Рішення № 65484544, 20.03.2017, Кам'янка-Бузький районний суд Львівської області

Справа № 446/1717/16-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.03.2017 року м. Кам'янка-Бузька

Кам'янка-Бузький районний суд Львівської області

у складі: головуючого-судді Котормуса Т.І.;

за участі секретаря судового засідання Шира М.О.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Кам'янка-Бузька цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Монарх", за участі третьої особи, що не заявляє самістійних вимог ОСОБА_2 про поновлення на роботі, стягненння заробітної плати за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

15 вересня 2016 р. позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Монарх", за участі третьої особи, що не заявляє самістійних вимог ОСОБА_2 в якому в кінцевій редакції своїх вимог просить визнати незаконним та скасувати наказ № 2605/03 від 26.05.2015 р. про його звільнення з посади пакувальника ТОВ «Монарх» у зв'язку з перебуванням на військовій службі, поновити його на посаді з дати звільнення, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу пов'язаного з несвоєчасною видачею трудової книжки у розмірі 20320,88 грн., компенсацію за несвоєчасну виплату заробітної плати у розмірі 1565,07 грн., моральну шкоду в розмірі 50000 грн. та витрати на правову допомогу в розмірі 8534 грн. Також просить поновити строк звернення до суду як пропущений з поважних причин.

В обґрунтування заявлених вимог позивач покликається на те, що з 01 лютого 2013 року він працював у відповідача на посаді пакувальника. 22 травня 2015 року він отримав повістку про призив на строкову військову службу та 02 липня 2015 року був направлений для проходження військової служби до військової частини польова пошта В4771 м. Чернігова, де проходив службу по день демобілізації. Після не нарахування йому заробітної плати за червень та липень 2015 року, в серпні 2015 року він звернувся в телефонному режимі до бухгалтерії відповідача, де йому повідомили, що він звільнений 26.05.2016р. на підставі п.4 ч. 1 ст.40 КЗпП України,а саме прогул без поважних причин. Проте, як стало відомо в ході судового розгляду справи, відповідач звільнив його у зв'язку з перебуванням на строковій військовій службі на підставі п.3 ст.36 КЗпП України, при цьому копію наказу про звільнення та трудову книжку йому не видано, із записом про звільнення в трудовій книжці він не ознайомлений. Вважає звільнення незаконним, так як на нього поширювались гарантії щодо збереження місця праці, а тому він повинен бути поновлений на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу пов'язаного з несвоєчасною видачею трудової книжки та компенсації за несвоєчасну виплату заробітної плати. Також зазначає, що внаслідок порушення відповідачем його трудових прав йому була завдана моральна шкода, так як після звільнення єдиним засобом до існування була заробітна плата за проходження військової служби в розмірі 172 грн., а на його утриманні був непрацездатний батько, якому він не мав змоги допомогти і що завдавало йому душевних страждань. Щодо поновлення строку на звернення до суду за захистом порушених прав вказує, що такий пропущено з поважних причин, оскільки тривале перебування на військовій службі перешкоджало вчасно звернутись до суду, оскільки він був позбавлений можливості вільно залишати територію військової частини та отримати кваліфіковану правову допомогу. Окрім того, у серпні 2016 р. він звертався до Деснянського районного суду м. Чернігова з даним позовов, однак його заява була повернута для подання до належного суду.

В судове засідання позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_3 не з'явились, подали заяви про розгляд справи у їх відсутність, уточнені позовні вимоги підтримали повністю.

Представник відповідача ТзОВ "Монарх" в судове засідання не з'явився, подав письмові заперечення на позов, в яких просив у позові відмовити повністю.

Третя особа ОСОБА_2 також в судове засідання не з'явився, причин неявки не повідомив.

Враховуючи зазначені обставини, суд вирішив розглядати справу на підставі наявних у ній доказів.

Дослідивши матеріали цивільної справи у їх сукупності та взаємозв'язку, суд встановив наступні обставини справи та відповідні до них правовідносини.

