування. Однак законні очікування не виникають у випадках, коли існує суперечливість стосовно інтерпретації та застосування національного законодавства і скарги заявників постійно відхиляються національними судами.

Не існує також доказів наявності чіткого ґрунту національної судової практики для підтримки вимог заявників. Зважаючи на те, що рішення Конституційного Суду […] підкреслювали недостатність національного законодавства у цій сфері, національні суди розглянули аргументи заявників і винесли рішення, які не можна вважати довільними або необґрунтованими.

Конституційний Суд критично оцінив правову техніку Парламенту, що була застосована для цих конкретних змін; однак Парламент, обраний у демократичному порядку, все ж має право вільно обирати форму реалізації законотворчої функції у відповідності із Конституцією і у виборі розміру соціальних виплат за конкретний період.

Таким чином, заявники не довели, що мали "законні очікування" на підвищення пенсії у зазначені періоди".

Аналогічні висновки Суду викладені і в ухвалі про неприйнятність від 03.06.2014 за заявою "Колесник та інші проти України" (№ 57116/10) та інші.

Стосовно критичної оцінки правової техніки Парламенту, яка застосовувалась для конкретних змін у законодавстві, мова йшла про випадки, коли Парламент фактично зупиняв дії норм соціальних законів чи змінював розмір виплат шляхом включення тих чи інших норм до законів про бюджет на відповідний рік, як це відбулося, зокрема і в даному випадку, коли з 01.01.2015 пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України від 28.12.2014 № 80-VІІІ "Про Державний бюджет України на 2015 рік" визначено, що норми і положення, зокрема, частини першої статті 144 Закону № 2453-VІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного та місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, а з 13.03.2015 установлено, що норми і положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Щодо судової практики з цього питання, то Верховний Суд України сформував свою правову позицію з даного питання у постановах від 12.07.2016 у справі № 820/4648/15 (номер судового рішення в ЄДРСР 58986558), від 13.07.2016 у справах № 820/4653/15 (номер судового рішення в ЄДРСР 58986554) та № 818/3372/15 (номер судового рішення в ЄДРСР 58986562), про що зазначалось вище

З приводу посилання позивача на практику Європейського суду з прав людини у справах "Будченко проти України" (заява № 38677/06), "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини" (заява № 42527/98), "Мельник проти України" (заява № 42527/98), "Броньовський проти Польщі" (заява № 31443/96), "Кечко проти України" (заява № 63134/00), колегія суддів зазначає наступне.

Вищевказані судові рішення Європейського суду з прав людини у справах стосуються правовідносин, що виникли внаслідок невиконання Державою законодавчих положень через відсутність механізму їх реалізації, або через відсутність бюджетних асигнувань.

У даній адміністративній справі спір зумовлений саме відсутністю законодавчих положень, які б передбачали розмір окладів працівників апарату суду та видатки на реалізацію положень абзацу 2 частини першої статті 144 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", абзацу 2 частини першої статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", оскільки Верховною Радою України так і не було внесено змін до інших законодавчих актів з метою забезпечення збільшення видатків Державного бюджету України на оплату праці працівників апаратів судів, як це передбачено в перехідних положеннях Закону № 1697-VII, а тому посилання позивача на вищевказану практику Європейського суду з прав людини є недоречними.

Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Кабінету Міністрів України в частині неприведення постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури та умов праці працівників органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" від 09 березня 2006 року № 268 у відповідність до Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" в період часу з 28 березня 2015 року по 09 вересня 2015 року та доводів апеляційної скарги відповідача, колегія суддів зазначає наступне.

29 березня 2015 року набув чинності Закон України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VII, яким Закон України "Про судоустрій і статус суддів" викладено у новій редакції.

У цій редакції частиною першою статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що розмір заробітної плати працівників апаратів судів, Державної судової адміністрації України, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України, їхнє побутове забезпечення і рівень соціального захисту визначаються законом і не можуть бути меншими, ніж у відповідних категорій державних службовців органів законодавчої та виконавчої влади.

При цьому, розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду. Посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців.

Підпунктом 2 пункту 13 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" Кабінет Міністрів України зобов'язано у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом: привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити в межах своїх повноважень перегляд та скасування нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону; забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади своїх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.

Таким чином, з 29 березня 2015 року розпочався перебіг строку упродовж якого Кабінет Міністрів України мав вчинити дії щодо приведення своїх нормативно-правових актів у відповідність із Законом України "Про забезпечення права на справедливий суд".

Пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури.

Статтею 113 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Згідно частини другої статті 3 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" від 27 лютого 2014 року № 794-VII Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини першої статті 19 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

Відповідно до частини першої статті 41 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Наведене дає підстави стверджувати, що з 29 березня 2015 року та не пізніше 30 червня 2015 року нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України мали бути приведені останнім у відповідність із Законом України "Про забезпечення права на справедливий суд".

Відповідні зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 09 березня 2006 року № 268 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" були внесені лише 02 вересня 2015 року постановою № 644 "Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України", тобто більш ніж через п'ять місяців після набрання чинності Законом України "Про забезпечення права на справедливий суд", суд погоджується з доводами позивача про те, що Кабінетом Міністрів України допущена протиправна бездіяльність.

Разом із тим, колегія суддів погоджується із доводами відповідача про пропуск строку на звернення до суду, оскільки датою виконання приписів підпункту 2 пункту 13 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" є 02 вересня 2015 року.

Позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності Кабінету Міністрів України в частині неприведення постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури та умов праці працівників органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" від 09 березня 2006 року № 268 у відповідність до Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" задоволені судом за період часу з 29 березня 2015 року по 02 вересня 2015 року

З адміністративним позовом в частині позовних вимог до Кабінету Міністрів України позивач звернувся 21.09.2016 року (а.с 164-172, т.1)

Положеннями ст. 99 КАС України встановлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно ч. ч. 1, 2 ст. 100 КАС України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала. Позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи.

Отже, враховуючи дату звернення позивача до суду, шестимісячний строк на звернення до суду з позовом та період, в якому Кабінетом Міністрів України не виконувались вимоги приписів підпункту 2 пункту 13 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд", суд зазначає, що позовні вимоги, заявлені до Кабінету Міністрів України підлягають залишенню без розгляду на підставі ч. 1 ст. 100 КАС України.

З приводу доводів апеляційної скарги відповідача про порушення судом першої інстанції правил територіальної підсудності при розгляді даної справи, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 19 КАС України адміністративні справи з приводу оскарження нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України чи іншого суб'єкта владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України, крім випадків, передбачених цим Кодексом, адміністративні справи з приводу оскарження рішень Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері державних закупівель, адміністративні справи, відповідачем у яких є закордонне дипломатичне чи консульське представництво України, його посадова чи службова особа, а також адміністративні справи про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії вирішуються окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Проте, колегія суддів зазначає, що суд, виявивши, що провадження у справі відкрито без дотримання правил територіальної підсудності, може відповідно до статті 22 КАС передати адміністративну справу на розгляд іншого адміністративного суду лише до початку судового розгляду. Спори між адміністративними судами щодо підсудності цього виду не допускаються.

Таким чином, саме по собі недотримання правил територіальної підсудності не впливає і не може вплинути на визначення того, чи був склад суду повноважним та не передбачає процесуальних наслідків апеляційного перегляду даної справи.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про безпідставність доводів апеляційної скарги позивача та необхідність часткового задоволення апеляційної скарги відповідача із скасування постанови суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог до Кабінету Міністрів України із залишенням позовних вимог в цій частині без розгляду.

Керуючись ст.ст. 99, 100, 160, 167, 195, 196, п. 4 ст. 198, 203, 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України задовольнити частково.

Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 12.01.2017р. по справі № 816/790/16 скасувати в частині задоволення позовних вимог.

Позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України в частині неприведення постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури та умов праці працівників органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" від 09 березня 2006 року № 268 у відповідність до Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд"-залишити без розгляду.

В іншій частині постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 12.01.2017р. по справі № 816/790/16 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя Тацій Л.В.Судді Подобайло З.Г. Григоров А.М.

Повний текст ухвали виготовлений 27.03.2017 р.