Рішення № 65499871, 21.03.2017, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД М. КИЄВА

Унікальний номер справи 757/29485/16-ц

Апеляційне провадження №22-ц/796/59/2017 Головуючий в 1 інстанції - Фаркош Ю.А.

Доповідач - Желепа О.В.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2017 року, колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого Желепи О.В.

суддів Іванченка М.М., Рубан С.М.

при секретарі Перетятько А.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 листопада 2016 року в справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсним кредитного договору, договорів іпотеки, поруки та додаткових угод до цих договорів -

Заслухавши доповідь судді Желепи О.В., перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів,-

ВСТАНОВИЛА:

Позивач звернулась до суду із вказаним позовом, в якому проси визнати недійсними кредитний договір, який він уклав з Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» № 011/03-03/381/5 від 26 травня 2005 року, договори іпотеки від цієї ж дати, додатковий договір № 1 до договору іпотеки від 26 травня 2006 року, договір про внесення змін № 2 від 20 травня 2008 року до договору іпотеки від 26 травня 2006 року, договір поруки від 26 травня 2005 року, договір застави від 26 травня 2005 року, договір про видачу траншу кредиту від 20 травня 2008 року, додаткову угоду № 2 до кредитного договору від 20 травня 2008 року, додаткові угоди до договору про видачу траншу, додаткову угоду від 23 грудня 2010 року, договір про видачу траншу від 18 квітня 2007 року, а також визнати договір іпотеки від 26 травня 2005 року удаваним.

В обґрунтування позову позивач вказував, що кредитний договір, укладено з порушенням вимог ст.ст.18,21 Закону України «Про захист прав споживачів», так як він містить дискримінаційні умови, щодо обов'язку позивача сплачувати штраф за дострокове погашення кредиту, не була отримана згода другого з подружжя на укладення кредитного договору та договору іпотеки, відповідач не мав ліцензії на видачу кредиту в іноземній валюті, на момент підписання договору про видачу траншу від 20 травня 2008 року були порушені вимоги Постанови НБУ № 168 від 10 травня 2007 року, позивача не було повідомлено про сукупну вартість кредиту, та не було попереджено,що всі валютні ризики покладаються на позивача, договір від 26.12.2010 року позивач просив визнати недійсним, так як в ньому було передбачено право на збільшення відсоткової ставки в односторонньому порядку та передбачено обов'язок страхувати предмет застави в конкретних страхових компаніях, що є несправедливими умовами, договір поруки є недійсним так як в ньому не прописаний порядок ознайомлення поручителя зі змінами до кредитного договору.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 02 листопада 2016 року в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.

Не погодившись з таким рішенням , позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив про його скасування з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

В скарзі вказувала на те, що рішення суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України.

Суд не врахував, що відповідач не надав суду банківську ліцензію та дозвіл станом на момент укладення кредитного договору, а наявні в справі дозволи датовані 11.10 2006 року.

Також суд не надав жодної правової оцінки вимогам, щодо недійсності договору, через відсутність згоди дружини на підставі ст. 67 СК України, а також доводам щодо удаваності договору іпотеки, оскільки в договорі вказано, що передана в іпотеку квартира складається з 2-х кімнат, а фактично вона складається з 3-х кімнат. Також суд проігнорував посилання на порушення ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів» та постанови НБУ № 168, щодо інформації про сукупну вартість кредиту.

В судове засідання апеляційного суду позивач не з'явився, про розгляд справи повідомлений 11.03.2017 року.

Представник відповідача до апеляційного суду також не з'явився, про розгляд справи повідомлений 27.02.2017 року.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відмовляючи в задоволенні позову суд вважав встановленими такі обставини:

26 травня 2005 року між позивачем та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» був укладений кредитний договір № 011/03-03/381/5 згідно умов якого Банк зобов'язаний надати позивачу кредит в сумі 8 000 Євро строком на 36 місяців. В забезпечення виконання умов цього договору було укладено два договори іпотеки. Договір поруки, договір застави товарів. Договір застави обладнання, крім того були підписані додаткові угоди до кредитного договору та договорів іпотеки.

Суд встановив, що надаючи позивачу кредит в іноземній валюті банк не порушив Законодавство України так як він мав генеральну ліцензію на право здійснювати банківські операції в іноземній валюті та спеціальний дозвіл.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів встановила, що такий висновок суду є недоведеним, оскільки наявний в справі дозвіл та ліцензія були видані відповідачу 11 жовтня 2006 року.

Так як відповідачем інші докази на підтвердження правомірності здійснення валютних операцій в іноземній валюті в 2005 році суду надано не було, колегія суддів вважає, що вимоги позивача в цій частині є обґрунтованими.

Разом з тим, в задоволенні позову в цій частині необхідно відмовити, через пропуск позивачем строку позовної давності про застосування, якого просив відповідач в своїй заяві від 07 вересня 2016 року на а.с. 60. , на підставі ч.4 ст.267 ЦК України.

