Ухвала суду № 65488385, 13.03.2017, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/9776/16 Головуючий у 1-й інстанції: Добрянська Я.І. Суддя-доповідач: Собків Я.М.

У Х В А Л А

Іменем України

13 березня 2017 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді: Собківа Я.М.,

суддів: Вівдиченко Т.Р., Костюк Л.О.

за участю секретаря: Понсе Кашоіди О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року у справі за адміністративним позовом Громадянина Афганістану ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач Громадянин Афганістану ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання неправомірним та скасування рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року адміністративний позов задоволено повністю.

Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, оформлене повідомленням від 16.11.2015р. № 222 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві прийняти рішення відносно громадянина Афганістану ОСОБА_3 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідач не погоджуючись з прийнятим рішенням суду звернувся з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що оскаржувана постанова суду не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а саме, судом першої інстанції неповно з'ясовано та не доведено обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, в зв'язку з чим просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні вимог даного позову.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з'явилися до суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Афганістану, народився і проживав в Афганістані в місті Герат, одружений, за національністю таджик, за віросповіданням мусульманин суніт. Кордон України перетнув нелегально пішки у 2012 році. Позивач надав документи, які підтверджують особу, а саме національний паспорт громадянина Афганістану НОМЕР_1, який відновив через посольство Афганістану, перебуваючи в Україні.

01 листопада 2012 року позивач звернувся до органу ГУДМС України в місті Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

05 квітня 2013 року ДМС України прийнято рішення №221-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

12 жовтня 2015 року позивач повторно звернувся до ГУДМС України в місті Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наполягаючи на зміні і доповнення в законодавстві України про біженців з можливого отримання додаткового захисту.

28 жовтня 2015 року заявник не з'явився до управління у справах біженців ГУДМС України в місті Києві на співбесіду, з огляду на що складено акт про неявку на співбесіду.

Наказом від 02 листопада 2015 року №929 розгляд заяви особової справи №2015KYIV0365 було призупинено у зв'язку з тим, що іноземець не з'явився на співбесіду протягом періоду оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

13 листопада 2015 року на підставі заяви позивача особова справа №2015KYIV0365 поновлена і проведена співбесіда для з'ясування обставин для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається з матеріалів справи, причиною виїзду з Афганістану у своїй заяві до Управління у справах біженців ГУ ДМС Україні в м. Києві, шукач притулку назвав погрозу з боку талібів.

У своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12 жовтня 2015 року, що була подана до Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві, ОСОБА_3 повідомив, що він був змушений покинути територію країни свого походження і не може туди повернутись через страх за своє життя та життя своєї дружини. Причинами свого побоювання заявник вказав погрози від угрупування Талібан.

Заявник під час співбесіди від 13 листопада 2015 року назвав причиною свого переїзду погрозу з боку талібів через професійну педагогічну діяльність дружини заявника ОСОБА_6. На питання про причини, через які він змушений покинути Батьківщину, іноземець відповів, що його дружина працювала викладачем в школі молодших класів з 2010 року. В 2011 році, точно не пам'ятає коли, підійшли до дружини люди угрупування Талібан і почали їй погрожувати і вимагати покинути роботу викладати в школі. Шукач притулку побачив це і хотів поговорити з ними, але таліби почали бити його і попередили, що якщо дружина не перестане вчити дітей, то вони вб'ють його і його дружину.

Також позивач вказав на те, що в автомобіль його батька підложили вибуховий пристрій, в автомобілі нікого не було, пристрій вибухнув, ніхто не постраждав. Дату згаданих подій заявник вказати не зміг, так як не пам'ятав. Також зазначив, що декілька разів кидали вибухівку в школу, одного разу від вибуху померло 10 чоловік, дітей.

В період, наданий для прийняття рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем була проаналізована інформація, надана заявником, попереднього звернення.

Так, міграційним органом було встановлено, що під час співбесіди від 06 листопада 2012 року на питання про причини, через які позивач був змушений покинути Батьківщину, іноземець відповів, що його зупинили таліби по дорозі до дому і почали бити, попереджаючи, що якщо дружина не припинить вчити дітей вдома, то вони вб'ють його та дружину. Через те, що дружина продовжувала вчити дітей вдома, таліби кинули в їхній двір гранату.

Родина іноземця у складі батьків та молодшого брата продовжують жити в місці походження та проживання заявника, а саме в місті Герат. З інформації, вказаної заявником на співбесіді від 13 листопада 2015 року відомо, що має з родиною телефонний зв'язок і що в них все добре.

В анкеті від 01 листопада 2012 року заявник зазначив свою національність як Таджик. В реєстраційному листі від 12 жовтня 2015 року та на співбесіді від 13 листопада 2015 року іноземець зазначає свою національність як пуштун. Виходячи з викладеної інформації, маємо прямі твердження, які суттєво відрізняються і доводять, що заявник надає недостовірну інформацію.

Окрім того, у заявника з дружиною була можливість переселитися до іншої провінції Афганістану, де йому як незнайомцю ніхто б не погрожував, навіть, при умові існування погроз на попередньому місці проживання.

16 листопада 2015 року ГУДМС України в м. Києві було прийнято наказ №1012 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Громадянина Афганістана ОСОБА_3» та повідомлення від 16 листопада 2015 року №222 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з якого вбачається, що відповідно до ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Громадянину Афганістана ОСОБА_3 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку із очевидною необгрунтованістю заяви, відсутності побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань (ч.1 ст.1 цього Закону).

Позивач вважаючи протиправним вищевказане рішення ГУДМС України в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Громадянина Афганістана ОСОБА_3, звернувся з адміністративним позовом до суду.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність підстав, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», для визнання позивача біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту.

Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Пунктом 1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

В силу вимог ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Частиною 1 ст.7 вищезазначеного Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Згідно із ч.4 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Разом з тим, відповідно до ч.6 ст.8 вказаного Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

З аналізу норм чинного законодавства випливає, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю відповідних підстав, у тому випадку, якщо не змінились умови. Таким чином, якщо визначені умови змінились, у центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відсутні підстави для відмови в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням від 16 листопада 2015 року №222 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відмовлено ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абз.2,4 ч.1 ст.6 та ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що відсутні умови, передбачені ч.13 ст.1 цього Закону.

При цьому, пунктом 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (в редакції, що була чинною на час прийняття рішення від 05 квітня 2013 року), особа, яка потребує додаткового захисту, визначена, як особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Разом з тим, Законом України «Про внесення змін до статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №1251-VII від 13 травня 2014 року, пункт 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» був викладений в новій редакції, та поняття «особа, що потребує додаткового захисту» було розширено і згідно нової редакції, такими особами можуть визнаватись також особи, які змушені були прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози їх життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо них загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не можуть чи не бажають повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

З наведеного вбачається, що умови, за яких може бути застосований п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» змінились у порівнянні із умовами, що були чинні на момент першого звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та на час прийняття рішення №221-13 від 05 квітня 2013 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно висновку Пленуму Вищого адміністративного суду України, викладеного у постанові від 25 червня 2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», обов'язок доказування в адміністративному судочинстві визначений статтею 71 КАС України і розподіляється таким чином: позивач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову; відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову.

Виходячи з положень частини другої зазначеної статті, суди під час розгляду справ повинні враховувати, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Тому є неприпустимою відмова в задоволенні позову в такій категорії справ у зв'язку з недоведеністю іноземцем чи особою без громадянства неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

Крім того, у зв'язку з тим, що більшість доказів, як правило, знаходиться у суб'єкта владних повноважень, частина четверта статті 71 КАС України зобов'язує його подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Суди, крім випадків витребовування доказів, за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, ґрунтуючись на принципі офіційного з'ясування всіх обставин у справі, згідно з частинами четвертою та п'ятою статті 11 та частиною п'ятою статті 71 КАС України можуть збирати докази з власної ініціативи.

З аналізу вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо необхідності посилання на положення висновки «Руководства УВКБ ООН по оценке потребностей в международной защите лиц, ищущих убежище, из Афганистана» від 19 квітня 2016 року Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (http://www.refworld.org.ru/docid/577286cd4.html).

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що рішення Державної міграційної служби України № 32-15 від 26.10.2015, яким відмовлено позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не відповідає вимогам ч.3 ст.2 КАС України, оскільки відсутні підстави, визначені ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому рішення Державної міграційної служби України №222 від 16 листопада 2015 року є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

З підстав вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що постановлене у справі рішення суду першої інстанції ґрунтується на вірно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та не допущено порушень матеріального і процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, доводи викладені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстави для скасування або зміни рішення суду першої інстанції відсутні.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду без змін.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд,-

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання в повному обсязі, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя Суддя Суддя Я.М. Собків Вівдиченко Т.Р. Костюк Л.О.

Повний текст ухвали виготовлено - 20.03.17

Головуючий суддя Собків Я.М.

Судді: Костюк Л.О.

Вівдиченко Т.Р.