Позивач ОСОБА_1 з 01 лютого 2013 р. був прийняти на роботу у Товариство з обмеженою відповідальністю «Монарх» на посаду пакувальника.

Згідно з довідкою Кам'янка-Бузького районного військового комісаріату від 17.05.2016 р. № 128/2 ОСОБА_1, 1992 р.н., 28.05.2016 р. був призваний на строкову військову службу в команду № 73/6722 у військову частину А0704 (а.с.17).

Як видно з повістки РВ №070 ОСОБА_1 було повідомлено про призив на строкову військову службу і запропоновано з'явитись 26 травня 2015 року на 09 год. 00 хв. до районного військового комісаріату для відправлення на збірний пункт (а.с.32).

З 03 липня 2015 року ОСОБА_1 перебував на строковій військовій службі у військовій частині польова пошта В4771 м. Чернігова та був зарахований до списків особового складу частини та на всі види забезпечення при військовій частині А2622, що стверджується довідкою № 237 від 22.06.2016 р. та витягом з наказу командира військової частини польова пошта В4771 від 03.07.2015 р. № 49 (а.с.15,16).

Відповідно до наданого відповідачем в ході судового провадження по справі наказу № 2605/03 від 26 травня 2015 р. за підписом генерального директора ТзОВ «Монарх» ОСОБА_2, ОСОБА_1 звільнено з посади пакувальника з 26.05.2015 р. у зв'язку з перебуванням на строковій військовій службі, п. 3 ст. 36 КЗпП України (а.с.112). Даних про ознайомлення позивача з цим наказом не має.

У відповідності до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Позивач з наведених у позовній заяві підстав, просить поновити пропущений ним строк звернення до суду.

Враховуючи те, що звільнення позивача відбулось без його відома, так як з копією наказу про звільнення від ознайомлений не був, а з 03 липня 2015 року перебував на строковій військовій службі у військовій частині польова пошта В4771 м. Чернігова і лише там в телефонному режимі дізнався про звільнення, в зв'язку з проходженням служби був обмежений у можливості залишати територію військової частини, самостійно звернутись до суду чи отримати необхідну правову допомогу, за відсутності документальних даних підстав його звільнення, неотримання трудової книжки, суд вважає за необхідне відповідно до ст. 234 КЗпП України поновити позивачу строк звернення до суду як такий, що пропущений з поважних причин.

Вирішуючи даний спір суд виходить з наступних положень закону та відповідних їм правовідносин.

Відповідно до наказу Військового комісара Радехівсько-Кам'янка-Бузького об'єднаного районного військового комісаріату від 04.03.2015 р. № 17 «Про призов громадян на строкову військову службу» з 01.04.2015 р. по 31.07.2015 р. проводиться призов громадян на строкову військову службу (а.с.18).

У відповідності до вимог вказаного наказу позивач ОСОБА_1 був призваний на строкову військову службу.

Згідно з Указом Президента України від 14.01.2015 р. «Про часткову мобілізацію» оголошено проведення часткової мобілізації, в тому числі на території Львівської області.

В пункті 7 зазначеного Указу Президента України доведено до відома керівників органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, що згідно із ст. 39 КЗпП України за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) на термін, до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації.

Відтак, позивач проходив військову службу за призовом під час мобілізації, а отже на нього поширюються гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) на термін, до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» в редакції від Закону № 116-VIII від 15.01.2015 р., яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (в редакції чинній на час звільнення позивача) підставою припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року;

Статтею 119 КЗпП України в редакції від 21.05.2015 р. визначено, що працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України "Про військовий обов'язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів. За працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п. 18 Постанови пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992р. «Про практику розгляду судами трудових спорів», при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевірити їх відповідність закону.

Судом встановлено, що звільнення позивача відбулось під час призову його на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, тоді як на дану категорію працівників відповідно до ст. 119 КЗпП України, ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» поширювались юридичні гарантії, а саме збереження місця роботи, посади, але не більше одного року.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Беручи до уваги, що відповідач без законних підстав звільнив позивача на підставі п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП, тому ОСОБА_1 повинен бути поновлений судом на посаді пакувальника ТзОВ «Монарх».

Вирішуючи позов частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підстві ч. 5 ст. 235 КЗпП України суд виходить з наступного.

Статтею 47 КЗпП України встановлено обов'язок власника або уповноваженого ним органу в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, зокрема й у разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Як встановлено судом, відповідач не видав позивачу трудової книжки, і доказів зворотнього відповідач суду не надав.

Відповідно до ч. 5 ст. 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

При цьому, згідно з п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року за №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", задовольняючи вимогу про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню.

Відповідно до ст. 27 ЗУ «Про оплату праці» від 24.03.1995 року порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відтак, для обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача слід застосувати норми Постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати».

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата, тобто що передують дню звільнення працівника, яке згодом визнано незаконним.

Згідно з п.5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати, яка згідно п.8 обчислюється діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньої заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Беручи до уваги те, що позивача було звільнено 26.05.2015 року, то для розрахунку середньоденної заробітної плати до уваги слід брати заробітну плату отриману за 2 місяці, які передували зазначеній даті, тобто за березень 2015 року та за квітень 2015 року, що згідно довідки ТзОВ «Монарх» становить 771,43 грн. та 771,43 грн., а всього 1542,86 грн. Загальна кількість робочих днів за ці місяці становила 42 дні (21+21).

Враховуючи, що позивач за два останні місяці перед звільненням отримав 1542,86 грн. заробітної плати, то розмір його середньоденного заробітку становить 36,73 грн. (1542,86/42).

Час вимушеного прогулу позивача становить період з 26.05.2015 року по 01.03.2017 року (з врахуванням уточнених позовних вимог) за який був 461 робочий день.

При обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідно помножити середньоденний заробіток позивача за два місяці, які передували незаконному звільненню, тобто 36,73 грн., на кількість робочих днів у періоді вимушеного прогулу, тобто на 461 дні, що становить 16936,53 грн.

Відтак, наданий позивачем розрахунок № 1 (а.с.135) на суму заборгованості в розмірі 20320 грн. не знайшов свого підтвердження, а до стягнення підлягає заборгованість за час вимушеного прогулу на суму 16936,53 грн.

Вказана сума визначена без врахування податків та обов'язкових платежів.

Щодо заявленої позивачем вимоги про стягнення компенсації за несвоєчасну виплату заробітної плати відповідно до ст. 115 КЗпП України суд вважає, що така до задовлення не підлягає з наступних міркувань.

Як зазначено в п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» № 13 від 24.12.1999 р. у справах, пов'язаних із вирішенням спорів про компенсацію працівникам втрати її частини у зв'язку із затримкою її виплати, суди мають враховувати, що компенсація втрати частини заробітної плати провадиться згідно зі ст. 34 Закону ( 108/95-ВР ) і Положенням про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати ….. працівникам у будь-якому разі затримки виплати нарахованої заробітної плати (проіндексованої за наявності необхідних для цього умов) на один і більше календарних місяців, незалежно від того, чи була в цьому вина роботодавця, якщо в цей час індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги зріс більше ніж на один відсоток.

Відтак, слід розуміти, що така компенсація виплачується в разі нарахування заробітної плати та порушення термінів її виплати.

Так як позивач був звільнений з роботи, відповідно нарахування йому заробітної плати було припинено, що само по собі виключає затримку такої виплати, тому правових підстав для виплати такої компенсації суд не вбачає.

Разом з тим, як зазначено в абз. 3 п. 22 згаданої вище Постанови за наявності зазначених умов у тому ж порядку індексації підлягає присуджена за рішенням суду сума заробітної плати, якщо ці умови настали у зв'язку з несвоєчасним виконанням рішення. Відтак, за наявності вказаної вище підстави, позивач вправі отримати індексацію заробітної плати.

Розглядаючи позовні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди в розмірі 50000 грн., суд вважає, що позов в цій частині підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Згідно з п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема незаконного звільнення, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

У відповідності до ч. 3 ст. 23 ЦК України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Беручи до уваги, що незаконним звільнення з роботи відповідачем було порушено гарантоване законом право позивача на працю та отримання заробітної плати, що призвело до моральних страждань та порушення його нормальних життєвих зв'язків, тривале перебування в стані невизначеності щодо підстав звільнення та відновлення порушених трудових прав, а тому суд, виходячи з принципів справедливості та розумності, дійшов висновку про часткове задоволення позовної вимоги про стягнення моральної шкоди в розмірі 2000 грн., враховуючи при цьому також і те, що сам факт визнання порушених прав позивача та поновлення його на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу є також справедливою сатисфакцією як можливого способу відшкодування моральної шкоди.

Вирішуючи питання витрат на правову допомогу суд відзначає наступне.

Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу. Разом із тим граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлений Законом України від 20 грудня 2011 року «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах».

Так, відповідно до ст. 1 вказаного Закону розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі ( а згідно змін внесених згідно із Законом № 1774-VIII від 06.12.2016 р. - прожиткового мінімуму для працездатних осіб) за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Як видно з наданого позивачем розрахунку витрат на правову допомогу (а.с.136) такі визначені в розмірі 8534,40 грн.

На підтвердження сплати позивачем представнику суми витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, які оформлені у встановленому законом порядку надано квитанцію № 909201 від 03.08.2016 р. на суму 6614 грн. 40 коп. та квитанцію № 414453 від 01.03.2017 р. на суму 1920 грн. (а.с.139).

Враховуючи, що сплата витрат на правову допомогу підтверджена належними доказами, розрахунок таких проведений в межах визначеного законом граничного розміру для їх компенсації, тому відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України такі підлягають до стягнення з відповідача.

Разом з тим, відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України, ст.ст. 4,6 Закону України «Про судовий збір» у зв'язку із звільненням позивача від сплати судового збору при подачі даного позову, суму судового збору в розмірі 1653,60 грн.(551,20 грн. за вимогу немайнового характеру + 551,20 + 551,20 грн. за дві вимоги майнового характеру) слід стягнути з відповідача.

Також відповідно до п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішення в частині про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника та присудження стягнення виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більше ніж на один місяць.

Керуючись ст.ст.10,11,60, 88, 208,209, 212-215,218, 367 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Монарх", за участі третьої особи, що не заявляє самістійних вимог ОСОБА_2 про поновлення на роботі, стягненння заробітної плати за час вимушеного прогулу задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ Товариства з обмеженою відповідальністю "Монарх" № 2605/03 від 26 травня 2015 р. про звільнення ОСОБА_1 з посади пакувальника з 26.05.2015 р. у зв'язку з перебуванням на строковій військовій службі, п. 3 ст. 36 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_1 на посаді пакувальника Товариства з обмеженою відповідальністю "Монарх"з 26 травня 2015 року.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Монарх" на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі визначеному без утримання прибуткового податку та інших обов'язкових платежів 16936,53 грн. (шістнадцять тисяч дев'ятсот тридцять шість гривень п`ятдесят три копійки)

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Монарх" на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1) моральну шкоду в розмірі 2000 грн. (дві тисячі гривень).

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Монарх" в дохід держави судовий збір в розмірі 1653,60 грн. (одна тисяча шістсот п'ятдесят три гривні шістдесят копійок).

Рішення суду в частині поновлення на роботі та в частині стягнення середнього заробітку за один місяць допустити до негайного виконання.

В решті позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Львівської області через Кам'янка-Бузький районний суд шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копій рішення.

Суддя