Строк звернення до суду за вимогами про визнання недійсним правочину, обраховуються з дати укладення такого правочину, складає три роки, а з позовом позивач звернувся в 2016 році.

Таким чином, рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального права, які не вірно були застосовані судом, а тому воно підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог з інших правових підстав.

Стосовно іншої частини, заявлених позивачем вимог, то рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України, воно не містить ні обставин, які встановив суд, щодо заявлених вимог, ні правових норм, які суд застосовував, ні оцінки наданим доказам, ні висновків суду, щодо доведеності чи недоведеності інших позовних вимог, а тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення апеляційним судом.

Так, апеляційним судом встановлено, що 20 травня 2008 року між позивачем та ВАТ «Райффайзен БанкАваль» був укладений договір про видачу траншу кредиту, відповідно до якого відповідач надав позивачу споживчий кредит в сумі 28 500 доларів США строком на 48 місяців.

На момент укладення вказаного договору , згідно з ч. 2 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» , перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про:

1) особу та місцезнаходження кредитодавця;

2) кредитні умови, зокрема:

а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений;

б) форми його забезпечення;

в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача;

г) тип відсоткової ставки;

ґ) суму, на яку кредит може бути виданий;

д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на

страхування, юридичне оформлення тощо);

е) строк, на який кредит може бути одержаний;

є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги;

ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови;

з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;

и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію;

і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Згідно ч. 4 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» у договорі про надання споживчого кредиту зазначаються, зокрема, детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту.

Відповідачем по справі , суду не було надано доказів на підтвердження виконання вимог Закону України «Про захист прав споживачів» та Постанови НБУ № 168, на яку позивач також посилався, як на підставу своїх позовних вимог, крім того в договорі від 20 травня 2008 року, була передбачена умова в п. 9.2 договору, відповідно до якої на позивача накладається штраф у випадку дострокового погашення заборгованості за кредитом у розмірі 0,5 % від достроково погашеної суми, що є дискримінаційною та несправедливою умовою, тобто і в цій частині вимоги позивача обґрунтовані .

Проте, позивач і за вказаними вимогами також пропустив строк позовної давності, який обраховується з моменту укладення вказаного договору з 2008 року і складає три роки, а з позовом позивач звернувся в 2016 року, з пропуском строку позовної давності, що відповідно до ст. 267 ЦК України є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Стосовно позовних вимог про визнання недійсним кредитного договору , через відсутність згоди дружини позивача, то в цій частині вимоги є безпідставні, так як кредитний договір не є договором з приводу розпорядження спільним майном, а тому на його укладення згода другого з подружжя не потрібна.

Крім того, судом встановлено, що дружині позивача достеменно було відомо про укладення кредитного договору, так як вона за договором поруки від тієї ж дати виступала поручителем, а тому відсутні підставив вважати, що дружина позивача не надавала згоди останньому на отримання кредиту.

Стосовно вимог про визнання недійсними договорів іпотеки, через відсутність згоди його дружини на укладення таких договорів, то слід зазначити, що посилання на ці обставини не є порушенням прав позивача, дружина якого в даній справі самостійних позовних вимог з цього приводу не заявляла.

Крім того позивач не довів, що він повідомив відповідача в даній справі, що майно яке він передавав в іпотеку належить не лише йому, а й його дружині.

Укладення одним з подружжя договору про розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав догові щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто уклав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Крім того за цими вимогами позивач також пропустив трирічний строк звернення до суду.

Стосовно вимог про удаваність договору іпотеки квартири, через розбіжності в кількості кімнат в квартирі, яка зазначена в договорі, та фактичній кількості кімнат в предметі іпотеки, то колегія суддів встановила, що такі обставини не свідчать про удаваність договору іпотеки, та не можуть бути підставами для визнання недійсними цього договору на підставі ст. 235 ЦК України.

Також не обґрунтованими є вимоги, щодо визнання недійсним договору поруки , через те, що в ньому не прописаний порядок ознайомлення поручителя зі змінами до кредитного договору так як відсутність таких обставин не є підставою, визначеною законом для визнання правочину недійсним.

Позовні вимоги про недійсність договору від 26.12.2010 року через те, що в ньому було передбачено право на збільшення відсоткової ставки в односторонньому порядку та передбачено обов'язок страхувати предмет застави в конкретних страхових компаніях також не підлягають задоволенню. Оскільки дослідивши зміст вказаного договору, колегія не встановила, що в ньому передбачено право банку підвищувати відсотки в односторонньому порядку. Сторони цього договору, чітко передбачили обставини, в разі настання яких, проценти за користування кредитом, можуть змінюватись тобто сторони цього договору досягли домовленості, щодо порядку такого збільшення та його розміру, а тому в цій частині вимоги є необґрунтованими.

Так як рішення суду ухвалено з порушенням норм процесуального та матеріального права, воно підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313. 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 листопада 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення яким в задоволенні позову ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсним кредитного договору, договорів іпотеки, поруки та додаткових угод до цих договорів - відмовити в повному обсязі.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20-ти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий Судді: